top of page

Велика перерва

  • Фото автора: Марія Баглай
    Марія Баглай
  • 8 вер. 2022 р.
  • Читати 3 хв

Оновлено: 8 бер. 2023 р.

Тієї осені xлопчик з паралельного 7-А класу почав приносити мені яблука.

Той самий, з-під якого колись в їдальні я випадково висмикнула стілець, і він лише встиг блиснути в повітрі новими кросівками, загримівши на підлогу під регіт однокласників.

У першому класі ми з ним були разом у групі продовженого дня. Ще той плаксій! Він відмовлявся спати, рюмсав, аж доки вихователька не викликала його маму з іншого корпусу «великої школи», де та була Директрисою! Вона приходила, сідала на маленьке синове ліжечко, садила його до себе на коліна і тихо-тихо розмовляла з ним, поки він не засинав. Я памʼятаю її гарні строгі костюми і високу зачіску, а найбільше — спокійне, лагідне обличчя. Здається, ми всі трохи заздрили, що у нього така мила мама і її можна викликати по телефону. А я, підглядаючи за ними зі свого ліжечка в кутку, відчувала, як сильно, до сліз, не люблю цього малого, як хочу зробити йому боляче.

Моя мама теж була молодою й красивою. Але в нас вдома не дозволялося плакати. Нікому. Хоч би там що. «Хто реве, той і получає» , «хто плаче — той слабак і вибуває з гри» — дві заповіді мого дитинства.

Зі школи мене завжди забирали останньою. А одного разу — забули. Тьотя Валя, нянечка, вела мене додому поряд зі своїм велосипедом, обвішаним торбами і кухонним приладдям. Ми довго шукали в темряві потрібний підʼїзд, але квартиру я впізнала легко. Під нашими дверима було найбільше дитячого взуття і жив дух розігрітого гречаного супу.

В сьомому класі мене важко було не помітити. Мій величезний пуховик з зірками та американським прапором, служив улюбленою мішенню для сніжок і паперових куль. Як би переконливо я не розповідала, що доношую одяг старшої сестри, запах секонд-хенду і нашивку «Карітас» в спільній роздягальні не приховаєш. «Фуу, гуманітарка!» — морщили носа старшокласниці, розглядаючи мої стоптані черевики і довгі, до середини литки, картаті спідниці.

Він мовчки підходив і непомітно кидав мені в кишеню яблуко.

Нарешті я мала щось, що належало тільки мені. І ділитися я не збиралась. Додому я носила яблука в задній кишені портфелю і почувалась володаркою найбільшого скарбу. Вони мені снилися. Такі соковиті і смачні. Я прокидалася вночі й лежала нерухомо в стані делірію, зi щасливою усмішкою і повним ротом слини. Потім, обережно щоб нікого не розбудити, я брала портфель і зачинялася у ванній. Там я сиділа в темряві і вдихала аромат яблук, торкалася рукою їх гладеньких, досконалих боків. Не придумавши нічого кращого, я ховала їх далеко під ванну , загорнувши в улюблену футболку.

Їсти яблука було шкода. Хоч дуже хотілось. Вони були надто гарні, надто багато для мене означали. Набравшись сміливості, якось я дістала одне яблуко і залишила його на парті, у всіх на виду. Це було ризиковано, але я хотіла щоб усі побачили і спитали звідки воно. Того дня вчителька англійської диктувала нам речення про осінній сад, а на літературі ми читали вірш про любов.

По дорозі додому я уявляла перший поцілунок зі смаком терпких осінніх яблук. Але мені не вдавалося придумати дo нього риму.

На початку грудня ми з однокласниками пішли вітати керівничку з днем народження. Вирішили здивувати її вдома. На подарунок обрали наймоднішу сумку на міському ринку — з довгим ремінцем, з блискучими буквами «CHANNEL». Ми так жваво обговорювали наш сюрприз, що я не побачила за кучугурами снігу відкритого каналізаційного люка.

Перелом ноги і тріщина тазової кістки надовго заземлили мене в лікарнянній палаті. Катерина Осипівна сказала, що почувається винною i подарувала свою нову сумку мені, хоч вона їй самій страшенно сподобалась.

Яблука мама знайшла і викинула. Вони зігнили під ванною. Через мою схованку там усе вкрилося чорною пліснявою.

До школи я повернулася з новою сумкою аж наприкінці навчального року.

Все вжe було не так.

Коли зі мною трапився перший поцілунок, він не мав ні смаку, ні запаху. Наші губи торкались і завмирали, не відаючи, що робити далі. Кожна наступна спроба була гірша за попередню. Ми перечіплялися носами, він не знав куди подіти руки, у мене затерп язик. Слух різали фальшиві ноти зі сцени, де другу годину поспіль ганьбився місцевий рок-гурт.

І ось, нарешті мої очі зустрілися з парою інших зелених очей. Хлопчик, який носив мені яблука, стояв неподалік. А я вдавала, що не памʼятаю, як його звати.


Фото - Марія Баглай

2 Comments


Маргарита Моря
Маргарита Моря
Sep 21, 2022

ууух! Еротично, як сказала одна відома критикиня) Але це дійсно так. Дуже чутлива проза. Як завжди, від твоїх історій всередині все перевертається.

Like

Unknown member
Sep 09, 2022

Майстриня несподіваних фіналів.

Like

«Видавництво Відмова»

письменницька спільнота -

©2023 від Відмова. Створено за допомогою Wix.com

bottom of page