top of page
  • Фото автораОлі Черкай

День пам’яті в Польщі. До чого тут Україна?

Оновлено: 17 лист. 2022 р.

Я живу у Варшаві практично навпроти Старих Повонзек – найдавнішого та найвідомішого кладовища всієї Польщі, де поховані знамениті польські письменники, поети, актори, режисери і військові. Сьогодні Повонзки займають територію розміром із Ватикан та скоріше нагадують галерею чи меморіальний музей під відкритим небом, ніж кладовище. Тому, коли у мене виникла потреба написати есей про день пам’яті, я не вагаючись рушила на спацер цим унікальним місцем.

Фото з архіву Олі Черкай

До входу на цвинтар стікалися тлуми людей з усього міста – усі неодмінно з квітами та свічками у скляних лампадках. У ці жовтневі дні цвинтар був відчинений практично цілодобово, адже 1 і 2 листопада поляки відзначають День усіх святих або, як його ще називають, День усіх померлих. Не хотіла, щоб ви плутали це свято з нашими поминальними днями або Гелловіном, Адже, окрім того, що це традиційне релігійне свято зі святковими літургіями в костелах, у цей день ще прийнято запалювати «зніч» (znicz – лампадки) не лише на могилах предків, й на похованнях загиблих воїнів, меморіальних місцях, біля пам’ятників, місць битв та важливих історичних подій. Для поляків це – День пам’яті.


Пригадую, коли я тільки переїхала в Польщу у 2013 році, мене дивувала кількість пам’ятних днів та подібних свят у цій країні. День пам’яті Варшавського повстання, День пам’яті жертв Катинського розстрілу, День пам’яті «проклятих солдатів», День пам’яті Смоленської катастрофи… Не буду перераховувати, повірте, їх багато, і все це для поляків не просто чергові дати в календарі, а повнокровні свята з офіційними урочистостями, польськими прапорами по всьому місту, перекриттям центру міста (і так, дорожніми заторами). "Pamiętamy!" – написано на кожному другому білборді та сітілайті. "Pamiętamy!" - кажуть поляки під час кухонних розмов.


Згодом я почала більше вивчати історію Польщі, читала, наприклад, ті ж розповіді Варшавських повстанців (в історіях яких українцям неважко впізнати себе сьогоднішніх), і мене вже не бентежило питання, чому в Польщі є необхідність такої кількості Свят пам’яті, я більше замислювалася над тим чому в нас, українців, така коротка пам’ять? Адже, як каже Ярослав Грицак, тільки з 1932 по 1947 рік Україна пережила п’ять геноцидних хвиль – Голодомор, Голокост, Волинську трагедію, депортацію кримських татар і виселення українців з Польщі (операція «Вісла»).


Чи ми могли таке забути?


Хоча, якщо бути вже зовсім відвертою, то і в самій Польщі історична реконструкція не пройшла так гладко. Що стосується пам’яті, то і тут принаймні після 1968 року теж був час організованого забування.

Фото з архіву Олі Черкай

З одного боку, комуністичні «визволителі» координували цю колективну амнезію в своїх політичних цілях. Але з іншого – для багатьох поляків на той момент така ситуація теж була вигідною. Адже якщо вдасться позбутися складних моментів історії, то не доведеться повертатися до почуття провини, і тут мова не тільки про колабораціонізм, а й про байдужість, про драконів сумління тих, хто нажився на війні, на Голокості.


Тут хочеться зробити маленький ліричний відступ і сказати, що сама польська ідентичність побудована на міфологізований пам’яті про страждання і жертовність. Страждання роками давало їм відчуття моральної переваги, благородства, тому поляки здебільшого бачать себе нацією, на яку постійно нападають, постійно зраджують. Але водночас у поляків практично алергічна реакція на той факт, що хтось міг страждати більше (наприклад, ті ж євреї), а тим паче важко прийняти, що самі поляки теж могли бути винні в стражданнях інших людей.


Перелом стався після 1989 року, коли молоде покоління поляків відчуло, що з їхньою ідентичністю щось не так: виникла необхідність реконструювати її у нових європейських рамках. Тоді ж і виникла гостра потреба у відновленні пам’яті – відтоді й почали відзначати всі ці дні національної пам’яті. І тут мова була не тільки про пошуки іншого погляду на історію, а й про те, що таким чином молоді поляки могли відповісти на питання про те, хто вони такі.


Зрештою, пам’ять допомогла збудувати ідентичність сильної Польщі, яку ми зараз всі бачимо. Але в чому пам’ять не допомогла, так це подолати комплекси та почуття провини. Хоча, на мій погляд, насправді нікому в Європі цього не вдалося. Навіть німцям (це тема для окремого допису).


Сутеніло. Я не помітила, як зайшла вглиб цвинтаря, де могили були старішими. Під ногами шелестіло листя, яке цього року, не дочекавшись листопада, вкрило землю густим шаром. Великі кам’яні хрести та статуї кам’яних ангелів мали в напівтемряві особливо таємничий вигляд саме на тлі осіннього пейзажу. Я розглядала могили. Деякі написи, зроблені на надгробках латиною, були майже невчитні. Час стер їх, але саме каміння досі було там.


У цей момент я подумала про свої стерті з памяті родинні історії – розповіді моєї прабабусі про Голодомор, про сталінські репресії, розстріли, історії моїх батьків про Чорнобиль. Родинна пам’ять виявилась куди сильнішою, ніж радянські бульдозери, що зрівнювали цвинтарі із землею. І саме вона вплинула на моє бачення минулого, в якому радянський період завжди був пов’язаний зі смертю або загрозою для життя.

Фото з архіву Олі Черкай

Я повернулася на головну алею. Помітила, що людей побільшало врази. Кладовище світилося безліччю різнобарвних вогнів – жовтих, червоних, жовтогарячих, фіолетових – могили були буквально всипані квітами, ліхтариками, вінками й гірляндами. Було ясно, як удень. Тільки світло це було якимось зловісним.


Коли я виходила з цвинтаря, погляд упав на мою тінь, що крокувала попереду; так само поруч я відчула тінь сьогоднішньої війни. Війни, яка потьмарювала кожну з моїх думок вдень і вночі. Але я знала, що Україна зараз світиться тисячами вогників пам’яті. Пам’ять, яка пробудилася від довгого сну і стала нашою зброєю. А з тінями ми якось розберемося, адже кожна тінь, зрештою, теж дитя світла.


140 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page