.jpeg)
Коли ба на мене кричали, я біг — куди несли ноги, скільки вистачало сил та де не гарчали сусідські собацюри. Отже, в кукурудзу. Її поля починалися ген за баштанами. Ба кажуть, що «то не поля, а курям сміх». Для мене ж — то цілий всесвіт. Якось на уроці я почув слово «екосистема». Василь Павлович щось активно пояснював, махав руками та бігав біля заплямованих плакатів на стіні. А я все думав про нашу кукурудзу — ото екосистема!
Та цього разу мої побиті літом ноги занесли не туди. Кукурудзяний ліс був не таким високим — часом сонце цілило променем прямо в мою чуприну. Листя боляче хапало мене за руки. Не було дідових табличок. Він же ж в мене не просто діду. Агроном! Один сорт кукурудзи посадити — то не для нього. Та скільки б він не старався, ба все одно казали про отих курей та їхній сміх.
Я дерся невідомими хащами й думав, як же воно ото повертатися. Бігти одразу назад? Е, ні! Навіть кицька засміє. Подумають, що злякався. То хай Кірюша лякається. Боїться він до льоху залізти… Тьху! Я вчора аж двічі туди спускався. Одного разу, бо ховався від ба. Сидів собі, читав, а мав би отих курей гледіти, поки діду чинив ворота.
І тепер, як герой книги, аби віднайти дорогу назад, я рвав те злюще листя, що добряче подерло мої плечі. Хай знає!
Озирнувся — за мною тягнулася зелена стежечка.
— Ти що робиш?
Може б Кірюша і чкурнув тою доріжкою назад, але я не такий. Повільно повернувся на голос.
Перше, що побачив — палицю. Ти диви, направили на мене таке ружжо! А за ним була?.. Бог зна, хто то така. Бліда, волосся біле, ні волосинки з її коси не стирчало, футболка рівнесенька. А головне — жодної подряпинки на руках.
— Ти чиїх будеш?
— Я кузена Кирила.
Я дивився на неї й не міг второпати, чом це вона себе козою називає. Видно, що міська. Може, воно у них так заведено?
— Бачила тебе з вікна. Про що ви біля забору шушукались?
— А то ти була? — я пригадав, як у вікні промайнуло щось біле. Думав, то дух баби Христини. Але бачу, Кірюша спокійний, то й собі не подавав виду. А що ж він мовчав?
— Ми тактику розробляли.
— Як зібрати сливи у подвірʼї навпроти? Там же ж бабуся живе.
Ай, Кірюша! Як з тобою якісь плани будувати?
— Їй вже за сто років, — не здавався я. — Та й куди стільки слив на її один зуб.
— Не важливо. Ваш план провалився. Твій партнер під час обіду не витримав допиту й все розповів.
— Як все знаєш, чого ото мене допитувати? І опусти вже свою палицю.
Вона усміхнулася та вирішила більше не тримати мене на прицілі.
— Чого засмутився?
— Та ну тебе… Тепер друга треба нового шукати. Тут на селі тілько ми ото з Кірюшою. Ще є близнюки Вовчик та Ромчик, але їх хата на іншому кінці села.
— Це ж десять хвилин звідси.
— Ох, — копнув я стебло кукурудзи, — скажеш таке…
— А кандидатури дівчат не розглядаєте?
— Я карикатури тільки у дідовій газеті бачив. Й то там якісь актори були.
Вона манірно закотила очі та видихнула.
— Зі мною будеш гуляти?
Отаке! Я? З дівчиськом?
— А що ти вмієш? — я приготувався підняти її на сміх.
— Багато чого, ще й тебе навчу. Бо Кирило мене ігнорує.
— Ага, він ще той жук.
— Привезла з собою кілька книг про пригоди.
— Це вже цікаво, — свої я по третьому колу перечитував.
— І ще… — вона відступила в сторону, а там сиділо цуценя! Таке мале, кудлате і явно перелякане від оцих кукурудзяних плантацій. — Його звати Грім. Він приїхав зі мною.
Опустившись на коліна перед малим, я простягнув руку. Мокрий носик торкнувся моїх пальців, від чого усім тілом пробіглися мурахи.
— І на довго ви тут?
— До суботи.
Я піднявся, витримав паузу, як каже мені діду — театральну, та мовив:
— В нас багато справ. Ідемо. Покажу справжні кукурудзяні ліси.
Палиця полетіла на землю. Я полегшено видихнув — хоч нічого тепер мені не загрожувало. А то як можна дружити, коли ото зброю на тебе направляють? Тим паче діду каже, що й палка раз в рік стріляє.
— То це початок?
Я здивовано глянув на кукурудзу, урожай з якої вже мали скоро збирати.
— Та вона вже спіла.
— Початок дружби.
Я знизав плечима, бо й не знав, що відповісти. Хто ото рахує ті початки?
— Мабуть. Треба ще тебе перевірити на страх перед льохом.
І ми рушили зеленою стежиною до пригод.