ПраБа

– Нать свиня належачки не їсть! Ану сєдь і їдж нормально!

Мені 4. Я хочу дивитися “Чіп і Дейл” і, закинувши одну ногу на грубку, а одну — на килимок з оленями, їсти хрустики. Хрустики масні і в пудрі, тож коли ПраБа не бачить, я витираю руки об килимкові “френдзлі”.

– Ти шо не чуєш, шо баба сказала?

– Угу…

Я йду назустріч вимогам ПраБа і перестаю їсти. Далі дивлюся мультик, лежачи поперек ліжка вверх ногами, і звісивши голову, щоб було видно телевізор. Шия вже болить, але так веселіше.

– Як це ти так лежиш? Ти хоч в’язи скрутити?

Я сміюсь і звішую голову з ліжка ще нижче.

– От дівчинка! Гірше хлопчика. Сірожик! Сірожик, йди, дитино, сюди.

Брату 13. Брат хоче, щоб швидше закінчились зимові канікули, і він знову опинився вдома, поруч зі своєю приставкою. Зараз приставку йому заміняє плеєр, і він же робить братове перебування в ПраБа хоч якось стерпним.

– Ну, ти подиви на нього! Позапихают в вуха дроти і махают головов як худоба на пасовиську!

– Шо?

– Йди наноси води до котла, бо я не маю коли. Нічо ше не робляне!

– Зара.

– Бабуся, я хочу бощик.

Мультик закінчився, і я, нарешті, відлипаю від телевізору і шукаю чим би себе зайняти.

– Моя золота дитина! Борщик! Я вже думала, шо людського їдла в неї не запхну. Ходи! Сідай, зара баба насипе.

– Нє, я не той бощик хочу. Я хочу той шо з рибкою.

– З якою рибкою?

– Як в мами.

ПраБа стоїть посеред кухні з черпаком в руках і дивиться звідти на мене. Я сміюсь, бо ПраБа, якщо розглядати її вверх ногами, дуже кумедна.

– На я де тобі возьму такий як мама робе? Сідай їдж і не викабелюйся.

ПраБа насипає борщ і ріже хліб.

– То ти принесеш тої води, чи нє?

ПраБа визирає з кухні на брата, який знову вмостився на дивані.

– На це шо вже таке! Знов вуха позитакав! Ти йому двайціть раз мусиш сказати шоб шось зробив!

– Я хочу бооооооощик. Я хочу щоб мааамаааа приїхала. Де моя маааамаааа?

Те, що для брата тут, в заметеному по вікна хутірці, означає опція “плеєр” — те для мене означає опція “поплакати”.

– Хочу до мааааами!

– Це шо за дитина така! Я трох виростила, але ні їдне мені такі концерти не показувало.

– Мааааамааааа…

Опція “поістерити” виявляється ще більш ресурсною, ніж опція “поплакати”. І я, совгаючи ногами по рогах оленя, завиваю в своє задоволення.

– Кажи вже ти її шось. На це шо я маю з нею робити? Ше й ніч іде!

– Чо ти ореш?

– Хочу мааааааамууууууу.

– А якшо я зроблю так, шоб вона не орала, шо мені за це буде?

– По сраці тобі буде! Ти бач яке! Само ондо тіко в пірачко вбралося, а вже заправляє!

ПраБа бере з вішачка куфайку і взуваєтсья в валянки.

– Коли вже та мама приїде! Най забирає вас в чортову мать! Це скіки я можу так печінки їсти?

Я лежу, підвиваю, і одним оком дивлюсь на брата і ПраБа. Я знаю, що в будь якому разі, чим би не закінчилась їхня розмова, мені щось хороше точно дістанеться. Може, навіть, плеєр!

Але раптом, відкриваються двері і на порозі з’являється мама. Усміхнена, красива, з повними сумками чогось чудесного. Від неї пахне вітром, морозом і мамою.

– Маааааааааааааа!

Я верещу і з розбігу застрибую їй на руки.

А ПраБа, яка ще хвилину тому хотіла, щоб нас забрали “в чортову мать”, розуміючи, що завтра, таки, заберуть, тихенько плаче і витирає очі фартушком.