top of page
  • Фото автораЯна Хоменко

Укрліт по-людськи. Василь Стефаник

Оновлено: 8 бер. 2023 р.

Василь Стефаник (1871-1936)

“Най його качка копне — як сильно пише цей чоловік!” Так про твори Василя Стефаника відгукнувся поет Осип Маковей і, безсумнівно, мав рацію. Новели Стефаника доводять до сліз і завдають болю читачеві. Схожі емоції відчував автор під час написання. Він нервово ходив кімнатою, рвав на собі волосся, творив у високому емоційному напруженні, тому близькі всерйоз хвилювалися за його здоров’я. “Не пиши так, бо вмреш,” — застерігав Стефаника тесть. Однак творити з меншим надривом письменник просто не міг, натомість писав “коротко, сильно, страшно”. Вже перші речення новел шокують і заворожують, після них ти зупиняєшся і кажеш собі: “чекай, що!?” Ну і перечитуєш початок заново, щоб упевнитися: Стефаник дійсно написав саме так.


А отак глянеш — і не скажеш одразу, що цей витончений молодий письменник створював психологічну прозу, яка проникає під шкіру колючим холодком. Елегантний, модний, зачіска і борода, ніби щойно вийшов з барбершопу. Стефаник любив гарно одягатися і мав до цього смак. Навіть коли з грошима справи йшли туго, не відмовляв собі в ошатних луках. Фрак, камізелька, капелюх, пальто — сьогодні Василь Семенович міг би підкинути в інстаграм купу постів зі своїми “лук оф зе дей”. Але для фото, певно, обрав би похмурі фільтри, на жаль, трагізм долі переслідував письменника все життя. Ще до народження Василя існувало переконання, що рід Стефаників проклятий.

За сімейними переказами предки Стефаника вбили багатодітну матір із дітьми. Через великий гріх весь рід прокляли аж до сьомого коліна. Люди вірили в цю моторошну історію, до того ж чоловіки в родині Стефаників вирізнялися твердим, навіть жорстоким характером і часто вчиняли самогубства. Згодом письменник напише біографічну новелу “Басараби”, пов’язану з тим самим родовим прокляттям.

Та й у самого Стефаника не раз з’являлися думки про самогубство. Вперше ще у зовсім юному віці. Він мав надтонке відчуття світу, тому особливо гостро реагував на булінг в гімназії. Вчитель принижував його через сільське походження, бив до втрати свідомості, а міські однокласники тішилися з цього і висміювали “мужицький” одяг. Той факт, що Василь народився у селі вважався вагомим недоліком і ознакою меншовартості.

Стефаника принижували попри те, що його батько вважався доволі заможним селянином.

Семен Стефаник (батько) мав міцний авторитарний характер, вміло господарював і збільшив успадковані земельні володіння в десять разів. Цього сподівався і від сина. Проте Василь за характером був набагато ближчий до лагідної матері і все життя залишався відданим їй, саме від неї письменник успадкував невротичну чутливість. Мати відчайдушно любила сина і не хотіла відпускати навіть на навчання.

Василь дружив з іншими сільськими дітьми, хоча вважався панком. Він змалку придивлявся до життя простих селян. Наймитам, які працювали в домі батьків, часто виносив з дому тютюн або гостинці, за це вони розповідали хлопчику моторошні казки, “вигадані бувальщини” і жахалки, а потім Василь не міг спати ночами. Йому ввижалися страхіття, підкріплені багатющою фантазією. Наймити переконали малого, що вночі мама виносить нечистій силі несолену їжу в мисках. Зрештою, хлопчика так надійно залякали, що він боявся виходити на вулицю навіть вдень. У школі Василеві теж всюди ввижалися жахи, тому матері довелося просити вчителя пояснити її сину, що немає ніякої нечисті. Так у майбутнього письменника відбулося знайомство з містичними історіями та їхньою силою впливу на психіку.

Батько вчасно зрозумів, що Василь не особливо захоплюється фізичною роботою в родинному господарстві. Натомість, син талановитий і здібний до наук. Як хазяйновитий керівник, Семен Стефаник вирішує, що з обдарованістю нащадка потрібно щось робити, тому інвестує гроші в його освіту. Василь змінює кілька навчальних закладів, багато вчиться, та все ж відхиляється від кар’єри, яку спланував для нього батько.

Спочатку Стефаник навчався у Коломийській гімназії, звідки його відрахували через участь у «Покутській трійці» — таємному творчому об'єднанні. Згодом — продовжив навчання у Дрогобицькій гімназії і тут захопився громадсько-культурною роботою, познайомився з Іваном Франком, до якого спершу боявся навіть підійти.

Батько наполягав на тому, щоб Василь вивчав медицину і став лікарем.

Авторитаризм Семена Стефаника переміг і за його фінансування син вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові.

Якщо в гімназії зі Стефаника сміялися через “мужицький” одяг, то в Кракові ніхто і не посмів би щось схоже ляпнути у бік письменника. Одягнений за тогочасною модою, завжди охайний, начитаний, з особливою харизмою й вродливою зовнішністю — не дивно, що жінки часто закохувалися в письменника. Історії романтичних стосунків Василя Семеновича варті окремої книжки.

Однак із вивченням медицини у Стефаника «вийшло діло без пуття». Він так і не закінчив університету. Митця захоплював світ літератури, у Кракові він переймався культурними та громадськими ініціативами, знайомився з багатьма польськими письменниками і, звичайно, писав новели. Ну не склалося в чоловіка з медициною, мав інше покликання, але батько Стефаника не відчував від того “покликання” жодного зворушення. Він вклав у навчання сина великі гроші, зароблені тяжкою працею. Жодному з дітей Семен Стефаник не давав стільки коштів для освіти, а Василь навіть не довчився. До того ж, політичні погляди сина теж не тішили батька. Їхні стосунки, і до того складні, ставали ще гіршими. Письменник вів активну політичну діяльність: виступав на мітингах, агітував голосувати за “мужицького посла” Івана Франка, через це його заарештували і переслідували. В той же час він продовжував писати і шукав свій стиль у літературі.

“Синя книжечка”(1899) — збірка новел про трагічні долі селян, принесла автору визнання. Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська — літературні авторитети схвально відгукнулися про збірку. Молодому письменнику вдалося вловити дух часу і вкласти його в тексти. Слава до Стефаника прийшла замолоду, ним захоплювалися, йому цілували руки… Красивий, успішний, стильний — його сторінка в соцмережі виглядала би, як сторінка людини, життя якої вдалося. Та ми вже знаємо ціну інстаграмного образу. А що б він розповів своєму психотерапевту на черговій терапії? Стефаник вкрай емоційно відчував світ, людей, події, несправедливість — це допомагало писати, та постійні внутрішні переживання заважали в житті. Надзвичайно вимогливий до своїх творів, Василь Семенович писав і знищував рукописи, якщо вважав їх недосконалими. В його записах немає виправлень, він не креслив, а переписував усе наново, жмакав і викидав попередню чернетку — дивовижний перфекціонізм. “Поет крапки, коми, звука” — його тексти вивірені, налаштовані без фальші, як музичний інструмент.

Творчість виявилася виснажливою, заробітки з неї — мізерними, померла його улюблена сестра Марія, потім — мати, з якою мав довірливі стосунки. Батько Василя Стефаника повністю відмовився допомагати фінансово після того, як син залишив медичний університет. Все ж він знайшов сили писати далі і боротися за те, у що вірив — відстоювати права простих людей.

Близький друг Стефаника помітив, що всі герої письменника були або безнадійно самотні, або безнадійно п’яні, або безнадійно нещасливі. Василя Семеновича не цікавило звичайне і розмірене життя селян, він обирав психологічно складні ситуації, в яких відчувався надрив, вишукував у газетах реальні драматичні історії. Іван Франко навіть зауважив, що селяни в основному не жили настільки погано, як писав про них Стефаник. Він умів “підхоплювати у життя жорстокі нюанси і з немилосердною точністю відтворював у власних образах”(с). Василь Семенович писав покутським діалектом і хотів, щоб його мову відредагували, зробили більш “правильною”, але саме в цьому діалекті зберігалась особлива мелодика, стиль і оригінальність.

Коли Стефаник повернувся в рідні місця, то почав тісно спілкуватися з прогресивним священником Кирилом Гамораком. Василь познайомився із його трьома дочками, кожна з яких матиме вплив на життя письменника. Найстарша — Євгенія — взаємне, але неможливе кохання. Євгенія була заміжня, мала двох дітей. Попри взаємні почуття, жінка відмовила Василеві, коли той наважився освідчитись і запропонував їй покинути сім’ю. Пізніше Василь одружився із її сестрою — Ольгою, теж закоханою в нього. У подружжя народилося троє синів, але Ольга рано померла, залишивши Стефаника із малими дітьми. Наймолодша сестра — Олена — допомагала виховувати дітей.

У рідному селі Стефаник почав займатися господарством, налагодилися стосунки з батьком. Одружившись, Стефаник взяв паузу в творчості і не писав нічого цілих 11 років. У цей час його обрали послом від Галичини до австрійського парламенту. До Стефаника завжди зверталися селяни у пошуках поради чи допомоги, він умів підібрати потрібні слова і переконувати людей.

Переживши ще один арешт Стефаник тимчасово оселився у Відні і знову почав писати. На жаль, протягом короткого часу померли його брати і батько. Стефаник вліз у борги і жив у фінансовій скруті. Становище трохи рятували гонорари та персональна радянська пенсія. Кажуть, що за одну зі своїх книжок він отримав чималу винагороду — 600 доларів. Проте, коли почалася колективізація, а за нею голод, Василь Стефаник відмовився від усіх радянських привілеїв та виплат. Від бідності письменника врятував майбутній митрополит Андрей Шептицький (почитайте їхнє листування, там багато цікавого). Дізнавшись, що Стефаник залишився без пенсії, предстоятель УГКЦ призначив йому церковну пенсію.

Радянська пропаганда використала твори письменника і особистість самого Стефаника у власних цілях. Наприклад, образ сільського дідка, який простягає руки до серпа і молота — нібито збірний образ із новел Стефаника, а насправді він спотворював об’єктивну реальність і зовсім не вкладався у те, “що хотів сказати автор”.


Помер Василь Стефаник у віці 65-ти років, перед смертю тяжко хворів.

Один із синів Стефаника доклав зусиль і зберіг будинок, у якому жив письменник, разом із його особистими речами. Правнуки згадують, що їм забороняли сідати на Стефаникове крісло, брати до рук його попільничку чи інші речі. Внуки були розчаровані, зате у нас тепер є можливість потрапити до музею письменника і все там роздивитися, зрозуміти його побут і звички. Тільки не сідайте на крісло!




P.S. Якщо бажаєте зануритися в психологію за допомогою літератури, то почитайте новели Стефаника, лише майте під руками валер’янку, м’ятний чай чи принаймні носову хустинку .


Джерела:

Фільм: “Василь Стефаник. Нехрестоматійна версія”



Також, рекомендуємо послухати авторський подкаст "Станція 451" письменника Олександра Михеда. Другий сезон, епізод #9, присвячений Стефанику.




 

Над колажем до публікації працювала Марина Губарець, оригінали взято з https://librarycre.wordpress.com https://sborodoy.com .



80 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі

Колись

bottom of page