top of page
  • Фото автораМарина Манченко

Їдьте на північ

Оновлено: 8 бер. 2023 р.


– Пробачте, можна у вас запитати… – молода жінка у смугастому светрі говорила з ледь помітним акцентом, що, хоч і не одразу, але видавав у ній уродженку східної Європи.

– Сеньйоро, – ліниво примружився охоронець. – Ви не бачите об’яву? Там же все написано!

Він тицьнув пальцем у крихітний папірець, приліплений під стійкою, на висоті собачого зросту.

«Адвокатка приймає по вівторках та четвергах, з 17:00 до 19:30»

– Так, – погодилась жінка. – Я її бачу. Але вже пів на шосту, а адвокатки досі немає.

– Ну, і що я вам можу сказати? – розвів руками охоронець. – Я ж вам не адвокатка! Очікуйте.

Жіночка була нічого така, наче все на місці. Але вже з її тону, манери триматися та купи документів у дорогій сумці було видно, що з нею не вийде… В його тещі була точно така ж торба – перша ознака того, що краще навіть не пробувати.

– Дякую за інформацію, – хмикнула жінка та знову вдягнула навушники. – Ви мені дуже допомогли.

– Немає за що, – не вловив іронії охоронець та повернувся до свого телефона.

Жінка пройшлась по кімнаті очікування, освітленій лампами денного світла, що блимали через одну. Виглянула у вікно, за яким вже стемніло, озирнулась по сторонах, та сіла на стілець, ближчий до дверей. Дістала з сумки книжку, покрутила у руках телефон, вочевидь вибираючи музику та в одну мить ніби покинула кімнату, відключивши будь-який зв'язок з нею.

– Перепрошую… – нерішучо звернулась до охоронця літня пані у шубі, що щойно зайшла до приміщення. – Одне питання…

– Сеньйоро, – вдавано втомлено відповів охоронець та тицьнув пальцем у «оголошення». – Ось тут все написано.

– Так, так, я бачила, – по-діловому продовжила пані. – Але у мене було призначено зустріч з адвокаткою, а її немає. Як можна вирішити це питання?

Її акцент беззаперечно вказував на корінну сицилійку з багатої родини. Її компаньйонка, немолода жінка у простій зимовій куртці, що стояла в неї за спиною, закотила очі, наче показуючи охоронцеві, що від нього цього разу так просто не відчепляться.

– Я зараз наберу її ще раз, – підкреслено серйозно пообіцяв охоронець.

– Добре, де ми можемо присісти? – продовжила пані, дістаючи з крокодилової сумочки футляр з окулярами.

– Найкращі місця – там, під годинником, – картинно вказав рукою охоронець.

– Добре, ми почекаємо, – не відчула сарказму пані та попрямувала до місць під годинником. – Діставай свої документи, я їх подивлюся як раз, – кивнула вона своїй компаньйонці.

– Ось, тримайте, все наче тут, – жінка дістала з сумки пластикову теку. – До речі, хочете карамельку?

Жінка у смугастому светрі на мить повернулась до кімнати, витягнула один з навушників та з цікавістю подивилась на жінку, яка саме дістала з кишені куртки жменю карамельок.

– Вам яку? Апельсин? Груша?

– Лимона немає? – спитала пані в шубі, вдягаючи на носа окуляри в золотій оправі.

– Є лимончик, ось!

До кімнати, тихо переговорюючись, зайшли дві дівчини. Охоронець зацікавлено проводив їх поглядом, але вони, на жаль, навіть не обернулись до нього.

Задзвонив телефон – нудно, протяжно – і змусив жінку у смугастому светрі знову повернутись до кімнати. Дівчата, які розташувались коло входу до кабінету, з цікавістю подивились на її сумку та взуття.

– Зараз, зараз! – заметушилась жінка в зимовій куртці, обмацуючи кишені. – Ось він! Алло! Алло! – перейшла вона на українську. – Так, так, це я. Так, дзвонила! Як справи?

Дівчата підняли очі. Жінка у смугастому светрі знову повернулась до кімнати, витягнувши один з навушників.

– Та і в мене наче добре! Зараз от чекаємо, поки мені документи зроблять, з крокодилицею моєю. Що? А! Баба з сином своїм лишилась! Нічого йому за дві години не зробиться…

Дівчата знову зашепотіли, цього разу ще тихіше.

– Я тобі чого дзвонила, – продовжила жінка. – Робота є. Хочеш? А тобі не все рівно? Та шо я начинаю, ти ж сама нила, що робота треба! Не на бабу, на діда! Дід наче хороший, але без ніг, треба буде його носити іноді.

Жінка в смугастому светрі закрила книгу та сховала навушники до сумки.

– Недалеко, від «чентрале» – півгодини треном в сторону Чефалу. Треном! Ти шо, тупа? Поїздом, кажу, пів години! У Терміні він. Контракт точно ні, але можеш поторгуватися за зарплату. Хочеш?

Одна з дівчат, все ще витріщаючись на жінку у куртці, підійшла до охоронця.

– Я не знаю, коли прийде адвокатка, – випалив він, але все ж не втримався та перевів погляд на її груди, які виднілися у відкритому комірці її жовтої сорочки.

– А я знаю, – холодно сказала дівчина з тим самим східно-європейським акцентом. – Вона щойно мені написала, що буде за п’ять хвилин. Де запис? Перевірте, будь ласка, чи є моє прізвище.

– Добре, як тебе звати? – охоронець навпомацки знайшов листок, не відводячи очей від її грудей.

– П-Е-Т-Р…, – почала диктувати дівчина.

– Пе-т-ре-н-ко? Ольга? – повільно прочитав охоронець.

– Так, – кивнула вона. – І ще мою подругу перевірте, В-А-С-И-Л…

– Василіяк? Наталія?

– Василюк, так, – кивнула Ольга. – А очі в мене ось тут! – випалила вона та помахала рукою перед своїм обличчям.

– Так а що…? – почав охоронець, але вона вже повернулась до свого крісла.

– Та нє, думаю, що ми тут швидко впораємось, – продовжувала жінка з телефоном. – Я наче перша…

– Ні, – сказала українською жінка у смугастому светрі. – Перша – я. У охоронця є список з усіма призначеними консультаціями. Вам призначено час?

– Слухай, я передзвоню, – ошелешено сказала жінка у телефон. – Який такий час?

– Треба було прийти раніше, забронювати собі зустріч, – вступила в розмову Ольга. – Вам тоді дають час, на який треба прийти.

– О, і ви наші! – здивувалась жінка у куртці. – І шо, ви всі це зробили?

– Ну, так, – підтвердила Наталія, що до цього мовчки спостерігала за розмовою.

– А як ви знали, що треба щось бронювати? – розгубилась жінка.

– Прийшли отак як ви сьогодні, – усміхнулась Ольга. – І нас відправили.

Жінка в смугастому светрі склала руки на грудях та подивилась на охоронця, що спостерігав за ними, відкривши рота.

– О Господи, – видихнула жінка у куртці. – Вона мене приб’є.

Вона обережно кивнула у сторону пані у шубі, яка досі самовіддано перевіряла документи.

– А потім мене приб’є її брат…

– Перепрошую, – голосно спитала жінка у смугастому светрі в охоронця. – Скільки сьогодні записів до адвокатки?

Охоронець скривився, наче йому раптом почали боліти зуби.

– П’ятеро наче, – відповів він з відразою. – Ці дві дівчини, потім якась Діана…

– Це я, – кивнула жінка в смугастому светрі. – А далі?

Охоронець насупився. Не дарма в неї тещина сумка, не дарма!

– Два якихсь чоловіка з незрозумілими іменами, – процідив він крізь зуби.

– Йому тут у всіх незрозумілі імена, – сказала Діана дівчатам, вже українською. – Дивіться, можете одразу сказати їй, що ви не записувались, але дві людини не прийшли, тому вона вас може прийняти, – порадила вона жінці у куртці. – А їй нічого не кажіть поки.

Жінка з острахом глянула на пані в шубі.

– Аллора, вибачайте, пробки, трафік, паркування, – почулося ще з вулиці і до зали зайшла висока жінка з купою паперів в руках. – Ну, ви самі в курсі! Марчелло, що тут в нас?

– Оце всі наче, ще двох десь немає, – мляво проговорив охоронець та простягнув адвокатці список.

– Добре, добре, – вона пробіглась очима по списку та окинула поглядом кімнату.

– Так, ви? – вона запитально поглянула на дівчат і теж перейшла на українську. – Петренко та Василюк? Конвертація?

– Так, – підвелась Ольга. – Студентські на робочі, але там…

– Розберемось, – махнула рукою адвокатка. – Ви – Діана?

– Так, – підтвердила та.

– Добре, заходьте. А ви…? – вона запитально подивилась на жінку у куртці.

– Я… Мені треба подовжити, робоче.

Адвокатка подивилась у список прийомів, запитально підняла брову, але нічого не сказала.

– Нам треба подовжити дозвіл на проживання, – боязко сказала пані у шубі, яка нарешті зрозуміла, що в кімнаті щось змінилося. – Для нашої працівниці.

– Так, так, зрозуміло, – перейшла на італійську адвокатка. – Зараз подивимось, що там у вас. Поки ми розмовляємо, перевірте, чи у вас все є. Самі знаєте – копії всіх сторінок паспорту, контракти, документи з префектури, марка за шістнадцять євро…

Вона зачинила за собою двері.

– Чорт, марка! – схопилась за голову Наталя. – Треба бігти купувати.

– І в мене немає! – тихо сказала жінка. – Я сходжу покурю, – додала вона італійською, звертаючись до пані.

Охоронець з кислим обличчям проводив їх поглядом.

– То ти теж з України? – спитала пані у шубі в Ольги, явно не цікавлячись її відповіддю.

Ольга зітхнула. «Аби не мовчки» – сказала б на таке її покійна баба.

– Так, – підтвердила вона.

– І що ти тут робиш? – не вгамовувалась пані.

– Дисертацію захистила недавно, – примружилась Ольга.

– В якому сенсі? – розгублено спитала пані.

– В прямому, – розвела руками Ольга. – Докторат, дисертація, захист.

– Ааа, – недовірливо протягнула пані. – Тобто студентка?

Ольга доклала зусиль, аби не закотити очі.

– Ні, я тепер працюю в університеті.

– Виграла конкурс в адміністрацію? Той, публічний? – ще більш скептично уточнила пані. – Наче ж давно їх не оголошували, я знаю, бо мій онук вже тричі намагався… І ким ти там? В бібліотеці, реєструєш?

– Ні, я викладаю…, – зробила останню спробу Ольга.

– Де?

Ольга заплющила очі та видихнула.

Двері кабінету відчинилися.

– …трохи, поки комп’ютер не перезавантажиться, – почувся голос адвокатки.

Діана вийшла з кабінету та сіла на своє колишнє місце.

– Петренко! Заходьте!

Ольга, подякувавши вищим силам, зайшла до кабінету і зачинила за собою двері.

Пані в шубі витріщилась на Діану, що знову дістала навушники та підключила їх до телефону.

– А ви теж з України? – пішла на друге коло пані.

Діана кивнула.

– А чим ви тут займаєтесь.

– Працюю, – усміхнулась Діана, не виймаючи навушників з вух. – Як всі.

Пані недовірливо подивилась на її одяг.

– А ким працюєте? Як наша Людмила?

З вулиці почулися швидкі кроки та до кімнати увійшли Наталія та жінка в куртці.

– Куди ж це ви курити ходили? – спитала пані.

– Та так, квартал обійшли, аби на місці не стояти, – закашлялась Людмила. – Ну як, все добре з документами?

– Я ще не закінчила, – поважно сказала пані, змірила Діану зверхнім поглядом і повернулась до читання.

– Ви б не курили вже, якщо бігаєте, – звернулась до жінки Наталія. – Я і без сигарети ледь дихаю після нашого спринту.

– Та ні, – відмахнулась жінка. – Я вже п’ятдесят год курю, і нічого.

– Скільки ж вам років? – спробувала підрахувати Наталія.

Діана знову вийняла один з навушників.

– У квітні сімдесят буде, – гордо сказала Людмила. – Треба якось пенсію собі оформлювати починати, а то вже важкувато працювати…

– Сімдесят? – перепитала Діана.

– Сімдесят, сімдесят, – закивала жінка. – І з них п'ятнадцять – ось тут. Послухайте мене, дівчата, їдьте звідси, поки молоді! Їдьте на північ!

Наталія та Діана перезирнулись.

– Їдьте, бо тут роботи нормальної немає, я ж знаю, що кажу! – завзято продовжувала жінка. – Якщо вже гарувати так, то хай хоч добре платять. А на півночі ще й контракт дають одразу…

Наталія відкрила рота, аби щось сказати, але в останню мить передумала.

– У вас сигарети не буде? – спитала в жінки Діана. – А то я свої забула. Вийдемо, може я вам про пенсію щось підкажу…

– Я вийду покурю з цією сеньйорою, – звернулась жінка до пані у шубі. – Хочете ще одну цукерку?

Та, відірвавшись від паперів, ствердно кивнула. Провівши їх поглядом, вона засунула карамельку за щоку, та, прицмокуючи від задоволення, сфокусувала свою увагу на Наталії.

– То ви теж з України?

Наталія кивнула та почала сортувати свої документи.

– А чим ви тут займаєтесь? – пішла по накатаній колії пані.

– Працюю.

– І ким же? – примружилась пані.

– Програмісткою, – уточнила Наталія.

– В якому сенсі? – перепитала жінка.

Двері відчинилася. Ольга з конвертом документів для конвертації дозволу на проживання вийшла з кабінету. Діана та Людмила зазирнули до кімнати.

– Так, Діано, можете заходити, ваш комп’ютер вже працює, доступ до бази даних є, – сказала адвокатка, з’являючись у дверях. – Марчелло, це наша нова співробітниця, адвокатка з міграційних питань. Далі хто, ви? Конвертація? Заходьте. А ви поки почекайте!

Вона показала на Людмилу та пані у шубі та зачинила двері.

– Людмило, то вони всі українки? – перепитала пані у шубі. – А що вони всі тут роблять?

Людмила важко опустилась на крісло.

– Ох, не знаю. Я ж кажу їм всім завжди – їдьте на північ!


68 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page