Гостинці

— Оксано! Це я, Надя! — вхідні двері затрусилися від важкого стукоту.

Жінка у квартирі зіщулилася, ковзнула оком по розкиданих речах. Застигнувши на мить, пригладила масне волосся руками і вирушила до дверей.

— Добрий день, Надія Петрівна, добрий день… емм… та заходьте, канєшно.

Але запрошення було зайвим. Молода жінка із широкими плечима та ґулькою з чорного волосся важко дихала. Ліфт у будинку не передбачено. Вона ледве протиснулася коридором — не через свої пишні форми, а з вини задушливого безладу. Надія Петрівна перечепилася об іграшковий кубик, різко підняла його і помітила слід від цигарки. Тепер, замість намальованої крапки над «і», в пластику була дірка.

— Добрий? — Надія Петрівна глибоко вдихнула повітря. Щось у ній змінилося з часу її останнього візиту — чи зачіска, чи погляд, Оксана не могла зрозуміти. Не так легко помічати деталі, коли голова йде обертом від похмілля. Оксана поправила футболку, оздоблену плямами і поспішила відчинити замизґане вікно, Петрівна кивнула, — Правильно, нема ж чим дихати у вас.

— Чаю, може, поп’єте? — голос господині був штучно-чемним, а слова зашпортувалися.

Надія Петрівна подивилася на чашку, яка стояла прямо на дивані: всередині множилися спори. Тут не хотілося чаю, не хотілося їсти і не хотілося жити. Скільки разів їй довелося приходити сюди і відчувати пригнічення. Надія Петрівна уважно подивилася на сутулу постать господині:

— Оксано, сядь краще. Поговоримо з тобою, розкажу, як мені в соцслужбі працюється.

З під’їзду почулися кроки. Оксана машинально глянула на двері і встала. Вона відступила до вікна і тепер було видно свіжі синці під очима. Але кроки стихли — це ще не він.

— То слухай, Оксано. Прийшла я сьогодні до однієї мамки, шістнадцятирічної. У неї дитя — ще року нема. Дивлюся в холодильник — там гнилий банан. Питаю, що їсти давала дитині, каже — банан. Я в смітник — шкурки нема. Знов питаю, що дитя їло. А мамка тоді зізналась — нічого, зараз піде купить.

Оксана навіть не кліпала, просто слухала. Їй раптом стало соромно, що волосся брудне, футболка заплямована, чистого посуду не залишилось. Захотілося все вимити, витерти, викинути і нафарбувати губи весільною помадою, яку досі берегла. Але це бажання кольнуло свідомість і зникло, головний біль давався взнаки.

— Вчора прийшла до другої мамки, а вона пів ночі з дитиною на руках на вулиці простояла. У нічній сорочці. Втекли, бо чоловік розізлився. Але знаєш, що каже? Знаєш?

Оксана злегка кивнула головою — знає.

— Каже, що любить же його. Не може без любімого.

Надія Петрівна сердилася, та Оксана говорила дуже тихо:

— Мої батьки тоже так жили, і дід з бабою, і сусіди так. Ну б’є-п’є, але ж не сама, та шо я можу…

— То я можу влаштувати вас із доцьою в дім матері і дитини, сьогодні. Збирайся, доки чоловік не прийшов.

Оксана уявила чисту кімнату, обличчя без синців, спокійну дочку. Але за вхідними дверима знову хтось пройшов і думки порозсипалися від страху. Захотілося випити, випити щось міцніше за чай, якого в квартирі й не було зовсім. Може, він принесе пляшку:

— Я ж його люблю. Не можу без любімого, а він – без мене.

Надія Петрівна помітила дівчинку, та щойно прокинулася і ввійшла до кімнати, їй було років зо два. Дитя взяло кубика і почало колупати пальчиком дірку над «і».

— Оксано, — Надія Петрівна втрачала терпець, — ти себе впізнаєш тверезою, без синців і в чистому одязі? А дочка? Вона все бачить, — ґулька на голові у жінки захиталася. — Дівчинка не уявляє, що існує нормальне життя!

Оксана все ще дивилася на вхідні двері. Після паузи господиня заговорила не до жінки зі соцслужби, а до тих зловіщих дверей:

— А доця не знає. Коли чоловік п’яний і буйний, я набираю в шприц горілку і той… спить вона.

Запала тиша: темна і липка. Надія Петрівна струснула головою, наче хотіла прокинутися. Хвилини дві мовчала, а потім встала:

— До побачення, Оксано. Я звільняюся, сьогодні мій останній робочий день, — очі Оксани блиснули, все ще хотілося випити.

У дверях чорна ґулька геть розтріпалася. Повз неї непевними кроками додому пройшов любімий, з гостинцями.