Читання як цінність

Кілька днів тому “Читомо” опублікував рейтинги: скільки книжок продано в Україні у 2023. Цифри мене вразили. На жаль, не позитивно. Так, зараз в Україні йде війна, і насамперед кошти йдуть на перемогу, але і в минулому році ці цифри теж не сягали небес. Моєю першою реакцією було: треба щось робити, не можна так все залишати. Може організувати флешмоб? Або ще щось. Потім просто навалилися думки: чому українці так мало читають? Невже книга не є для нас цінністю?

У певний момент взагалі майнула думка, що може таки читання переоцінене людьми з моєї літературної бульбашки. Є інтернет, серіали, взагалі є багато способів заповнити свій час, навіщо література, зокрема, художня тим, для кого це не є професією? Проте, звісно ж, це не так. Пів року тому ми з колегою проводили семінар для батьків “Як заохотити дітей читати?”. Коли ми систематизували інформацію щодо того, що нам дає читання, ми самі були здивовані, наскільки це корисний і дієвий інструмент для розвитку інтелекту та психічної сфери людини.

Поділюся декількома пунктами з того списку, як читання впливає на наш розвиток. Перш за все, читання сприяє ​​створенню нових нейронних звʼязків, а отже запобігає хворобі Альцгеймера та іншим дегенеративним хворобам мозку. Воно розвиває увагу та тренує памʼять, збагачує словниковий запас та формує навичку аналізувати. Крім того, читання сприяє розвитку емпатії та допомагає розвинути в собі навички саморефлексії, дає можливість прожити спектр різних емоцій через героїв історії та збагачує наші знання про людей та світ.

Погодьтеся, звучить як реклама чудодійного препарату, чарівної пігулки, яка зупиняє старіння і у простий спосіб допомагає нам розвиватися в інтелектуальній та емоційній сферах. А крім того, це просто цікаво, це спосіб розважити себе. Здавалося, чому не користуватися таким інструментом? Звісно, заважає брак часу, інтернет і серіали, а також відсутність сформованої навички читати.

На тому ж семінарі, який ми проводили, батьки поділилися, що дуже хотіли б, аби їхні діти читали, проте самі читають не всі і відповідно далеко не всі читають дітям або тільки до 3-4 років. Проте, звісно, звучали історії, які хотілося наслідувати. Наприклад, одна учасниця поділилася, що їхня звичка читати вголос всією родиною була настільки вкорінена у життя сімʼї, що, коли їм довелося виїхати з країни через війну, вони вирішили не відмовлятися від цієї традиції, а продовжили це робити навіть в той час, коли мешкали на два доми: дружина з сином у Польщі, а чоловік – в Україні. Вони зідзвонювалися в зумі і хтось з дорослих – мама чи тато – читали сину книжки, плекаючи у такий спосіб традиції своєї родини.

І особисто я щиро переконана, що це найкращий з доступних способів сформувати звичку читати – читати дитині змалечку. Багато батьків діють через примус. І багатство фантазії у виховних их методах тут, воістину, безмежне: від заборони користування телефоном до примусових 5-10-30 сторінок на день “щоб привчити”. Та не гарантовано, що така звичка залишиться надовго, якщо вона була сформована саме через заборону та змушування.

Проте, якщо формувати таку навичку через спільне читання, то це може бути як потрійне комбо. По-перше, дитина слухає історію і розвиває все, що я перерахувала у другому абзаці. По-друге, для дитини це час проведений разом з мамою, татом чи бабусею, почуття розділені між з близькими людьми, емоції прожиті разом. По-третє, це ритуал, сімейна традиція, те, що сформує у дитині впевненість у собі, внутрішню опору, на яку вона зможе опиратися все життя.

Поділюся ще однією історією. Історією моєї власної родини. Мій тато, його брат та сестра все життя багато читають. Мені завжди було дуже цікаво, як сформувалася ця звичка, адже мій тато народився під час Другої світової війни, його брат і сестра відразу після неї, і я дуже сумнівалася, що у ті важкі часи їхні батьки знаходили час на читання своїм дітям. Я запитала їх про це, і моя тітка розповіла мені, що коли їхній тато (мій дід) приходив з роботи, вони всією родиною сідали вечеряти. Телевізора у них не було, тож за столом спілкувалися. Дідусь добре знав світову історію та історію України і розповідав все, що знав. А ще разом з бабусею вони розповідала різні історії з їхнього життя: про дитинство, про Голодомор, який пережили, про війну, про те, як дідусеві тричі вдалося втекти з полону під час війни. Так мій тато, його брат і сестра звикли до слухання історій. У книжках теж написані історії. І любов до історій і зокрема до книг може бути вихована і таким чином також, через розповіді.

Трохи пізніше їхній дядько одружився і в родині зʼявся новий член сімʼї – дівчина Ніна. Ніна працювала у бібліотеці, і коли вона приходила до них у гості, то кожного разу брала з собою … книгу з бібліотеки. Вся родина, зокрема, діти сідали, і Ніна читала їм уголос. Читала “Одіссею капітана Блада”, “Діти підземелля”, “Шерлока Холмса” та всю доступну в бібліотеці класику. Відтоді вони настільки полюбили книги, що всі троє – мій батько, його брат та сестра – багато читали впродовж всього життя і читають досі. Цю цінність книги кожний з них передав своїм дітям. Післявоєнні часи були дуже важкими для моєї родини, проте були певні речі, які допомогли їм не тільки вижити, але й витримати емоційно і навіть згадувати моменти зі свого дитинства з теплотою. Серед них – сімейні традиції, час проведений разом, зокрема, спільне читання.

Взагалі, якщо розглядати спільне читання у розрізі цінностей, які ми прищеплюємо нашим дітям, то як будь-яка сімейна традиція, воно дасть дітям почуття безпеки, довіри, приналежності до родини. Це більш ніж важливо у сьогоднішні часи: коли руйнуються всі наші уявлення про те, як влаштований світ і кожного дня ми стикаємося з відчуттям, яким крихким є людське життя. Наші переконання в тому, що світ є справедливим і що ми маємо контроль над нашим життям покосилися ще у 2020, а 24 лютого 2022 полетіли під три чорти.

В залежності від нашого особистого досвіду, соціального статусу, наявності підтримки від близьких та інших факторів кожний дає собі раду в різний спосіб. Проте ми самі в силах створити те, що буде підтримувати нас і наших дітей. Крім віри у нашу перемогу, нам і нашим дітям також можуть допомогти традиції та ритуали. Це можуть бути як і ті, що ми забрали зі свого дитинства (як кутя на Різдво), так і ті, що можемо створити зараз. Це можуть бути маленькі ритуали, які будуть опиратися на цінності вашої родини: разом готувати обід на вихідних, на свята пекти печиво за “своїм” рецептом і пригощати сусідів, раз на місяць ходити в кіно всією родиною, читати дітям перед сном. Це те, що залишиться в памʼяті на все життя, що дасть дітям зрозуміти, що їх люблять, що вони важлива частина родини і, звісно, те, що дасть їм почуття захищеності та безпеки, що сьогодні є дуже важливим.