Дім без ключа

Вона намагалася розчути шелест хвиль у рівномірному гулі холодильника. Розрізнити трохи пʼянкий, гарячий від сонця аромат червоних квітів серед запахів солоних огірків і смаженої картоплі. Відчути під собою виморені морською водою дошки причалу замість тонкого матрацу, розстеленого на підлозі посеред кухні. З дошками найпростіше, бо матрац справді тонкий і, тіло, що схудло за останні кілька тижнів до невпізнаваності, намуляне до синців, ніби спала десь на вулиці, десь поза домом. «Господи, ніби я не маю дому. Як Іра, що заснула зараз на моєму ліжку з двома маленькими доньками», — обпекла думка, і сон, що вже ніби почав набирати осяжності, знову розчинився в мурчанні холодильника.

Хоча Яна й мала, де спати, проте не мала власного дому теж. Але на противагу Ірі, в неї його ніколи й не було. Інтернат домом не став. Лише штучним невдалим замінником, який замість тепла, що мав би дарувати справжній дім, напував лише почуттям порожнечі, непотрібності та відірваності. Всі квартири, в яких колись жила, були орендованими. Всі мрії про власний справжній дім — хисткими. Якщо не враховувати той дім, на березі третього моря. Той дім, що мав сховати її від переживань і страхів, захистити від проблем, котрі накривали її час від часу. Дім, який поки існував лише в її уяві. Камінь за каменем повставали його стіни, дошка за дошкою виповзав на зустріч хвилям маленький причал, пагін за пагоном виростали пурпурові рододендрони під вікнами з деревʼяними провощеними рамами.

Роками вона гуляє навколо цього будинку, берегом, об який мʼяко розбиваються хвилі, відчуває слухом і шкірою дзижчання цикад, але так жодного разу й не наважилась штовхнути фактурне деревʼяне полотно важких дверей і зайти всередину. Хоч ті двері вона створила сама, але ще не створений був до них ключ.

***

Гостре розуміння, що від певних речей не сховаєшся і що події десь за тисячі кілометрів змінюють і трансформують середовище в набаго ширшому діапазоні, прийшло, коли сусідка — пані Ґражина з четвертого поверху — почала вітатися першою. Схоже через рік, вона таки визнала Яну мешканкою цього підʼїзду. Більше того, вони встигали обмінятись кількома репліками про погоду і підвищення цін під час поїздок у ліфті. Ще через якийсь час сусідка почала ліпити пєроґі, тобто вареники, в майже промислових масштабах і приносити Яні та іншим сусідам, сімʼї яких раптово збільшилися, доповнилися людьми, кревність яких не мала жодного значення. Значення мало лише те, що кров та могла пролитись марно й безпричинно.

— Маємо готуватися й триматися. Бо це надовго. Повір старшій пані, я щось знаю на цю тему, бачила їх, памʼятаю — казала вона, втискаючи в руки каструльку, — щоб вони там не казали, так просто все не закінчиться. Не зупиняться, поки їх не зупинити. А ти мусиш їсти, щоб тримати стрій. Від війни не сховатись ніде, вона всотується глибоко в наші душі й, де б ми не були, ким би ми не були, мусимо вибрати — бути жертвами чи боротися.

Це було найдовша промова, яку Яна коли небудь від сусідки чула. Вона навіть не впевнена до кінця чи їй не примарилось, не почулося, й поспішила перевірити рододендрони та послухати трохи цикад.

Вона не могла прийняти когось надовго в орендовану однокімнатну квартиру. Але могла запропонувати прихисток на кілька днів, пошук житла на довше, допомогу в пошуку необхідних речей, поміч в комунікації з урядовими закладами, з людьми чи просто взяти квитки на потяг, адже в Кракові навчалась і добре володіє польською. В програмі пошуку доїзду окрім «робота» і «дім», в неї зʼявилося чимало нових адрес — пункти допомоги різного профілю: від надання речей першої необхідності до психологічної підтримки. А ще знову почала заїжджати в центр міста. В студентські часи вона бувала там частенько, але останній рік милувалась Вавелем з іншого боку річки, коли пересідала на 144 лінію автобусіа на ронді Ґрундвальскому дорогою на роботу й назад.

Щоб не сидіти вдома всім разом у маленькій квартирі, якщо доводилося чекати на заселення або на потрібний потяг, вона возила тимчасових гостей до замку й на Ринок. От тільки не зачіпали їх ані архітектура камʼяниць на Ґродській, ані заплутані вулички Казімєжу. Зазвичай очі їхні були тьмяні та вдивлялися просто в бруківку під ногами. Гості слухняно позували для знімків, розтягували вуста в усмішці на кілька секунд, проте очі, очі залишалися налитими розпачем і такими ж темними, як розчинна кава з трьома ложками цукру в паперових стаканчиках у волонтерському центрі.

— Не так я хотіла сюди потрапити. Не так, — видихнула Люда, яка затрималась в Яни у квітні. Вона розглядалась навколо розʼясненими на коротку мить очима, ніби не розуміла, як тут опинилась, а потім знову перевела погляд на бруківку, — Не так…

***

Відцвітали абрикоси й зацвітали липи, незважаючи на те, чи помічали це ошелешені війною люди. Потік через кордон почав вщухати, а потім поволі змінив напрямок. Приїжджали налякані й розгублені, поверталися — сповнені надії й туги. Розлука з родиною для багатьох виявилася страшнішою за дощ з ракет і щоночні розмови зі смертю.

Однієї суботи Яна прокинулась у своєму ліжку й не відчула бажання вставати з нього. Поруч не було жодної живої душі, перед якою потрібно триматися купи й удавати сильну. Історії почуті й побачені за останні місяці, придавили тяжкою плитою.

Прогортала стрічку новин в телефоні, знову відчула хворе бажання лежати десь під завалами, а не тут в теплій постелі й давитися почуттям безпорадності й провини.

Зайшла в Тіндер, скривилась від недоречності такої ідеї, вийшла. Проглянула актуальний список місць, де потрібні волонтери. Вирішила йти до бібліотеки на Райській плести сітки.

Це було добре рішення, бо і сітки плести — корисне заняття, і вихід в люди змусив Яну таки зповзти з ліжка, викупатися й укласти волосся. Не змусив, щоправда, згадати про сніданок.

Зал на горішньому поверсі приміщення бібліотеки бринів розмовами в напівтонах. Голоси відбивалися від товстий стін, набирали мʼякості та примарності. «Херсон… Буча… Кривий Ріг…» — вихоплював слух Яни окремі слова, але їй не хотілось слухати, не хотілось чути. Здавалося ще одна історія втрати чи розлуки й серце розірветься на шматки.

Плетіння заспокоювало, але не лікувало. Яну гнітило відчуття, що робить замало, що це все надто просто, надто… безпечно. Чи справедливо бути тут, в затишку вікових стін, у світлі високих вікон і в товаристві людей, які зазирнули в очі смерті, якщо десь там, не так і далеко, хтось віддає за це своє життя?

— Ну все, дівчата, я погнала. Чекайте завтра ввечері.

— Удачі! Бережи себе!

— Зефіру! Чуєш, Лєн, зефіру привези. Такого самого звичайного без випендросів, — обізвалась дівчина зліва від Яни. Її син років чотирьох приніс показати їй якісь нові штуки складені з конструктора й пішов назад на килимок розстелений обабіч.

— А мені кофе. Кави, тобто, Львівської, вмираю хочу кави зі Львова… — протягнула жінка в кутку, не відриваючись від роботи — нарізання тканини на смужки великими ножицями.

— Добре-добре, пишіть список у вайбер. Тільки памʼятайте, що в мене лише одна сумка, і ще, з салом цього разу ризикувати не буду, — махнула дівчина рукою і зачинила за собою двері.

— Куди вона? — несподівано для себе, запитала Яна в сусідки з дитиною.

— Лєнка? Тачки вона ганяє через кордон. Для військових.

Тачки для військових. Ганяє тачки для військових. Оце дійсно важлива справа. Оце так. Яна вже бачила себе в дверях замість Лєни і чула свій голос: «...із салом цього разу ризикувати не буду…»

***

Волонтерську організацію під назвою «Тазіки» Яна знайшла швидко. Писала до них повідомлення, але відповіді не отримала. Вирішила поговорити з Оленою, коли знову прийде до бібліотеки.

Пальці вже не плутались і швидко протягували у вічка сітки смужки тканини відтінків землі, кори й сухої трави. Серце гупало десь в горлі, сонливість, що допікала кілька місяців замінилась в загострений слух і уважний зір. Кроки на сходах, відчиняються двері… Ні, не вона. І знову не вона.

Кров в жилах вурчала гірським потоком, все швидше й швидше, час натомість плинув медовою рікою, розтягувався в безкінечність.

Так минув день. Лєнка не прийшла. Яна пошукала очима ту дівчину з дитиною, але її теж не було. «Жінка, що просила кави», — подумала Яна і гарячково почала розглядатися приміщенням, де всі згортали роботу та пакували судочки і термоси в сумки.

Знайшла її поглядом у тому ж кутку, де жінка працювала раніше. Вона мовчки різала тканину, а коли підняла голову й побачила, що майже всі вийшли, то похапцем почала збиратися й собі.

— Вибачте, а ви не підкажете, де знайти Олену? — обережно почала Яна.

— Олену? Яку Олену? Не знаю нікакой Олени, — сполохалася невідомо чому жінка. Пізніше Яна помічала в людей таку настороженість ще багато разів.

— Ну, ту дівчину, в якої ви каву замовляли зі Львова.

— А Лєнка, — пальці жінки, що стискали ручку сумочки, як рятувальну соломинку, розслабилися й продовжили боротьбу з блискавкою, яка заїдала. — Лєнка сьогодні на зміні. Офіціанткою в кахве.

— А де саме? — не відпускала Яна.

— А я той, не помню як його… — застібнула врешті сумку, вдихнула глибоко і подивилась на Яну — давай покажу, мені в ту саму сторону.

***

Не минуло й двох тижнів, як Яна переганяла першу тачку. Тойоту, пенсійного віку, з якої по трасі більше ніж 110 страшно було витиснути. Але це нічого, головне, щоб по полю гарно їхала й не буксувала, коли вивозитиме хлопців і дівчат з завдання. Тим більше вона мала ще десь під Харковом потрапити на СТО чарівників. А звідти навіть добре ухитані авто виїжджали як нові.

На кордоні була саме така черга, як сподівалися, тож все йшло по плану. З першими прикордонниками пішло легко — жарт в тему, усмішка і готово.

З тими другими довелося показати зуби — бути переконливою та впертою. Проїзджаючи напис «Вас вітає Україна», Яна несподівано для себе розплакалася.

Далі дорога була тяжчою, але якось їхалося. Їхалося до того, як педаль зчеплення перестала ставити будь який спротив, а коробка передач захарчала при спробі ввімкнути четверту.

«Хана, — подумала Яна, — перший виїзд і все накрилось… тазіком».

Панічно намагалась знайти вихід з ситуації, думки роїлися, але потрібні втікали, не затримуючись. На третій вона могла їхати аж поки не доведеться зупинитися, наприклад на перехресті. Шанси знову рушити з третьої прирівнюються до нуля, тож довелося таки дзвонити та просити допомоги.

Яна протягнула в правому ще кілька кілометрів, але далі їхати було страшно й безвідповідально, тож зупинилась чекала на узбіччі якогось супер механіка (за його ж словами) Віталіка, який має приїхати на рятунок зі Львова.

— Та, фігня, завтра до обіду направлю, — сказав хлопець в засмальцьованій всесезонній вітрівці, підморгуючи, і підкурив наступну цигарку від попередньої.

— Завтра?! До обіду?! А чого не сьогодні?

— Ну, бо поки ми доволочимо цю тачелу до міста, буде темна нічка. А вночі такі файні хлопи мають кращі заняття — Віталік знову підморгнув, Яна на це закотила очі, але промовчала.

***

Львів зустрів теплим гамором вечірніх вулиць, чого Яна зовсім не очікувала. Та все це треба було минути, щоб доїхати до майстерні. Марʼяна — дівчина, що мала забрати автівку до Харкова, вже чекала на місці. Яну зустріла широкою усмішкою і обіймами, попри те, що та, вважала, ніби запорола першу місію. Прокуреного механіка теж обійняла.

— Пішли, добрі люди нам кімнату виділили на ніч, завтра вже розʼїдемося, — відкинула кудряве довге волосся за плече і вказала рукою напрямок руху, — пішки хвилин 20-30. Якраз встигаємо до початку комендантської.

— Давай я хоч вечерею пригощу… — знітилася Яна, все ще відчуваючи вину за затримку.

— Добрі люди й вечерею поділилися. Ти новенька? Не бачила тебе раніше.

Вони теревенили всю дрогу, Яна спостерігала за впевненою ходою Марʼяни, за її відкритим до світу обличчям осяяним усмішкою і все думала, хто ж ті «добрі люди».

Вони разом їли того вечора, багато розмовляли, а Яна не могла надивуватися, як Марʼяна може втримувати себе в доброму гуморі, коли навкруги таке робиться? Звідки в неї береться те світло, яке вона роздає всім довкола так щедро?

— Як це можливо, що таке діється, а люди продовжують жити і радіти? Я навіть не кажу про інші країни. От Львів — в ньому вирує життя, попри загрозу смерті в кожний момент. Не можу збагнути…

— Боятися смерті не означає боятися жити. Якщо ми зараз усі розвісимо нюні, то кому від цього буде якийсь толк? Правильно, тим нелюдам.

Яна починала розуміти хід думок Марʼяни. Їй стало легше дихати — без почуття провини за зайвий вдих, в час, коли вже хтось не зробить жодного.

— Знаєш, що таке харківська рулетка? — спитала Марʼяна коли вони вклалися у свої ліжка в маленькій кімнаті хостелу.

— Що? — сонно на автоматі перепитла Яна.

— Нічні обстріли останні тижні починаються об одинадцятій вечора. От ми виходимо на балкони в цей час і дивимося, хто сьогодні програв.

Мабуть, це був якийсь жарт, який Яні не дано зрозуміти. Вона чекала сміху або пояснення, але у відповідь почула багатозначну тишу. Сон відвернувся від Яни тієї ночі, але загалом, спати вона стала значно краще.

Наступні тижні дівчата часто бачилися, а ще більше переписувалися в соцмережах. Спочатку Марʼяна висилала фотки автівок, які потрапляли за призначенням, а потім вони плавно розширили перелік тем для спілкування до «про все на світі». В хвилини особливої довіри Яна розповіла про берег з причалом, про квіти під вікнами й двері без ключа. «Він зʼявиться, коли дійсно буде тобі потрібний», — відповіла Марʼяна.

***

Вона на березі. Тепло, хоч трохи вітряно й тому цикади вперто мовчать. Море облизує пінистими хвилями скелястий берег, стукає невеликим човником об дошки причалу, та ніяк не достукається. Запах квітів повіявся вглиб континенту й лише сіль чути на губах.

Яна кладе долоні на тяжкі двері, хвилю вбирає їх тепло, натискає, і вони піддаються, відкриваючи прохолодний інтерʼєр в зелено-коричневих тонах. Вона не терпіла зеленого кольору. Колись не терпіла, зараз тільки в ньому й бачить спокій та безпеку. Відкритий простір, великі вікна на схід, висока стеля, прості меблі — все як вона планувала. Вона ніби була тут мільйони разів, але ніяк не могла згадати, коли востаннє. Та це не так сильно здивувало, як те, що з глибини кімнати до неї йшла тихим плавним кроком Марʼяна.

— Ключ був у дверях, тож я зайшла, подумала, що ти десь недалеко відійшла, — з осяйною посмішкою на обличчі промовляє Марʼяна замість привітання і міцно притискає Яну до себе.

— Але, як…?

— Ти ж сама мені розказала, памʼятаєш? Тоді у Львові чи вже пізніше.

— Так, можливо, — відповіла Яна, не відпускаючи Марʼяну з обіймів та все ще не вірячи в можливість такого чуда. Ховає обличчя в пухнастих кучерях, не може надихатися тим сяйвом, не може натішитися тим дотиком.

Чіпляється поглядом за фоторамку на маленькому столику з Ікеї, який ніяк не вписувався в інтерʼєр. Там на фоні автівки Марʼяна щаслива й сяюча, як зараз, а Яна трохи розгублена, теж так само, як зараз. Біля рамки ноутбук відвернутий до стіни. Це Янин ноутбук. Ніби не так давно вона його вмикала, але не памʼятає для чого.

— Заходь же. Що з тобою? Ти бліда.

— Все нормально, щось паморочиться в голові, мабуть від сонця, — каже Яна, не в змозі відірвати погляд від ноутбука. Щось там було важливе. Це «щось» Яна майже згадала, але думки вʼюнами розповзалися, викручувалися-вилися й вислизали, не даючи втримати їх хоч на секунду.

— Принесу тобі води, сідай.

Яна ступила кілька кроків в бік канапи, та як тільки Марʼяна зайшла до кухні, рвучко розвернула до себе ноутбук. Схопилася й побігла туди, де тільки хвилю тому вляглися тонкі вібрації від голосу подруги.

— Марʼяно! Марʼяно! Стій! Повернися!

Дівчини ніде не було.

На екрані видніло останнє повідомлення від Марʼяни: «Цього разу програла я». А далі пост поширений на фейсбуці серед волонтерів: «Померла в лікарні, внаслідок тяжких осколкових поранень. Була при свідомості до кінця, просила не боятися жити…»

Яна, стоячи на колінах, впала чолом на ноутбук, що стояв на маленькому столику з Ікеї посеред кімнатки в орендованій квартирі, і зовсім не переймається тим, що сльози заливають клавіатуру. Чим більш голосними стають її ридання, тим менше страху відчуває в собі дівчина. Страху до життя і навіть до смерті.