.jpeg)
*
У нашого кохання є своя назва французькою — folie à deux, фолі а ду. Зазвичай, саме так змальовують наші із Солем стосунки — по-перше, це гарно. По-друге, рідко коли потрібно щось пояснювати. Ні, ніхто не знає цього терміна, але кожен радо додумає щось апетитне: наприклад, що ми одна з тих красивих пар, чиє кохання вільне приходити та йти коли йому заманеться.
Хоча я вже багато років не маю нагоди ненароком кинути комусь цю фразу, хіба коли випʼю келих-третій вина і мені конче треба відчути свою важливість. Та це не стається часто, бо я побудувала собі пристойне, спокійне життя. Хтось може навіть сказав би, що занадто пристойне, занадто спокійне. Але я так не вважаю: у мене вже були роки дикості та спонтанності, але для всього є свій час, чи не так?
**
Насправді, ніхто в місті не цікавиться французьким словником. Всі просто знають: Лу́ну та Соля треба тримати нарізно. Кожна людина в цьому шоу виконує роль гравітації та інших сил, що допомагають їм, як космічним обʼєктам, триматися своїх орбіт. Але це було робити важко, тому із часом довелось розділити не тільки місце, а й час.
Коли пекарка Дульсе відкриває віконниці й випускає теплі пахощі, щоб пробудити містян, Соль в ту ж мить зʼявляється на вході, наче чекав, десь схований. Вона видає ранковий круасан з кавою. Інколи Соль бере одразу дюжину, щоб зайти на сніданок до дітей, які вже самі мають родини.
Лу́на ж заходить під закриття — Дульсе притримує для неї вівсяний багет, а потім одразу зачиняє пекарню. Раз на тиждень вона навіть звіряє старий годинник на стіні за приходом Луни. За хвилину сьома вона входить, рівно о сьомій — завертає в сусідню крамничку за сиром та кожної суботи — за вином. Інколи вона заходить за піцою, щоб навідатись на вечерю до когось з дітей, хоча для неї це тільки сніданок.
Коли Соль затягує шнурки для пробіжки, вона лягає спати. Коли він вмощується у ліжку у компанії роману Трумена Капоте, Луна приміряє сукню для прогулянки в прохолоді. Коли він на півночі, вона — на півдні, коли він сміється, вона сумно зітхає. Йому залишились спортивні матчі та шкільні вистави онуків, їй — читання малим книжок перед сном та театри.
Так, вони згадують одне одного, але тільки відчувають недосяжність іншого.
Все місто зітхнуло з полегшенням, бо нарешті, після років страждань, які ці двоє завдали одне одному, своїм дітям, близьким та незнайомцям, вони могли співіснувати, хоч би й так. Всі були щасливі й впевнені, що щасливими стали й Луна із Солем. У кожного з них була гідна робота, друзі та гобі, книжки та бінго, пробіжки та вистави — годі й мріяти про щось більше.
Життя, розділене на два, ідеально розкладене на день та ніч, на світло та тінь, зруйнувала аномальна спека.
Плавився асфальт, місто божеволіло. Рідкісні люди, що опинялися вдень на вулиці, раптом заходилися бігти до озер та лагун, що мерехтіли на обрії, але завжди там і залишалися. В будинках зачиняли віконниці, від пекла ховалися за кількома дверима, іноді укриваючись навіть у шафах.
Спати було неможливо ні вдень, ні вночі: коли сонце сідало, люди виходили у справах, відвідували хворих родичів, купували продукти, ходили на роботу, а вдосвіта ховалися по нірках. Салони, майстерні, крамниці та пекарні відчинялись на заході сонця, і зачинялись, коли промінці перетворювались в пекельні лазери.
Містяни, що жили тут давно, казали, що останнього разу така спека була під час пожежі, що спалила третину міста.
Пісковий годинник перехилився і життя пішло в іншому напрямку. Для Луни мало що змінилось, крім того, що тепер її подруги не лишали її саму після другого келиха та погоджувалися ще на декілька партій бінго. Соль же грав з долею в морський бій — навмання обирав місце і час, щоб не натрапити на колишню та не підірватись.
Та навіть сонце з місяцем інколи бачаться на небесному наметі. Спека плавила свідомість, перекроювала часопростір, змушувала людей, наче цикад, відкидати всі справи, та у годину тигра заходитись гудінням. Все місто виходило на вулиці, припадало до землі, що здавалась ледве прохолодною, хоча такою не була, шукали найчорнішу темряву серед дерев, вогкість біля камʼяниць. Тоді ж, у найтемніший час, Луна й побачила його.
*
Мене вдарило струмом, волосся на голові заворушилось, а тілом розлилося млосне відчуття. Мислити через спеку та його близькість майже не вдавалось, та я добре памʼятала про наше folie, наше божевілля. Кожну причину, чому наші світи мали розділитись, могла назвати, прокинувшись посеред дня.
Поряд із ним я стаю потворою.
Я піддаюсь його маренню, і сама підбурюю вчиняти щось захопливе зблизька, але жахливе, якщо подивитись на відстані.
Я роблю боляче близьким, піддаю загрозі життя всіх, хто поруч, включно зі своїм.
Я бачу те, чого немає і боюсь того, чого не існує.
Коли ми були молоді, а діти маленькі, Соль повідомив, що заволодів доказами Місячної змови. Ніхто в світі не міг знати, що люди не висаджувались на Місяці, а значить його та всіх причетних могли в будь-який момент прибрати. Ми мусили кинути ферму з усіма речами, та коли виходили з будинку, я злякалась, що туди зайдуть люди з уряду і будуть міряти наш одяг, чіпати іграшки дітей та нюхати недоїдки. Тому я запропонувала спалити дім до попелу. Той вогник, що я тримала в руці, охопив тоді третину міста.
Ми довго їхали богом забутими дорогами. В якийсь момент я спитала, чи не здається Солеві, що за нами занадто довго їде якийсь пікап, хоча насправді він щойно зʼявився. З трьома малюками на руках ми вибігли з машини та намагались загубитись в лісі, де без їжі та води, провели понад добу. Ми втекли від переслідувачів, яких не було — та скоріш від всього, що я вважала нормальним. Наше життя перетворилось на постійні переїзди, втечі та секретні завдання, щоб передати докази важливим людям. Інколи доводилось знову все кидати, бо я помічала, що хтось перекладав речі в домі або вода ставала дивного смаку, і я казала, що нас намагаються отруїти. Все скінчилось, коли діти виросли та стали ставити багато питань і перевіряти факти, про які говорив Соль. Чи здивувалась я, що Місячна змова виявився маячнею? Що нас ніхто ніколи не переслідував? Я наче і розуміла це з самого початку, а наче і досі дивуюсь.
Я знала, що маю негайно піти. Чомусь окремо ми були двома звичайними людьми, а удвох ставали неконтрольованим спалахом наднової. Тому я впевнено покрокувала до міста, але в останню хвилину звернула так, щоб пройтись недалеко від Соля. На мені була шикарна сукня — не можна було марнувати таку нагоду.
**
— Луна? — гукнув Соль жінку. — Невже це ти?
Вона ледь кивнула йому та поспішила геть. Чоловік на секунду посварив себе, що заговорив із колишньою: він теж добре памʼятав причини їх розлуки. Іспанською кажуть: mi media naranja, але правда така, що з двох половинок не зліпиш цілий фрукт. Він або буде розпадатись, або перетвориться на чудовисько Франкенштейна. У них виходив тільки другий варіант, бо розпастись їм було вкрай важко. Вони були половинками якогось дуже липкого апельсина.
Луна втішилась, що Соль таки помітив її — хай трошки посумує за нею.
— Тобі дуже личить ця сукня.
Вона всміхнулась та кокетливо знизала плечима. І хоч зупинитись повністю не наважувалась, уповільнилась.
— Ти теж маєш гарний вигляд, майже не змінився.
Він помітив її вагання. Соль знав, яким Луні важливим був її здоровий глузд. Тому сильно картаючи себе, швидко сказав:
— Впевнений, нічого страшного не буде, якщо ми поговоримо хвилинку. Багато років минуло, ми стали іншими. Та й напевно хтось підійде до нас, щоб розвести по місцях.
— Так, ми змінилися. Бачу, ти носиш кросівки, на які завжди казав, що вони дідуганівські.
Соль розсміявся.
— А ти бездоганно виглядаєш навіть в +39. Напевно іншим став тільки я.
— Я почала вʼязати макраме, не переймайся, ти в цій подорожі не один.
Вона показала йому запʼястя із товстим браслетом, сплетеним зі сріблясто-золотистих ниток, що прикривав шрами від опіків.
Сріблястий місяць та золоте сонце, подумав Соль. Та вголос мовив:
— В цьому є щось надзвичайне. Я тобі завжди казав, що ти талановита та вигадлива.
Луна вже не могла пригадати, чого мала уникати цього чоловіка. За стільки років вона знову почувалась бажаною та цікавою.
— Мені здається, до нас вже йдуть, — Соль кивнув за її спину — до них наближалися їх знайомі. — Схоже, час повертатись до нашого спокійного пристойного життя.
*
Він гірко всміхнувся. Всередині мене все обірвалось. Всього декілька хвилин вистачило, щоб сила тяжіння стала беззаперечною, але чи маю я право руйнувати і його життя? Соль дивився на своїх рятівників, що почали бігти, не дивлячись на спеку. А я краєм ока глянула на нього. Він трохи розгорнув долоню до мене, наче запрошуючи до чогось цікавого, можливо небезпечного, можливо тривожного — але вже точно не до бінго, макраме та неминучої старості. Лишались лічені секунди, щоб зрозуміти, чи не примарився мені цей ледве помітний рух його руки, чи зараз я схоплю тільки гарячу порожнечу.
