Кінцугі

Він вислизав із її пальців, наче жовток, який неможливо спіймати, не розчавивши. Він ставав тихим, відстороненим. Коли вона замріяно розповідала про сон, в якому бачила зимове море, він задивлявся на черешню за вікном — на зелене, згодом вогняне листя, що злітало магічним дощем, не чекаючи старості, сповнене солодким життям, а потім — на темний скелет дерева. Коли він засинав, вона брала його руку, щоб і самій заснути, бо за стільки років розучилася робити це сама.

Коли на черешні набрякли бруньки, готуючись до нового циклу, а під її очима набрякли зелені… ні, не мішки — баули, вона не витримала: щось треба було робити з цими стосунками.

Вона зібрала весь гарний посуд, що побився за час їхніх сварок та понесла його на реставрацію. На їхніх улюблених тарілках знову зʼявиться їжа, в келихах — вино, вони згадають першу вечерю з цим посудом ще в орендованій старенькій квартирі, зі смішними шпалерами в грибочок на кухні. Вони згадають всі наївні мрії й те, як вони разом їх втілювали — як піднялись на вулкан у далекій країні, як відремонтували стару фазенду його бабусі, як поїхали машиною до Болгарії тільки, щоб побачити там зеленого кота, і як наступного ж дня після цієї подорожі завітали до притулку, щоб всиновити котика, а вийшли звідти з двома.

— Не може так бути, що він мене більше не кохає, — казала вона собі. — Не може так бути, що нас більше не буде.

У майстернях дивились на посуд та попереджали, що він вже ніколи не буде таким гарним, бо не вистачало багато дрібних шматочків із візерунками. Один із майстрів прискіпливо глянув на блюда та келихи, ще прискіпливіше — на неї, та сказав:

— Можна зробити навіть краще, ніж було, але доведеться добряче попрацювати. Вам.

Вона не планувала витрачати на цей час, але вирішила, що так навіть краще — адже майстер наче казав не про посуд, а про те, чого вона прагнула насправді. Може й шлюб вийде зробити кращим?

Щосуботи вона вмивалась холодною водою, щоб змити з обличчя смуток та йшла в простору світлу майстерню склеювати те, що розвалилось. Вона зачищала алмазним напилком боки зламаних частинок, щоб із майже непомітного сколу зробити видимі жолобки. Вона вчилась змішувати лак мугі-урусі та шпаклівку кокусо-урусі до ідеальної липкої консистенції, вона вчилась обережно заповнювати та обробляти шрами — так вона їх про себе називала.

Вона лікувала золотом тріщини на посуді, а ще жадібно ловила вказівки вчителя, перетворюючи їх на метафори розбитого подружнього життя.

— Wabi sabi — це помічати та з любовʼю приймати недоліки; це простота життя.

Вона вчилась приймати недоліки їхніх стосунків, як то сварки, які спалахували, коли вони поспішали кудись. Вчилась насолоджуватись простими моментами, коли вони прогулювалися мовчки в парку або разом складали випрані речі.

— Ці шматочки не мають сенсу бути окремо. Тому ми маємо цінувати єдність, це називається юімару. Збирай докупи те, що буде тримати форму горнятка цілою.

Вона намагалась цінувати їх єдність, але це майже неможливо було робити самій. Ті шматочки, що не могли не бути разом, сточилися до невпізнаваності. Але вона продовжувала піклуватися про нього: заварювала його улюблений чай, накривала ковдрою, якщо він раптом засинав на дивані.

— Прийняти недосконале — означає знайти сильні сторони.

Вона шукала все, що робило їх життя недосконалим — коли від хвороби помер один із їхніх котиків, вони затаїли образу один на одного — адже кожен пропустив маленькі дзвіночки його поганого самопочуття. Коли вона почала заробляти більше, він став відмовлятись від подорожей, які не міг оплатити сам. Коли він купив собі ровер та катався на вихідні з друзями по Карпатах, вона ображено сиділа вдома.

Так, посуд вона лікувала золотом, але подружнє життя йому не піддавалося. Тому вона лікувала золотом себе. Її золотом було сухе біле, дим цигарок на балконі опівночі, який розповзався внутрішніми шрамами, заливав їх знеболювальним. Її золотом були фільми жахів під ковдрою — однаково не могла заснути.

Вона довго мовчала в студії, обережно працюючи над посудом, та з часом почала слухати, і врешті — втягнулася в повільну бесіду, що тривала тижнями між іншими.

Виявилось, що кожен ремонтував там щось більше, ніж посуд. Тож стала розповідати й сама.

— Раніше ми могли проговорити всю ніч, але зараз він не чує мене, — казала вона.

— Знайди щось цікаве для себе, — відповідали інші, — побачиш, коли будеш наповнена сама, йому важко буде залишитися осторонь.

— Я не відчуваю його поруч.

— Шукай друзів, які будуть поруч із тобою, хоча б інколи. Не покладай на одну людину своє щастя.

— Він перестав піклуватись Соєром, хоча це завжди було його обовʼязком. Раніше він кожного дня гуляв із ним на повідцю.

— То піди й погуляй з котом сама, візьми життя під контроль.

Тож після — як вона його називала сеансу кінцугі, — вона погодилась піти зі всіма на вечерю. Потім купила додому нових книжок, зводила врешті кота на прогулянку парком, і пішла на пробне заняття з танців, про яке давно мріяла — звісно, вона завжди уявляла їх там вдвох, але ж комусь треба було починати. Та щоб вона не робила, біль не проходив.

— У мене нічого не виходить, — через деякий час поділилась вона, — я не можу нас полагодити. Кінцугі не спрацювало.

Вчитель почув це і обережно сказав:

— Люба, кінцугі — чудовий спосіб покращувати стосунки. Та це не мистецтво з'єднувати те, що вже не тримається разом. Кінцугі, радше, — мистецтво бути розбитим.

Наступні дні вона постійно дивилася на їхню спільну фотографію в рамці. Вона намагалась, правда.

— Напевно, нас більше немає, — сказала вона вголос, та він знову дивився на черешню за вікном, яка вже застилала кривавими плямами тротуар під собою.

А, може це і не він дивився на ту черешню, а вона сама. І весною, і взимку, і минулої осені, і… Його вже давно не було. Вже давно вона готувала його улюблений чай, який недоторканим остигав на столику у вітальні. В немитому склі вона роздивлялась своє слабе відображення. Втомлена, безбарвна, розбита. Повільно, проте рішуче, вона взяла декілька коробок та поскладала туди його речі. Завтра подумає, кому їх віддати.

Так, вона була розбитою, і прийшов час навчитися такою бути.

Світлини: Маргарита Моря