.jpeg)
За цей місяць я прочитала аж одну книгу (хтось би мовив: «Постидайся, накинь зверху ще кілька цифр»). Аби захистити свою репутацію, скажу, що рік починала із зовсім інших текстів. Залишу їхні назви поза увагою цього відгуку, адже вони затишно примостилися на тумбочці в очікуванні свого часу. Аж тут до рук потрапив роман Кейт Аткінсон «Життя за життям». І я поринула у темряву…
За вікном йшов сніг, сторінки змінювалися одна за одною. До речі, про сніг і темряву я згадую тут недарма, бо ж вони, як той вододіл, розмежовують частини історії. За Аткінсон я взялася не просто так — це був вибір книжкового клубу (привіт Олі, яка наполегливо рекомендувала цей текст). Пишу відгук ще до зустрічі клубу. Аби не чути думок інших людей. І так-так, відгуки на Goodreads я теж не читала.
Цього місяця на «Відмові» про любов та ненависть. Текст Аткінсон сповнений цього. Обожнюю, що в українській мові є поняття «кохання», а є — «любов». Так ось, в книзі багато написано про останнє. Любов до близьких, домівки («Лисячий закут», вже одна назва чого варта! ), країни, дзвоників у гаю, кудлатих псів, книжок й цитат, теплих вечорів та чаювань на свіжому повітрі.
Не подумайте, що текст про ідеальну картинку, де всі жили довго й щасливо. Це ж нереально. Як і події, що там відбуваються. Вони до болю знайомі та… Як вам пояснити? Чи хотіли б ви мати шанс все виправити? Прожити все інакше? Хотіли б, чого питати. Урсула, головна героїня, саме це і робить. Подекуди я заздрила їй, інколи жахалася від того, куди може завести нове життя. І завжди вболівала «ну може зараз все буде добре? Кейт, будь ласочка». Проте авторка і не думала пожаліти своїх героїв. Все, як у справжньому житті.
А де ж про ненависть, запитаєте ви? Війна. І не одна. Бомбардування Лондона, скалічені життя, втрата близьких, нездійснені мрії. Аткінсон не вдається до злісних прокльонів. Цим займуться читачі, особливо ті, хто вже з власного досвіду знає про війну.
Роман вийшов в українському перекладі у 2018 році. Зазвичай, я жалкую за тим, що такі тексти потрапляють до мене із запізненням, що я не проїхалася на хвилі загального читацького захвату від історії. Але з цим романом зовсім по-іншому. У першій частині (я умовно поділила цей текст) герої вже стикаються з війною — Перша світова. Вона зачіпає їхні життя, але разом з тим відбувається так далеко. Вʼяжуться шкарпетки, передаються пакунки на фронт. Проте жах не зазирає у вікна англійців. Схожі відчуття з нашими мирними містами до 2022 року. Пакуєш спальники, відносиш їжу в госпіталі — та чи знаєш, як здригається земля від вибуху? Аж допоки не прокинешся від нових тривожних звуків. Я ще не відкриваю тексти про сьогоденні події. Але із жадібністю вчитувалася в ту частину книги, де війна вже виступає зовсім не другорядною героїнею. Ніби на сторінках мала бути інструкція, як пережити це все. Ніби є прихований план дій.
Урсула стріляє в Гітлера, коли ще той не став фюрером. Чи це щось змінило? Як би повернулася наша історія, якщо б хтось прибрав «міль» у 90-х? Це питання неодноразово зринало в моїй голові. Був би шанс... Але…
…залишається читати хороші книги, мріяти та всіма силами підтримувати наші Збройні Сили. Любіть своїх близьких, дім та країну.
*Фото — телевізійна адаптація ВВС