top of page
  • Фото автораАнна Пасюк

Меморіал моєї памʼяті

Оновлено: 15 квіт. 2023 р.

Я прокинулася від глухого звуку вибуху. Взялася за телефон — пʼята ранку. Хто так рано запускає феєрверки? На вулиці темно, горять ліхтарі. Знову вибух, серце холоне. Лізу в новини, але стрічка не грузиться. Серце стискається. Швидко йду в передпокій, — там роутер, що зазвичай горить привітним зеленим, але зараз він хворобливо-жовтий — інтернету немає. Мені більше не треба новин, я розумію, що росія все ж таки напала на нас відкрито.


Чую швидкі, спішні, дрібні кроки згори — сусіди бігають по квартирі, збирають речі. Ми теж збираємо речі. Я дію за останньою записаною «програмою» в голові, бо в переддень домовились з чоловіком виїхати з Харкова на деякий час, вивезти сина, щоби вберегти його від війни, бо звідси до росії 40 кілометрів.


Поки хаотично хапаю теплий одяг і запихаю у валізи, доводиться раз-по-раз присідати, щоби продихати стрес — руки слабо слухаються, ніг майже не відчуваю. В голові постійна думка про спогади й слова біженців з Донбасу, що їхали на два тижні, а вже восьмий рік не можуть повернутися додому. «Це не на два тижні. Це не на два тижні», — пульсує в голові. Додаю у валізи весняні сукні. Син міцно спить, за вікном вже помаранчево-рожеве зарево. Вибухи не закінчуються. Від кожного наступного трохи дрижить скло в шибках.


Що брати з собою? Не тільки найнеобхідніше, також складаю дорогі серцю дрібниці, бо не хочу лишати їх загарбникам: коробочку з мушельками з узбережжя Азовського моря, мої щоденники, які я писала з 2003 року, фотографії в рамочках – наші сімейні та з моїми письменницями, підписані листівки. Я навіть кладу ароматизовану свічку — запах дому і творчості – з лютою думкою «Хєр вам, а не моя свічечка!». Я не знаю, чи вдасться їм захопити Харків, але приймаю найгірші сценарії.


Настає час будити сина. Відтягую цей момент, бо це останнє, що тримає мене у мирному вечері 23 лютого 2022 року, насправді, вже в минулому житті. Я цього ще не усвідомлюю (повне усвідомлення прийде, коли крилата ракета прилетить у ХОДА 1 березня), але відчуваю десь глибоко всередині, в животі. Я завмираю перед ліжком, син лежить розхристаний між подушками й ледь чутно сопе. Теплий і мʼякий зі сну. Вчора у його друга з садочка був день народження. Вони, як завжди, дарували подарунки, пекли та прикрашали пиріг, співали пісень. Зараз я мушу розбудити його у війну.


Я довго відкладала ці спогади. Спочатку було не до того, звісно, а потім боялася зазирнути в той ранок, коли війна вперше торкнулася нашої сімʼї. Ховала цей спогад під новішими, під новинами, під буденними справами. Це болючий спогад, спогад розриву зі старим влаштованим життям, де все знайомо, а той ранок мені звучить тріском розірваної тканини цього життя, пошматованою вибухами від російської артилерії.


Але насправді я хочу, щоби це залишилося в моїй памʼяті. Хочу, щоби це залишилося в памʼяті мого сина.


Ні, не травмами, не страшними спогадами, а усвідомленням, хто наш справжній ворог. Хто вилущив нас з затишного передбачуваного простору і пустив по світу. Хто й надалі продовжує трощити нормальність життя обстрілами по цивільній інфраструктурі, залишаючи міста в темряві та холоді на початку зими.


У лютому сину було пʼять з половиною років. Що він запамʼятає? Моїм бабусі та дідусю було по пʼять, коли вони опинилися в окупації під час Другої світової війни. Вони не згадували ті часи. Вони згадували свою молодість, свою юність, доросле життя і роботу, якісь смішні історії, але війни не було в цих спогадах.


Я все думаю про памʼять поколінь — як швидко вона вистигає. Особливо, якщо затуляти, закривати, затикати рота свідкам історії, засилати в табори, розстрілювати їх. Заганяти болючі спогади у найглибші надра свідомості, щоби потім з них проростали неврози. І думаю про те, як багато змінюють сімейні історії, розказані після вечері або перед сном, коли мала дитина цікавиться, питає і, затамувавши подих, уважно слухає те, що їй розповідає дорослий.


Напевно, найбільший мій страх зараз, що ми всі забудемо, хто хоче нашого знищення. Що російська пропаганда перекрутить все як завжди. Спаскудить все, до чого б вона не торкалася, і виставить нас самих винуватими у війні, поводячись, як абʼюзер-психопат, а ми, як суспільство, повіримо в це. І повіривши, зайдемо на нове пекельне історичне коло, як це було після Чорної ради, після спалення Батурина та знищення Запорізької Січі, після Визвольних змагань та Голодомору. Російські прапори можуть міняти колір, але сутність завжди лишається та сама. І те саме бажання: захопити Україну та знищити все, що хоч трохи нагадує українське.


І коли мій син за 10 років прийде до мене з питанням: «А що було 24 лютого 2022 року?», я обовʼязково розповім йому, як він прокинувся теплий і мʼякий зі сну, розгублений, що його будять, коли на вулиці ніч. Розкажу про відбиток на подушці, який залишився від його тіла, і що це була остання година в тій нашій квартирі. Квартирі, куди ми принесли його з пологового будинку, де він навчився ходити й бігати, де ми прикрашали ялинку ще зовсім недавно, на початку грудня, або влітку читали книжки біля відкритого вікна та їли меренги з полуницями.


І обовʼязково скажу, що війну розвʼязала росія, й тільки вона винна у цій війні, бо завжди винний той, хто нападає. Тому що має вибір: нападати чи ні. І ми, в свою чергу, мусимо памʼятати, що це не вперше і, на жаль, поки існує росія, не востаннє. Втім, поки ми памʼятаємо історію – родинну та національну – ми будемо готові боротися.


Захід сонця 24 лютого 2022 року. Фото Анни Пасюк

______________________________________________

Редакторки: Тетяна Олексієнко, Юлія Желізко

70 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page