.jpeg)
Лариса Рудак
Кривий Ріг — Київ — Вроцлав
Я родом із Кривого Рогу. Прожила там до закінчення школи і, скільки себе памʼятаю, мріяла про те, щоб виїхати звідти. Минулого багато років. Відвідуючи батьків, я регулярно приїжджала до Кривого Рогу. Рідне місто відкрилося для мене з іншого боку і раптом сподобалося мені. Сподобалося своєю зеленню, затопленими карʼєрами, контрастами та класними кафешками.
У 17 років я переїхала до Києва. Одне з моїх перших вражень: я стою біля ст.м.Либідська і дивлюся на Велику Васильківську. Вулиця трохи спускається донизу і мені видно практично її всю. На дорозі жвавий рух машин. Я дивлюся на те, як поспішають автівки, і чомусь думаю про те, що у цьому місті я зможу досягти всього, чого забажаю. З цим відчуттям я прожила наступні 17 років. У Києві я пережила багато, тут було навчання в Університеті, злети і падіння, перше кохання, шлюб, народження сина. І місто завжди ніби підтримувало мене. Саме тут я знаходила роботу в останній день перед тим, як треба було заплатити за квартиру і знаходила помешкання за день до того, як треба було звільнити кімнату в гуртожитку. Київ для мене це місто можливостей.
Коли мені було 34, я переїхала до Вроцлава. Це симпатичне місто на південному заході Польщі. Воно дуже family oriented. Вроцлав любить рано прокидатися і о 7 вже бути на роботі, щоб о 16 вже повернутися додому, щоб проводити цей час з родиною. На вихідних місто стає трохи пустим, бо мешканці організовано цілими родинами виїжджають у гори чи на озеро. У порівнянні з Києвом це місто нікуди не поспішає (хоча самі мешканці так не вважають), життя тут тече спокійно і плинно. Тут багато парків, зелено, затишно. Тут красива осінь і лагідна зима. Я закохалася у це місто з першого погляду, проте Києва мені страшенно бракує.
Вважаю Київ “своїм” містом. Його ритм і динаміка на 100% відповідають моєму ритмові і динаміці. Мрію, коли знову зможу його відвідати.
Анна Барва
Павлоград — Дніпро — Київ
«У моєму житті не було стільки згадок Павлограду, як зараз», — промовила моя коліжанка з волонтерського центру. Назва цього міста не майорить часто в новинах, проте після чергових обстрілів ру$ні люди відкрили для себе нову точку на Google maps. «Столиця Західного Донбасу», — гордо любив казати мій батько. «Місто мого дитинства й безтурботної частини життя» — коротке резюме від мене. Дивно, але з трьох міст, де мені довелося пожити, це я знаю найменше. В дитинстві я не задумувалася про назви вулиць та маршрути. Є будинок-школа-стадіон-ліс-карʼєр («Стадіон, так стадіон» — а де ще зустрічатися?). І отак, бува, запитуєш у перехожих про вулицю Водопровідну, стоячи на тій самій Водопровідній, де до цього бувала кілька десятків, якщо не сотень, разів. А люди знизують плечима у відповідь.
А потім Дніпро… Тут тобі проспекти й бульвари. Трамваї й метро (куди я жодного разу не спускалася). Ще змалечку я знала, що буду жити тут. Це не було ціллю, чи мрією. Скоріше — як данність. Я любила це місто задовго до переїзду. Треба думати про ЗНО, а в голові картинка — нові лискучі туфлі та набережна… Як вже потім зʼясувалося, краще для прогулянок вздовж Дніпра взувати щось зручніше. Але про досвід із підборами ні разу не жалкую. Я й досі сповнена до цього міста найніжнішими почуттями. «Як ти можеш звідси переїжджати? Воно ж таке… камерне». Мої улюблені кафе і бари, місцинки у парках та алеї саме тут. Але їх я також покинула заради столиці.
Київ зустрів мене сльозами. Чи то я так віддячила за зустріч. Та з роками заспокоїлася, озирнулася й закохалася. В моїй біографії «київський період» займає поки що найменше часу. Але я точно знаю про це місто чи не найбільше за його попередників. І це не заслуга уроків історії. Просто люблю блукати вулицями — так, щоб до приємного виснаження. Або ж відправлятися у віртуальні походи та вивчати цікаві місцини на мапах. Дивитися старі фото та уявляти, а як було тут раніше. І попереду ще стільки відкриттів!
Кожне з трьох міст — моє. Частинки пазлів, на яких тримається моя особистість.
Марія Баглай
Галич — Тернопіль — Чикаго
Моє дитинство пройшло серед трьох річок: прозорої та швидкої Лімниці, глибокого, повноводого Дністра та майже пересохлої Лукви. Запах річкової води назавжди присутній в моїх спогадах про шкільні роки. За ним можна було визначити наближення весни, якої я щороку чекала з передчуттям великих змін і пригод. А ще я мріяла про можливість поїхати далеко-далеко за межі маленького міста, безцільно подорожувати на край світу, де можна почуватися вільною. Пам`ятаю вечори, коли я поверталася додому з занять у музичній школі й спостерігала за міжміськими автобусами, що зупинялися на об'їзній дорозі. Тьмяне світло в салоні та загадкові силуети людей манили мене обіцянкою втечі від буденності. Я дивилася їм вслід із незрозумілою тугою, моя романтична натура відмовлялася приймати той факт, що більшість пасажирів, мабуть, їхали кудись у напрямку кордону — на заробітки. Я уявляла, що ці вервечки автобусів зникають на горизонті мого нудного життя, щоб винирнути десь в яскравому світі нескінченних пригод, як фургончик дівчинки Дороті в книзі «Чарівник країни Оз». Тільки, на відміну від героїні дитячих книжок, я думала, що нізащо б не хотіла повертатися додому.
"Будь обережна зі своїми бажаннями, Маріє!", — не сказав мені тоді мій внутрішній голос, а лише іронічно хмикнув.
У 17 років я вступила до Тернопільського Національного Економічного Університету, за 80 кілометрів від дому. Це зовсім близько, але на той час мені здавалося, що я готуюсь до міжгалактичної подорожі. Коли я вперше побачила Тернопіль, то несподівано для себе розчулилась. Був сонячний літній день подачі документів, всі поспішали і довкола університету бігали діловиті абітурієнти, а за ними — розгублені батьки. Я дивилася в далечінь. За алеєю з каштанів по вулиці Руській я зауважила набережну і став. Вода виблискувала на сонці, зливаючись з бруківкою. Мені здалося, що я стою на пагорбі, а внизу золотиться море. Я вирішила, що це і є мій край світу, де я зупинюся. Принаймні на деякий час.
Десь на горизонті збиралися хмари, сильнішав вітерець змін і на четвертому курсі мене підхопив такий вихор подій, що отямилася я аж в Чикаго. "Це не моє місто", вирішила я, обтрусивши захмарні очікування від Америки та еміграції. "Це не може бути той самий омріяний край світу!", – вередувала моя внутрішня дитина, припавши лобом до шибки оглядового майданчика на 103 поверсі Сірс-тауер. Біля моїх ніг вирував один із найкрасивіших мегаполісів світу. Я ще не знала, що нікуди від нього не втечу. Не уявляла, що, може, колись ця потреба бігти світ за очі зникне. Про Чикаго я не можу писати коротко, тому що останнім часом я тільки те й роблю, що розповідаю про це місто: на екскурсіях, у блозі, в майбутній книжці.
Просто скажу, що всі міста мого минулого, я ношу з собою. Я живу між озером Мічиган і річкою Чикаго. Щовесни я тужу за юністю і батьківським домом, вдихаючи запах вогких берегів, прислухаючись до дзюрчання води і шуму хвиль. Із Тернополем мене пов`язує дружба. Коло найближчих людей - друзі з гуртожитка і тернополяни, яких в Чикаго виявилось дуже багато. Міста - ми. Ми їх наповнюємо змістом, символами, кольорами і голосами. Ми даємо містам життя, а вони нам - ілюзію прихистку або втечі.
Марина Манченко
Київ — Чіанг Май — Палермо
Скільки я себе пам'ятаю, Київ був моїм містом. На сто відсотків, по-справжньому моїм - он там ми гуляли з дідом, отою дорогою я ходила до школи, тут зупинялась дорогою з університету, щоб посидіти на сонечку та подивитися на людей. А тут мріяла провести презентацію своєї першої опублікованої книжки…
У 2013 році я неочікувано для самої себе опинилась у Чіанг Маї — місті в північному Таїланді, відносно невеликому, спекотному та дуже розслабленому. В Чіанг Маї можна було їздити скрізь на велосипеді, відвідувати буддійські храми, купувати на ринку манго, ходити лише в шортах та шльопанцях. Він був повною протилежністю Києву, і цим теж швидко закохав мене в себе, хоч як я не страждала там від спеки та вологості.
У 2014, після повернення з Таїланду, я вперше побачила Сицилію та переїхала до Палермо. Не можу сказати, що закохалась в нього з першого погляду — я не планувала жити ніде, крім Києва, і була впевнена, що повернуся додому на Різдво. Але минуло дев’ять років, а я й досі тут. Причин на те було багато — і навчання, і робота, і рідні, і друзі. Але завдяки Палермо, як і завдяки Чіанг Маю, я зрозуміла багато чого, насамперед про себе саму.
В моєму житті було ще кілька важливих міст — чеський Яромерж, де я вперше пішла до школи, Бангкок, де провела чудовий місяць у сезон дощів, Брюссель, де жила три місяці під час докторату. Всі вони навчили мене нового — і про міста, і про людей, і про мене саму. Кожному з них я вдячна - і за хороше, і за погане, за все.
Моря Маргарита
Кривий Ріг — Київ — Кесальтенанго — Стокгольм — Львів
Я народилась на Марсі. Ну, майже. Якщо проїхати на маршрутці з одного кінця міста до іншого, можна постаріти на три години і опинитись у тотал-червоному ландшафті з червоними калюжами та голубами. Ну, як в Кривому Розі (так-так, це саме він), досі не знімають космічні одіссеї?
Кривій Ріг — місто, де я переховувалася в колишньому дитсадочку від гопників, в яких були ломи та ломка. Тут спостерігала за найкольоровішими заходами сонця на мосту мікрорайону Зарічний. І саме тут ще дитиною закохалась у джаз під час міжнародних (!) джазових фестивалів. У Кривому я зустріла кохання на заняттях із сальси, тут народила сина.
Так сталось, що я зʼявилась в місті, яке не було і не стало моїм, та я йому за все вдячна.
Світ відкрився для мене в 19 років. Я жила в багатьох містах, у деяких — тижні, в деяких — роки, частина залишились у мені назавжди, а якісь — щезли наче аромат розчинної кави. Розкажу трохи про перші.
Київ — місто душі моєї альтер его. Воно вібрує, пульсує, рухається в усіх можливих ритмах, звучить найкращою музикою, пахне дорогими парфумами, дешевою перепічкою та прохолодою метро. Таке воно було для мене — неметушливе, як кажуть балувані неквапливістю львів'яни, неголосне. Ні — щедре. Тут я з маленькою командою мрії випікала багатоярусні торти. Тут я літо пропрацювала книжницею, де навчилась розрізняти кожне «дайте щось філософське» в діапазоні від Коельо до Спінози. Тут я годинами добиралась з передмістя, яке було в «пʼятнадцяти хвилинах до центру», жила навпроти Бесарабки у квартирі індійця, якого знала рівно 10 годин (він став моїм добрим другом!) та наливала у тарілки борщ на Майдані 2014-го.
Кетсальтененго, або як кажуть мая — Шелаху, — місто в Центральній Америці, з видом на сплячий вулкан Санта Марія, біля якого періодично видмухує попіл її синочок Сантʼяґіто. Важко сказати у двох реченнях, чим є це місто для мене. Зрештою, я пишу цілий роман про це. Але все ж. Шела — це часто небагаті за нашими поняттями люди, які при цьому ніколи не втрачали здібності щиро радіти, сміятися в голос, збиратися родиною та бути щасливими. Це найсмачніша кава навіть в МакДональдз, це мангове дерево у дворі, це сезони дощів, релігійний синкретизм, боги мая, перевдягнені в католицьких святих, черепи козлів та квіткові вівтарі для жертвоприношень, протестантські церкви. Це три роки іншого життя, і місто, куди мрію повернутися ще.
У Стокгольмі я опинилася проти власної волі із сином в березні минулого року. Вдячність до цього міста та його людей більша за будь-які слова. Компанія, на яку працює чоловік, надала нам житло, купу необхідних речей, разом із кольоровими подушками та торшерами. Але до сліз мене розчулила маленька записка від дитини наших хостів — коротке вітання українською. Стокгольм — це місто-мрія. Зручне, розслаблене, але наповнене, безпечне, із величезними парками, музеями, де цікаво навіть малим бешкетникам, із гарно вбраними щасливими людьми, які пʼють вино прямо на траві під сакурами, зі звичайно вбраними щасливими людьми на роверах або візочках, із затишними балконами, з деталями, в яких є любов до життя. Я була лише спостерігачкою цього щастя, але зроблю все, щоб навчитись йому та передати сину.
Якось теплого вересневого дня 2014 року ми приїхали з вже майже чоловіком у Львів, щоб одружитись. Через девʼять місяців досить спонтанно переїхали сюди із чотиримісячною дитиною та без жодного уявлення, що на нас тут чекає.
Львів житловий виявився досить далеким від Львова туристичного. Ми намагаємося досі бувати й в другому, насолоджуватись містом, бо ж є чим. Але наша реальність переважно у першому. Львів — привітні люди, особливо працівники будь-яких закладів, погані водії, культурні заходи, закриті для близьких стосунків люди, «після свят», великі дружні родини, релігійна зверхність. А ще багато дощів — романтичних, які змушують містян терміново сідати по машинах та наповнювати вулиці меланхолійними корками. Мій дім тут, але домом я Львів не відчуваю. І трошки заздрю людям, які знаходять свої міста та тісно будують з ними стосунки. Але мій кайф в іншому. Я вірю, що попереду на мене чекає ще багато міст, бо кожне — ціле життя, і я б їх хотіла прожити багато.
Марина Губарець
Вінниця — Чернівці — Одеса — Львів — Київ
«Ти – як верба. Де тебе не посій — там вродишся». Такі слова я почула колись про себе. Це не про те, щоб глибоко пускати коріння, а про те, щоб підтримувати в собі здатність жити в будь-якому місці та обставинах, швидко орієнтуватись та пристосовуватись до нового оточення.
Мені дуже хотілося подорожей та вражень, рідна Вінниця здавалася маленькою та затісною. Напружувало, що неможливо вийти кудись, аби не зустріти знайомих. Бажання вирватися у великий світ було основною рушійною силою.
Рік я прожила у Чернівцях, навчаючись на першому курсі університету. Для мене це місто стало символом власного дорослішання та свободи. Тут пахне гарячим шоколадом з мигдалем та вершками. На вулицях можна почути угорську, румунську, німецьку. Старовинні маєтки — наче підручник з архітектури з кольоровими 3D ілюстраціями. Їх хочеться слухати, як музику, і створювати щось значуще та прекрасне. На цій бруківці залишилось чимало моїх підборів та юнацьких мрій. Але мої легені виявилися несумісними з місцевим кліматом, тож тепер туди - лише у гості й ненадовго.
Одеса не раз радісно обіймала мене та приймала, як рідну. Настільки, що туристи розпитували в мене дорогу, вважаючи одеситкою. Місту-святу я вдячна за відпочинок та уроки.
Львів зустрічав як гостю — ввічливо, з усмішкою, але залишитися надовго не запрошував. Саме в цьому місті двадцять чотири роки тому почалася одна дуже довга романтична історія, що триває досі.
Найдовші (в усякому разі, поки що) стосунки у мене з містом, в якому я народилася та виросла. Виходячи з потягу, я завжди жадібно вдихала повітря. У Вінниці воно особливе — густе й солодке, здається, що його можна відрізати скибка за скибкою та їсти, наче найніжніший десерт. Місто надзвичайно компактно та комфортно влаштувалося на берегах Південного Бугу, загорнувшись у ліси та парки. Влітку Вінниця потопає в трояндах – ще в 80-х тут висадили по кущу троянд на кожного жителя міста. Тут є свій Париж, Ліверпуль, Варшава, Лондон і навіть Корея. Якщо не знаєш, що це – значить, не місцевий.
Раніше я приїздила до батьків мало не кожні вихідні, і щоразу намагалася зустрітися ще й з друзями, це було гучно і весело. Але візити до рідного міста стають дедалі рідшими, один-два рази на рік. Вони більше нагадують пірнання в ілюзорний світ, де всі залишилися дівчатками й хлопчиками. Дуже дивно одночасно впізнавати і не впізнавати цей світ, де вулиці, по яких ходив 30 років, мають інші назви. Маршрути транспорту давно змінилися. Деякі будинки знесені, деякі – відреставровані. Старі дерева зрізані. Нові висаджені. Моє місто більше не моє. Тепер це місто мого дитинства. А я повертаюсь додому. До Києва.
Тут все складалося непросто. Невдала спроба вступити до університету Шевченка. Кілька поїздок у особистих справах, що закінчувались грипом чи бронхітом. Мені здавалося, що столиця не хоче мене приймати. Аж поки прийшло запрошення від Ґете-Інституту на стажування. Я приїхала не шукати долі, а як кваліфікований спеціаліст, у якому зацікавлені. Ось тоді це величезне місто зустріло мене, як рівну. Я відчула його пульс, зазирнула в його очі. І залишилася з ним. Але цю історію треба розповідати окремо.
Анна Пасюк
Харків — Будва — Київ
Спочатку на запит написати про міста, в яких я жила, думала тільки про одне — Харків, бо так воно і було до минулого року. Це вже з широкомасштабним вторгненням ми мусили виїхати спочатку з Харкова, а потім я з сином виїхали ще й з України. Це був початок березня, ще були розгубленість і страх. У день, коли ми вдвох і ще з натовпом таких же розгублених жінок і дітей перетинали польський кордон, авіабомба приземлилася поруч із нашим домом. Тоді почалася ціла вервиця моїх «вперше»: вперше сама з дитиною за кордоном, вперше брати квиток на варшавському вокзалі майже на пальцях пояснюючи, куди і коли нам треба встигнути, вперше знімати квартиру в Будві (Чорногорія), вперше налагоджувати побут у країні, де не знаєш місцевої мови. Вже зараз, рік потому, коли тривожність тих днів почала забуватися, я з теплотою згадую той час в Будві: багато ходьби містом, яке можна за годину пройти вздовж; тепле середземне сонце (перші два тижні собачого холоду не рахуємо); дзвін церкви зі старого міста, який щоранку будив; трикутник піци на порожньому пляжі, і, звісно, море, яке ми встигли побачити з різними настроями — від штилю і до бурхливого шторму. Наскільки це можливо було на той момент – мені пощастило. А потім звільнення Київщини дало надію, і ми повернулися в Україну.
На поки ми живемо у Києві, – як тимчасове рішення, якому скоро буде вже рік, і наскільки це тимчасове міжчасся затягнеться – невідомо. Може саме через те, що переїхати в Київ не було цілком моїм рішенням, я досі не відчуваю себе тут заземленою. Віддалена робота тільки сприяє цьому. І коли інші люди зізнаються в любові до Києва, я відчуваю розгубленість та навіть якусь провину, що не можу розділити це почуття. Наче я займаю чиєсь місце. Втім, усвідомлення поступово приходить, і цієї весни воно плавно лягає мені на плечі. Коли не можеш зрозуміти головою чи серцем, розуміння може прийти через ноги, а саме довгими прогулянками Києвом. Цього разу я нарешті зрозуміла, що для мене найцікавішим виявився Поділ. де майже немає суцільної хмарочосної забудови, а є вузькі вулички, багато церков, старі трамваї, бруківка, кавʼярні та книгарні. Я досі сварюся на роздовбану Глибочицьку, але вже відчуваю захоплення та задоволення від впізнавання місць з книжок про Київ, дорослих і дитячих. Я навіть почала думати, що звикаю до факту відсутності Харкова у моєму житті. Але цей текст показав мені, що просто я цей біль сховала глибоко в собі.
Мої батьки переїхали, а скоріше повернулися в Харків, коли мені було півтора роки. Жили ми в гуртожитку у тихому кварталі пʼятиповерхівок на Павловому полі, недалеко від центру міста, всього 15 хвилин на автобусі чи тролейбусі. Свій двір перед будинком, на якому ніколи не виростала трава — стільки дітей бігало тут і грало у різні ігри з мʼячами та ракетками, “резиночками” та класиками, палками та бляшанками з-під консервів (так, та сама гра в “пєкаря”), що навіть у найменшого стебелька не було жодного шансу пробитися крізь втоптаний ґрунт. Школа через дорогу, звідки вже в кінці серпня, коли повітря вже не розпечене, а більше схоже на подих натопленої пічки, починали долинати звуки репетицій першого дзвоника. Тут я росла і формувалася. Навіть розширення цього мікрокосму — переїзд у передмістя — у підлітковому віці особливо не вплинув, бо я продовжувала вчитися в харківській школі, а згодом вступила у Харківський педагогічний університет. Десь в той же час я придумала собі досліджувати історію Харкова, і вперше вимовила, що люблю його, але напевно вповні усвідомила цю любов тільки тепер, коли була змушена виїхати через повномасштабне вторгнення. І щоразу тішусь, коли зустрічаю десь харківʼян. При тому, що на питання «Чому ви, харківʼяни, так любите його? Я була-був там – місто як місто» я не зможу відповісти. Як можна раціоналізувати любов? Звісно, можна було би пояснити ностальгією, знайомими собачими стежками чи вигадати щось ще, і напевно для когось це і було б поясненням.
Проте я зрозуміла, що для мене це місто, як близька людина, з якою добре гуляти, цікаво спілкуватись і разом із тим затишно мовчати. З якою ви прожили багато всього, і не треба вдягати маски, а можна бути собою. При цьому я розумію, що того Харкова, який я залишила в кінці лютого рік тому, вже ніколи не буде, і коли я повернусь, нам доведеться знайомитися наново.
Всі світлини в тексті авторства авторок текстів