.jpeg)
Я не знаю нікого, хто б боявся жахів та страшних історій так же сильно, як я.
І це не перебільшення — я не читаю жахи, не дивлюся жахи і намагаюся навіть не думати про жахи. Бо якщо задумаюсь, уява одразу ж підкине мені безліч дуже моторошних сценаріїв, після яких я тиждень не спатиму та боятимусь лишатись вдома сама.
Для контексту просто додам, що один із найстрашніших літературних моментів для мене й досі лишається опис Явою власного кошмару в третьому розділі «Тореадорів з Васюківки».
Тому жахів я не читаю і не шукаю, чим би полоскотати собі нерви. Але при цьому деяким книжкам, які не є жахами і ніколи не намагалися ними стати, все одно вдалося мене злякати.
Спробую пояснити, чим саме. Але якщо боїтеся спойлерів, то пропоную далі читати обережно.
Саяка Мурата «Дівчина з крамнички»
(Vivat, 2020)
Обкладинка видавництва Vivat обіцяє нам щось миле та жіночне, вкрите квітами сакури, “чарівне та загадкове, як «Амелі»”. Проте якщо ви чекаєте від цієї книжки чогось романтичного, то під обкладинкою на вас чекає великий сюрприз.
«Дівчина з крамнички» — це історія Кейко, яка з дитинства, за її ж власними словами, була «дивною». Її дивацтва можуть спочатку здаватися не такими вже й дивними та навіть іноді смішними. Але за кілька сторінок стає очевидно, що Кейко не знає, як жити у цьому світі, не розуміє емоцій інших людей, ніколи не була закохана і не прагне цього. Ми нічого не знаємо стосовно її діагнозу, але її дивацтва дуже різко починають лякати, коли вона десь на третині книжки навідується до своєї сестри. Поки та намагається заспокоїти своє немовля, Кейко дивиться на ніж, яким вони щойно різали торт — якщо треба заспокоїти дитину, то є простіші способи…
Думаю, багато в кого від цього абзацу шкіра вкрилася сиротами. Я про нього думала кілька днів. Наскільки неочевидною та відстороненою може бути темрява всередині нас. Наскільки ми не знаємо насправді, про що може думати людина, яка сидить поруч. І водночас — як важко жити в нашому світі, якщо не вписуєшся у встановлені суспільством параметри…
Сергій Осока, «Три лини для Марії»
(Видавництво Старого Лева, 2020)
Оповідання Сергія Осоки дуже ностальгійні та нагадують про письменників, які вже стали класиками. Автор має багату мову, майстерно грає словами, описує дитинство в селі, бабусю з дідусем, перші закоханості — все це так, наче прокладає місточок між класичною та сучасною українською літературою. Проте серед теплих та поетичних історій причаїлось декілька тих, від яких у багатьох похолоне всередині. Жахів у збірці, звісно, немає, бо оповідання страшні зовсім по-іншому.
Хлопчик переконує себе та інших, що його батько в білій гарячці — це насправді вовк, а його мама зовсім не померла, а повернеться з роботи завтра, бо ж ця, незнайома на вигляд, жінка в труні — це точно не вона. Жінка пише довгі повідомлення колишньому чоловіку про те, як їй страшно жити з їхнім вже майже дорослим сином і роками не отримує відповіді.
Автор описує темряву всередині людей, родин, будинків, районів — дуже сильно і дуже-дуже страшно.
Фредерік Бакман: «Моя бабуся просить їй вибачити»
(#книголав, 2019)
Історію про семирічну Ельзу, яку її Бабуня перед смертю лишила розв’язувати за інших купу дуже дорослих проблем, можна хвалити чи критикувати. Особисто в мене до неї справді лишилося кілька питань.
Проте на сторінках, коли ми нарешті розуміємо, хто ж із мешканців будинку є тією п’яницею, яка бушує ночами і кричить, щоб вимкнули воду, мені було справді страшно. Автор сам закінчує цей розділ так: «Ельза чує, як п’яниця починає співати свою пісню. Бо не всі чудовиська мають вигляд чудовиськ. Деякі носять свою потворність всередині».
І не посперечаєшся.
Селесте Інг «Несказане»
(Наш Формат, 2017)
Лідія — центр всесвіту родини Лі. Саме на неї з трьох дітей батьки покладають найбільше надій… І саме Лідія змушена брехати їм про свої успіхи, хоч і розуміє дуже добре — вона не виправдовує їхніх сподівань, не встигає за шкільною програмою і навряд чи вже зможе наздогнати її.
Відколи авторка почала поволі відкривати читачам завісу того, що справді сталося з Лідією, мене не полишало відчуття задухи. Гніт батьківських очікувань, особливо коли вони мають багато планів, коли їм багато чого хочеться довести суспільству, коли на них самих тиснуть стереотипи, створює в домі родини Лі атмосферу, в якій важко було б вижити навіть дорослому. Лідія грузне все глибше, а її брат та сестра в той самий час почуваються зайвими та трохи «безнадійними». Селесте Інг майстерно вміє описувати дисфункціональні родини — і в «Несказаному», і у «Всюди жевріють пожежі». Тому я саме чекаю на примірник її третього роману «Our Missing Hearts», який вийшов минулого тижня, і дуже сподіваюсь, що «Наш формат» видасть і його в українському перекладі.
Марина Гримич «Клавка»
(Нора-друк, 2019)
«Клавка» була однією з моїх найулюбленіших книжок 2019 року — цікава, добре написана, така, про яку хочеться говорити з іншими та радити її тим, хто любить літературу. Але поки я її читала, я навіть уявити не могла, що кілька тижнів думатиму про останній розділ із задушливим відчуттям жаху.
Здавалося б, що ще ми не знаємо про звірства совєцького режиму? Є свідчення, відкриті архіви, багато книжок — і художніх, і наукових. Але те, як авторка описує вивезення з Києва «неестетичних» для його керівництва ветеранів, все одно лякає. Це не моторошний, а, ймовірніше, гидкий, неприємний, болісний страх та біль за жертв режиму, у яких забрали абсолютно все, включно з родинами та кінцівками.
Я днями дуже шкодувала, що не можу дати почитати італійським друзям ту ж «Клавку», а ще «Кубу-якої-не-було» Наталії Довгопол та «Таємницю старого лами» Доржа Бату. Саме ці книжки допомогли мені в останні роки дізнатися більше про страшні сторінки історії та ніколи про них не забувати.
Тож скільки не ховайся від жахів, але ніколи не знаєш, що саме тебе злякає. Іноді це можуть бути навіть два абзаци у книзі, яка писалась зовсім не для того, щоб полоскотати комусь нерви. І водночас — скільки сильних, важливих, майстерно прописаних сюжетів ховаються за цими сценами.