.jpeg)
Для того, щоб бути українкою або українцем, нам достатньо просто бути. Та інколи звʼязок із тими цінностями, що роблять нас українцями, може набувати цікавих форм: ідеальна «косичка» на варениках, які ліпила бабуся, готування куті в повній тиші, намисто, лушпиння від цибулі для крашанок, рукоділля, пісні, гумор, підтримка україномовного контенту, спогади про хату в селі під Бахмутом та навіть бджоли з медом. Деякі українці не мають традицій, але це не заважає їм створювати власні українські цінності “в прямому етері”. За кожною такою «дрібничкою» — глибокі історії, які інколи смішать, а інколи розривають серце.
Марина Манченко
У дитинстві ми з бабусею часто ліпили вареники. Не встигала за її темпами, клала забагато начинки, ніколи не могла закрити їх «косичкою», як вміла вона, але все ж це одна з тих традицій, про які я досі згадую з радістю. Поки ми їх ліпили — два моїх проти двадцяти, які встигала за цей час зліпити бабуся — вона розповідала мені про своє дитинство, про окупацію Київської області, про зникнення її батька під час оборони Києва, про коржики з борошна та лободи, з якими вона приїхала до міста вступати до університету. Потім — про козу, яка жила у них в сінях, про навчання, про балкон Володимирського собору, з якого вони з однокурсницями роздивлялися вродливих молодих священників, про повоєнний Київ загалом…
Магію спільного ліплення вареників я усвідомила, коли вже жила в Італії. Я набагато краще за всіх своїх знайомих можу зліпити з тіста будь-яку форму dumplings — хоч каппелетті, хоч тортелліні, хоч гьодза, хоч непальські момо. Тепер я так само розповідаю друзям чи своєму партнерові історії, поки ми разом ліпимо то вареники, то момо. Звісно ж, розповідаю їм і про свою бабусю. І у мене нарешті виходить її фірмова «косичка» — просто так, сама собою
Лариса Рудак
Бджільництво
Я походжу з тих регіонів України, де на багато кілометрів, скільки сягає око, простягаються безмежні степи і лани, а ще дачі та городи. Власне там, на городах переважно і минало моє дитинство: на прополюванні морквяних грядок, боротьбі з колорадським жуком та зборі вишень і порічок, що незмінно супроводжувалося поїданням всього, що хоч трішечки було схоже на дозріле. А ще на пасіці.
Скільки я себе памʼятаю, мої батьки мали бджіл, бо власне придбали кілька вуликів, коли я народилася. Запах меду, змішаний із запахом воску та диму від бджолярського димаря — це запах мого дитинства. Смак меду із свіжим хлібом та ще теплим з-під корови молоком — це смак з мого дитинства.
Але мед — це не тільки смак, аромат та цілющі властивості, це також важка праця, зокрема фізична. Щоб впоратися з пасікою моїм батькам бракувало рук, тому ми з сестрою активно були залучені до цієї роботи. Дуже добре це памʼятаю: спека, дзижчання бджіл, на тілі тонкий білий халат, як у справжнього бджоляра, на голові маска, яку я час від час знімаю, щоб легше дихалося.
Я найчастіше працювала не біля вуликів, а в палатці: викачувала мед, проте, коли мені виповнилося років 10–11, я вимагала для себе нових карʼєрних можливостей та підвищення з простої працівниці, яка машинально крутить медогонку до особи, яка знімає з рамок печать. На цій «посаді» були потрібні певні якості: міцна рука, яка втримає важку, наповнену медом рамку, а також виважені рухи, якими треба було відкривати запечатані соти спеціальним ножем так, щоб їх не пошкодити. Та коли мені вже дозволили це робити, то було справжнє щастя — я відчула, що я доросла і мені довірили таку важливу справу і таку філіграну роботу:)
А ще з пасіки памʼятаю вечірні посиденьки (на відкачку виїжджали на 2–3 дні, ночували там же біля вуликів в палатках). Біля вогнища збиралася уся невеличка бригада мого тата: 5–6 родин. Варили їжу на вогнищі, спілкувалися, куштували тільки що викачаний мед. Я дуже любила ці вечори.
Звісно ж, бджолярством займаються не тільки в Україні. Воно також розповсюджене у всьому світі: Китаї, Туреччині, Аргентині, проте у мене Україна асоціюється з бджолярством з кількох причин. По-перше, ми виробляємо меду найбільше у всій Європі. А також дуже багато його споживаємо (на третьому місці у світі). По-друге, сучасну систему рамкових вуликів, які дозволили зробити прорив у цій галузі, зробив саме українець – Петро Прокопович.
А ще (на жаль, не знаю, хто це сказав, але на мою думку, сказав дуже влучно), українці як бджоли, мирні і дружелюбні, багато працюють і нікого не чіпають, але варто на них напасти і вони миттєво мобілізуються та дають дуже потужну відсіч ворогу і готові покласти за це власне життя.
Маргарита Моря
Шлях починається з першого кроку
Коли народжуєшся в родині, одна половина з якої походить з відомої країни імперських замашок, а інша мріє вирощувати страусів десь в Аргентині, то є всі шанси вирости людиною без привʼязки до місця, до історії та до коренів. Я багато років вважала це скоріш своєю перевагою. Із легкістю їхала в далекі країни, жила роками в іншій культурі, розмовляла іноземними мовами (і навіть рахувала ними подумки), і хіба що сумувала за снігом та друзями. Мені роками не потрібно було відчувати себе саме Українкою (хоча я завжди цим пишалась і розповідала друзям з інших країн про Україну та її унікальність).
Я не можу повернути час і змінити все, тому правда така: справжній звʼязок з Україною та її цінностями зародився в мене лише з 2014 року, а сформувався лише з рік тому. Важко мати цінність, яка б повʼязувала з Україною, коли в дитинстві я не їла 12 страв, не готувала із бабусею борщ, не чула українських колискових, не читала дитячі книжки українською.
Коли почала писати про цінності, то зцепеніла: що я роблю, щоб почуватись українкою? Сиділа, думала, страждала. Покликала чоловіка, у якого із традиціями та власною історією ще «веселіше». Він сказав, що теж шукає, але одна цінність є: фінансова підтримка україномовного контенту. (Ще раз зраділа, що зустріла такого хлопа).
Озирнулась і зрозуміла, що теж дивлюсь, слухаю та читаю майже все українською, восени купила сину його першу вишиванку і з лютого разів сто співала із ним «Червону калину», в грудні ходила вчитись співати колядки, і з чоловіком щойно домовились створити різдвяні й великодні традиції (бо ми не релігійні), які б були українські, але до того ж наші власні. Отож, якщо подумати, то моя українська цінність — це скоріше шлях, на якому кожного дня шукаю щось українське, що буде до душі. І цей шлях прекрасний.
Олі Черкай
Намисто прабабусі
У мене в дитинстві була свого роду манія — я обожнювала розглядати старі сімейні фотографії. Особливе захоплення у мене викликав одяг жінок нашої родини і автентичні намиста до вишиванок.
Пам'ятаю, якось знайшла в сімейному альбомі стару фотокартку, на ній жінка, у якої на шиї було багато низок коралів і дукач ― прикраса з двох частин: монети і кокарди. Крім того, вже на іншому фото ця сама жінка мала на собі хрест-оберіг, зав’язаний на стрічці довкола шиї. Я показала ці фотографії бабусі, вона розказала що це моя прабабуся, і згадала, як та випозичала намисто у когось спеціально, щоб зробити фото. Бабуся мені розповідала, що чим заможнішою була жінка, тим більше ниток намиста носила і тим більші намистини нанизувала. Кілька ниток коралового намиста, наприклад, коштували, не одну корову. Вочевидь наша родина жила скромніше, бо жінки могли собі дозволити лише по 2-3 шнурівки, та й не факт, що це були справжні корали.
Вже в дорослому віці я купувала собі багато прикрас, щороку поповнюючи свою колекцію намист на два-три. Зазвичай, це були прості дерев'яні прикраси ручної роботи. Носила їх здебільшого на свята, та це барвисте намисто з фотокартки прабабусі не виходило у мене з голови.
А з початком еміграції я часто одягаю намисто і вишиванки навіть у повсякденному житті, бо українські прикраси для мене стали символом дому. Два роки тому я нарешті купила собі досить дороге намисто на 5-6 шнурівок коралів і дукач. Для мене чути цей бозький стукіт намистин – це ніби носити шматочок України на собі. Настільки люблю це намисто, що іноді ловлю себе на думці, що я б його і вночі не знімала.
Можу сказати, що за кордоном наші вишиванки й прикраси завжди викликають цікавість. В Іспанії, буває, побачивши моє намисто, місцеві жінки підходять, питають, де можна купити таке. Я ж, звісно, радо ділюся інстаграмом українських майстринь. Приємно дивує, що навіть дивлячись на десяток маленьких намистин люди відчувають силу та енергію нашої величної країни.
Юля Желізко
Мак для куті
Я, мабуть, нікого не здивую, коли скажу, що найважливішою стравою на Різдво в моїй родині була кутя. Та ще з дитинства це приготування для мене було справді особливим, ба навіть більше – сакральним ритуалом.
По обіді, коли зимовий надвечірок осідав над селом, ми починали готувати кутю. До слова, за неї бралися в останню чергу, коли 11 страв вже виднілися на столі. Головною по куті була бабуся, а ми – купка вередливих онучок – за помічників. Ба підперезувалася фартухом і казала: «А тепер – ціхо, бо кутя скисне». І ми, як мишенята, бігли за нею на кухню, перешіптувалися й тихенько хихотіли, бо ставали причетними до чогось таємничого й чудесного водночас.
Насправді в приготуванні найбільше мені подобалося терти мак для куті. Ми, дітлахи, підкладали стільчик, аби дістати з верхньої полиці важку глиняну макітру, а до неї – довгий дерев’яний макогін. Бабуся викладала до макітри парений мак, що був схожий на чорні грудки землі, насипала кілька пригорщ цукру, а тоді заходилася чавити його макогоном, допоки він не вкривався білою, як молоко, піною. А ми, малі, щосили намагалися втримати миску на столі, аби не покотилася додолу. З цікавістю слухали, як шуркоче мак об глиняні стінки і розглядали бабусині руки – шорсткі, покручені, натруджені пальці, які, на диво, проворно миготіли перед очима. Коли мак ставав схожим на молочну кашу, бабуся бралася за родзинки, а ми заходилися чубитися за макогін – все найсолодше залишалося на кінчику. «Знов облизуєте? Хочте лисого чоловіка?» – питала бабуся і реготала, а ми реготали у відповідь, показуючи чорні від маку зуби…
Власне, зараз макогона я вже не облизую. Мабуть, в дитинстві я була більш безстрашна. І, як виявилося згодом, кутя не кисне, навіть якщо ввімкнути наповну рок-концерт, а та умова – швидше можливість для бабусі викроїти півгодини спокою від приїзду дітей. Але й до сьогодні головну страву Різдва я готую в повній тиші. І згадую бабусю. І її натруджені руки.
Аня Бондарчук
Рукоділля
Вишивання хрестиком, бісером, гладдю, в’язання шпицями, гачком, шиття… Здається, немає такого виду рукодільного ремесла, яким би не володіли українки. І якщо зараз рукоділля належить до дозвілля, для наших предків це були життєво необхідні скіли.
Розмальована квітами швейна машинка моєї праба виручала її коли вона дівувала – весь одяг шила собі сама, головне було дістати сукно. А коли їй було далеко за 80 і руки вже не слухались, швейна машинка все одно займала почесне місце поряд з її кріслом – в її шухлядках праба ховала для нас цукерки «від зайчика». Коли я народилась, праба вишила мені весільний рушник. Дивлюсь на нього тепер, як на об’єкт мистецтва, і одночасно, як на ниточку, що об’єднує покоління. Бабуся теж вміла все: і спідницю пошити, і шкарпетки зв’язати, і серветочку гачком.
Для мами рукоділля вже було дозвіллям. Із дитинства пам’ятаю, як по суботах вона розкладала швейну машинку і шила собі брючні костюми по викрійках із журналів “Burda”. З обрізків перепадали обновочки й моїм лялькам. А коли я стала достатньо дорослою, аби діставати до педалі швейної машинки – мої Барбі взагалі потрапили в дизайнерський рай :) Поки мама в’язала мені светрики і сукенки, я вправлялась в плетінні шарфиків. У вільний час вишивали з мамою хрестиком і бісером різні картинки. Згодом, вишила мамі сорочку, а зараз мама вишиває сорочку мені – на день нашої Перемоги.
Рукоділля завжди було настільки буденним і звичним серед жіноцтва моєї родини, що тривалий час мені здавалось ніби з цими скілами народжуються всі українські дівчата, так би мовити, за замовчуванням. І хоч зараз ці вміння не є життєво необхідними, все ж магія рукоділля мені досі видається чимось таким нашим, українським.
Анастасія Саржевська
Дім та рідна мова на Донеччині
Хочу розповісти про дві цінності. Одна з них може трохи здивувати, а інша – сумна. Я сама з Донецької області, йтиметься про українську мову і про дім.
У ліцеї я вчилась на спеціальності «Українська філологія», тоді ми писали багато конспектів, диктували їх дуже швидко і часто звучало словосполучення «українська мова». Було б логічно його якось скорочувати, щоб зекономити час, але моя повага до української мови не дозволяла мені це робити, тому я завжди писала повністю — «українська мова», навіть якщо потім не встигала записати в конспект щось інше.
Для мене завжди було цінністю їздити додому — він був у селі під Бахмутом. Коли я вчилась у Донецьку, іноді в суботу, коли мала їхати після занять, різко вирішувала, що треба їхати зранку. Для мене дім, моя кімната, завжди були місцем сили та місцем безпеки, де залишаєшся з собою, бо світ не може просочитись сюди до мене, він залишився у містах, що були далеко від дому. Всі вісім років з 2015, коли жила у Вінниці, чекала кожної поїздки, як Нового року, за місяць купувала квитки. Приїжджала на трошки, а їхала знову надовго. Лиш останній рік-два навчилася не плакати, коли їхала з дому до Вінниці.
Кажуть, що зараз дім зруйнований, але це не точно. У моїй уяві він стоїть, як було – перед вікнами виноград, взимку засніжений величезний двір, зроблена дідусем залізна огорожа, запах диму від вугілля і дров, коли холодно. Туди тягнуло навіть попри періодичні обстріли, які там були з 2014.
З лютого тимчасово живу за кордоном. І тепер, коли дому, напевно, вже немає, їду у Вінницю, як додому. Тепер дім — Україна, так відчуваю.
Тетяна Олексієнко
Мова солов’їна, а солов’ї — співочі пташки.
Після переїзду до Польщі, я частенько відвідувала курси та навчальні програми для іноземців, точніше для емігрантів. Так вже сталося, що 99% учасників завжди були українцями.
Під час вечірньої неформальної частини однієї з програм, коли хтось вже двічі збігав в «алкогольний» за рогом, один з лекторів, пан Яцек, ділився своїми знаннями про українську культуру. Одного разу він був учасником комісії від великого підприємства, яка їхала оцінити рентабельність пивзаводу для покупки. «Бачили хліб-сіль і поляну, яка за цим слідувала — щедра українська душа. Бачили національні костюми та слухали народні пісні. Нам сказали, що то дівчата з відділу маркетингу, але ми чудово розуміли, що то найняті артистки, якийсь ансамбль, — розповідав лектор — але все одно приємно. Так співали, так співали, що мені тільки це й запам’яталося з тої поїздки.» Мушу сказати, що рішення про купівлю заводу не було тоді прийняте — звіт комісії виявився дивний, довелося посилати ще одну.
Коли до «алкогольного» хтось збігав втретє, наші емігрантські душі, таки не втрималися, затужили спочатку півголосом, а далі все сміливіше та голосніше.
«Неможливо. То ви, може, і є ті дівчата з відділу маркетингу?» — жартував ошелешений пан Яцек.
Почувши свій голос, який доєднувався до інших таких же некомерційних, але таких щирих голосів, я думала про людей, які співали ці пісні протягом багатьох поколінь. Співали, коли тужили чи раділи, коли закохувалися чи втрачали. Різні долі, різні часи — спільний мотив. Тоді, перебуваючи у відірваності від своєї землі, вважаючи себе трохи втікачкою, трохи зрадницею, я відчула свою приналежність до чогось більшого. До чогось, притаманного тільки українцям/кам. До чогось, що не вдасться витравити з душі переїздами та навіть війною.
Це усвідомлення стало початком віднаходження все нових і нових традицій вже закодованих в мені. Традицій, в тяглості яких, я вже відбулася. Тепер моя черга зробити так, щоб ця тяглість не переривалася.
Анна Пасюк
Цибулине лушпиння
Коли навесні минулого року ми опинилися за кордоном надовго, я відчула себе відірваною від усього, до чого звикла. Відірваною не тільки від усталеного життя та країни у її найтемніший час, але мені також відкрилося, як багато речей я сприймала буденно та не надавала їм глибокого значення. Тож я згадувала та шукала опертя у сімейних звичаях, які винесла з дитячих спогадів. Тоді таким опертям став Великодень.
У мене нерелігійна родина. Ми ніколи не ходили до церкви навіть на великі свята, і я навіть не впевнена, чи мене правильно хрестили, бо хресних не маю, хоч у шкатулці досі лежить старий хрестик. Втім, це не заважало нам збиратися на Великодні вихідні великою родиною, вперше після довгої зими. Готувати їжу, накривати стіл. Це було свято єднання зі своїми маленькими традиціями. З деякими родичами ми бачились тільки раз на рік, на кладовищі, куди ходили покласти невеликі частунки своїм померлим.
У нас збереглося дуже мало українських традицій, і, коли я тепер згадую наші родинні свята, я вперше задумуюся, а чи передавалися ці традиції? Чи може вони були відродженні з переказів вже старшим поколінням в 90-ті? Наприклад, ті ж паски. Їх у нас завжди пік дідусь, ветеран праці та комуніст. Використовував як формочки вимиті порожні бляшанки.
Окрім пасок, кожного року мій дідусь робив крашанки. Задля цього, кілька тижнів перед тим, він збирав лушпиння від жовтої цибулі, складав у стару каструлю біля котла на кухні. Звечора перед Великоднем лушпиння заливалося водою, кипʼятилося, а потім у насичено брунатно-теракотове булькотіння обережно опускалися яйця. Вже наступного дня, коли вся родина збиралася за столом, насамперед ми вибирали по одному яйцю та стукали ними між собою — у кого найміцніша крашанка. І в цьому було багато сміху та жартів.
Тож за місяць до цього воєнного Великодня я теж почала збирати лушпиння. Кожного разу, як я різала цибулю до щоденних страв, я відкладала в мішечок тоненькі та лискучі опуклі лушпинки, згадуючи свого дідуся і свою родину.
Хоч ми не мали змоги всі зібратися наживо, а тільки по відеозвʼязку, з пасками теж не вийшло, але такий маленький звʼязок з дитинством як крашанки, став великою розрадою так далеко від дому та серед постійного перегляду новин навесні 2022 року.
Марія Баглай
Сміх без цензури.
Ще зі школи я обожнювала читати твори Івана Нечуя-Левицького. Не так "Кайдашеву сім`ю", як "Старосвітські батюшки та матушки" та "Афонський пройдисвіт". Вони мені здавалися прекрасними зразками сатири і справили незабутнє враження на мою юну читацьку душу. Можливо через те, що я їх перечитувала багато разів і в різному віці, саме ці твори найбільше асоціюються з українською літературою, якою я її запам`ятала зі школи. І, напевно, тому я ніколи не вважала її нудним предметом, а українських письменників — зацикленими на проблемах збідованого села. В моїй уяві українці наділені суперсилою — життєствердним почуттям гумору. І я абсолютно безборонна перед авторами, які пишуть дотепно та з перцем. Мені здається, що за період незалежності гумор в Україні переріс нав`язані нам шаблони російських задорнових, прєснякових і , простибоже, петросянів.
З початком повномасштабного вторгнення українці здивували світ та самих себе не лише вмінням самоорганізовуватись та боротись, але й реготати в обличчя агресору. Часто у найтемніші дні минулого, 2022-го року, мене рятували записи виступів українських стендап коміків. Приємно спостерігати, що більшість перейшлa на українську мову, ламаючи стереотип про те, що українська не створена для жартів. (Як і для репу, еротики, міжнародної дипломатії, угу). Я кайфую від сучасного українського гумору. Так, він є різний і це є темою суперечок. Та мене тішить, що комедія стала потрібною людям. Може, це знак, що ми рухаємось в напрямку зцілення старих травм.Що молоде покоління відкидає роль жертви, проявляє непокору долі, показує фак росії з її культурною експансією і обирає жартувати про те, що цікаве, абсурдне і смішне для нас.
Марина Губарець
Лише проживши більшу частину життя, я зрозуміла, наскільки цінною у цьому житті є свобода. Свобода обирати свій шлях. Займатись тим, що дарує задоволення. Говорити те, що думаєш і відчуваєш. Не підлаштовуватись і не перейматись. Спілкуватись або не спілкуватись. Любити або не любити. Робити вибір, приймати рішення та нести відповідальність. Піклуватися про себе й боронити власні кордони. Усвідомлювати свою унікальність. Бути собою. Я відвойовую цю свободу щодня, скільки себе пам’ятаю. Для мене немає нічого ціннішого. І наразі нічого більш українського.
Свобода важлива як для людини, так і для країни. А якщо комусь заманеться зазіхнути на неї, то він піде слідом за тим самим кораблем… Власне, вже йде… Нас намагаються позбавити свободи жити на власний розсуд. Навіть просто жити. Проте, якщо вже зовсім по-філософськи: чого варте життя без свободи? І погодьтеся, зараз для всього світу Україна та свобода — абсолютні синоніми.