.jpeg)
Подорожні нотатки воєнного часу
«Легка робота в Польщі. Збір яблук…» — тримаю в руках вузький огризок паперу. Мені його щойно дала мила пані середніх літ, яка тепер обнадійливо дивиться на мене знизу догори і несміливо усміхається.
Пані Божена — власниця маленького затишного готелю у селі поблизу польсько-українського кордону, в якому я зупинилася минулої ночі з довгої дороги.
Попри сильний головний біль, ще звечора я помітила, що готель буквально майорить такою рідною синьо-жовтою символікою. Україна тут була всюди: на прапорцях, на постерах у коридорах готелю, на інфостенді біля входу. Тут була й інформація для біженців, і чіткий та лаконічний меседж «Jesteśmy z wami. Ми з вами». Це був мій перший виїзд закордон через півроку з початку великої війни, тож усе це неабияк розчулювало.
На ранок я вийшла зі свого номера, аби занести речі в авто, та не встигла я дійти до вхідних дверей, як почула за спиною:
— Pani! Proszę pani! Śniadanie!…breakfast, сніданок? — випурхнувши зі своєї комірки-кабінету пані Божена наздоганяла мене й відчайдушно намагалася вгадати мову, яку я можу зрозуміти.
— Tak, dziękuję bardzo, за хвилинку повернусь, — заспокоюю стривожену пані й комбінацією підзабутої польської та невербальних знаків намагаюсь пояснити, що лиш занесу речі й повернусь.
Попереду залишалось 400 км до Варшави, та сніданок й уся атмосфера були настільки домашніми, що не могла себе змусити залишити готель пані Божени. Аби розвіяти мінорний настрій соло-подорожі пишу сестрі, до якої їду: «вабщє нє хочєца уєжать атсюда, так уютна здєсь, па-дамашнєму».
Після сніданку стукаю в ту ж таки комірку-кабінет, аби віддати ключ і подякувати за гостинність, обмінюємось з пані Боженою приємностями, прощаємось, йду. Як за мить чую знову:
— Pani! Pani! Może pani potrzebuje…?
Жінка наздоганяє мене і протягує вузенький папірець. Трохи дивуюсь українському тексту на листочку, читаю: «Легка робота в Польщі. Збір яблук. Житло безкоштовне. Біля кордону. Оплата праці від 2200 зл на місяць…»
— Оу, — трохи розгублено кажу, — dziękuję bardzo, ale nie potrzebuję. Маю роботу в Україні. Навіть дві, — усміхаюсь.
Аж бачу пані Божена трохи червоніє й ніяково ховає в кишеню папірець.
— Przepraszam… — каже, й дивиться на мене чи то знічено, чи то винувато.
— No, wszystko jest okay, — намагаюсь пояснити, що її пропозиція роботи аж ніяк не образила мене, а навпаки, розчулила. — Дякую вам, пані, і всім полякам за підтримку… Ваша допомога для нас життєвонеобхідна, — моя непевна польська заважає сказати все, що хочу та голос вже й так на межі тремтіння.
Тим часом очі в пані червоніють і тремтить підборіддя.
— Takie są czasy*…, — крізь сльози, майже пошепки, промовляє і знизує плечима.
Я ж намагаюсь проковтнути щось, що тисне в горлі й усміхаюсь.
Вкотре прощаємося, сідаю в авто і перші 10 км погано бачу дорогу. Вмикаю автомобільні двірники, та вони не приберуть сльози, що накотились на очі й ніяк не потечуть.
* Такі часи (пол.)
***
Через дві доби я стою по кісточки в морській воді за 1500 км від дому і в думках перебираю спогади – як була на цьому хорватському острові у минулому, мирному житті. Навколо тиша, вічнозелені дерева, кемпери з номерними знаками з усього світу, запах хвої, лаванди й смажених морепродуктів. Усе як було і два , і три роки тому, от тільки цього разу я з собою привезла невидимий тягар на плечах, а серце залишилось вдома. Ковзаю ногами по дрібних гладеньких камінчиках, завдяки яким цей вузенький пляж виглядає білосніжним. І невідь-звідки чую, як тишу розрізає хрипле:
— Слава Україні!
Обертаюсь на звук й автоматично відповідаю:
— Героям слава!
Переді мною усміхнений, зморшкуватий, явно пересмаглий під сонцем дідусь, з чудернацькою кольоровою панамкою на голові. Здивовано питаю його:
— Ви теж з України?
Не менш здивовано дідусь питає:
— Were are you from?
Починаю сумніватись, чи дійсно він сказав «Слава Україні», чи це я задалеко забрела в своїх роздумах.
Відповідаю:
— Ukraine.
— Really from Ukraine? — чомусь не перестає дивуватись дідусь. — Are you refugees?
— No, not refugees, — вперше усвідомлюю як ріже слух це слово. — Just a vacation.
— Тобто ви живете зараз в Україні?
— Я — так, а сестра в Польщі, — показую на сестру, що стоїть трохи позаду. — Але вона не біженка, — чомусь ніби виправдовуюсь і знову відчуваю гіркоту цього слова, — вона вже давно там живе.
— Мабуть, там в Україні страшно жити…? — усмішка дідуся поступово зникає. — Але ви не бійтесь, скоро путін здохне і все буде гаразд, я знаю, що кажу! На його руках кров невинних людей, він згорить у пеклі! Я дивлюсь новини про Україну щодня, я шлю новини російським знайомим, щоб вони знали правду. А вони, уявляєте, не вірять! Як зомбі! — закочує очі і пародіює рухи істот з якогось фільму про зомбі-апокаліпсис.
— Уявляю, чом не уявляю…
— Але нічого, йому недовго залишилось… їм всім недовго залишилось! — хорватський бандерівець переходить ледь не на крик й емоційно розмахує руками, мов диригент невидимого оркестру. — І ви будете вільні! Я бачив ці всі відео в інтернеті! Я бачив які ви сміливі! Україна вистоїть!
Тим часом до слухачів дідуся, крім нас з сестрою, додається кілька десятків пар вух, що ще донедавна ліниво засмагали під сонцем чи читали пресу в затінку.
Його слова, тут, за півтори тисячі кілометрів від України, як мед на зболілу душу. Приголомшено слухаємо, ствердно всміхаємось, погоджуємось і час від часу дякуємо.
В якийсь момент наш новий знайомий затихає, бажає нам гарного відпочинку й всіляких гараздів у житті, й зникає так само несподівано, як і з’явився.
Трохи оговтавшись, питаю сестру:
— Чуєш, а як він зрозумів, що ми з України?
— Може машину бачив? Або помітив кирилицю на екоторбі. Чи почув мову?
— А чому так здивувався тоді, коли я сказала, що ми з України?
— Слухай, а може він подумав, що ми москальки й вирішив тицьнути поміж очі бандерівське гасло, як вампірам часник?
— Ну або тут місцеві уже теж так вітаються, — сміємося.
На цій несподівано-мажорній ноті й розпочалось наше з сестрою триденне перебування на улюбленому кемпінгу. Та дідуся, на жаль, ми більше не бачили.
***
Надворі вечоріло, останній день на кемпінгу добігав кінця. Ми саме дістали з багажника залишки розкоші — недопите й уже тепле вино, хліб і пару баночок консервованого тунця, аби перекусити перед вечірнім променадом. Медитативний шум моря і цикад перервав звук двигуна щойноприбулого кемпера. З пасажирського сидіння автодому вискочила вкрита веснянками жінка і, махаючи руками, допомагала чоловікові запаркуватись поруч з нашим авто.
За кілька хвилин, коли кемпер уже кинув якір, я випадково зустрілась з нею поглядом і сказала «Hello!». На кемпінгах, як і в маленьких селах, заведено вітатись з усіма, а тим паче з сусідами. Ще за мить парочка нових сусідів знову з’явились поблизу нашого намету, виглядаючи з-за автівки.
— Hello! — трохи голосніше кажу цього разу.
— Hi! — відповідають синхронно. — Are you from Ukraine? — питають здивовано вказуючи на номерні знаки авто.
— Yes, we are. And you are…? From the UK?
— Yes! До речі, я Сью, а це мій чоловік Девід.
— Ми такі раді зустріти вас тут, — підхоплює Девід. — Насправді ми вперше зустріли українців…
— О так, — перебиває його Сью, — взагалі з нами трапилась така дивна ситуація у Франції.
— Це було дуже смішно, — ствердно киває Девід.
— Ми заїхали на заправку в якомусь маленькому містечку, і до нас підійшла працівниця АЗС і почала казати, що дуже співчуває нам, питала як ми і як наші рідні, чи в безпеці всі, — продовжила Сью. — А я кажу: «Дякую, ми дійсно дуже пригнічені через смерть королеви, але ми в порядку, рідні наші теж».
— Ну і та жінка так здивовано питає «Яка королева?», — округливши очі додає Девід.
— А ми такі: «Ну, Єлизавета». А вона нам: «Я мала на увазі війну, у вас же війна в Україні?»
— І тут ми зрозуміли, що вона сплутала нас з українцями, бо ж на номерах UK, а вона думала Ukraine, you know…, — усміхаючись пояснює Девід і вказує на номерні знаки їхнього кемпера. — І нам стало цікаво, як таки виглядають українські номери.
Усі сміємося, розповідаю їм про українського «Джонсонюка» і про те, що наші країни дійсно зараз певною мірою близькі.
— Розкажіть, як ви? — запитально дивиться Сью. — Ми вам так співчуваємо, навіть не знаю, що сказати… Ви тут біженці?
— Та ні, — кажу, — живу в Україні.
— Це, мабуть, небезпечно?
— Відносно. Я живу на заході України, тут тільки небезпека ракетного обстрілу…
— Тільки?! — здивовано в один голос перепитують британці.
Усвідомлюю, наскільки дико, мабуть, чути зі сторони словосполучення «тільки ракетна небезпека». Пояснюю, що до мого міста російські війська не дійшли, тому це, за українськими мірками, вважається безпечно.
— Ви такі сильні…, — каже Сью задумавшись.
— О так, ми зі Сью вже говорили про це, що якби в нас таке сталось, ми би бігали як курка з відрубаною головою і панікували. А ви такі зібрані…
Ми довго говорили про все: війну, російську пропаганду, королеву, новини на британському ТБ, цей острів і кемпінг, зрештою. Коли емоційні розмови сповільнились, я відчула, що маю сказати головне.
— Дякую вам за все, — кажу, намагаючись не відводити погляд. — Вам і всьому британському народу за підтримку. Нам самим було б дуже важко в цій війні.
На кілька секунд запала мовчанка. Та Сью її обірвала:
— Дивіться, що ви наробили, — гірко усміхається і показує, як вся шкіра рук і ніг в неї вкрилась сиротами.
Девід тим часом обернувся лицем до моря, а за кілька секунд повернувся з червоними очима:
— Ми з вами…Британія з вами. До кінця.
***
За кілька днів я проведу сім годин у черзі на польсько-українському кордоні й матиму вдосталь часу гортати безкінечну стрічку новин. Це були дні, коли ЗСУ звільнили велику частину Харківщини, і світ вчергове дізнався про російські катівні, братські могили в Ізюмі й інші потворні сліди окупантів на колись мирних українських землях.
Між тими жахливими новинами я отримаю сповіщення про емейл від Девіда і Сью:
«Hi from the UK
[…]
…our hearts and love we send to you and ALL Ukraine.
All our love
David and Sue»
Я відповім на лист, і з клубком у горлі продовжу гортати стрічку страшних новин.
І думатиму: скільки в цьому світі є ненависті.
І водночас скільки любові.
