Поля Елізія

— Так, я зрозуміла. Ви вже почали запис? Мене звати Галина Фролова. Я рекрутер компанії Елізій. Брала участь у наймі Сергія Сахно. Він сам прислав резюме. Ні, це не здалося мені підозрілим. Так, зазвичай наші ресьорчери перші пишуть кандидатам... Ну, це люди, що тільки стали рекрутерами і їм дають найпростішу роботу — знайти кандидата за профілем у Лінкед Іні чи за публікацією на Медіумі. Іноді хтось із працівників скидає резюме знайомих, щоб отримати бонус за рекомендацію, але ж ми для того й публікуємо вакансії, щоби на них відгукувались. Так, сеньйорів частіше треба хантити... Я маю на увазі переманювати з інших компаній. Сеньйори — це просто сильніші програмісти. Я перевірила останнє місце роботи — там про нього були гарні відгуки. Тож я організувала співбесіди й передала профіль службі безпеки для перевірки.

— Оця штука? Хитро. У наш час усе було складніше, а тепер просто... Ага, так. Кудін Денис, аналітик відділу безпеки Київської філії «Елізію». Проводив перевірку цьому тіпу, що напав. Так, Сергію Сахно. Усе було чисто. Спочатку — реєстр судових рішень. Навіть штрафів за парковку в нього не було. Боргів — теж не було. Один дрібний штраф у податковій. Що? Ні. У нас лише законні методи. Поліграф і психолог були. Там теж без відхилень. Ну, якби його брали на керівника філії, я би дійсно попросив по старій пам’яті пробити, а так... Кожного по повній перевіряти — перевірялки не вистачить. У лікарнях із живими працюють і ніхто так не перевіряє персонал, як ми тут. Ні, автобіографію вже ніхто не пише. Відкриті профілі можемо глянути, але глибше не копаємо. Та я розумію що втратив. Музей охороняти піду. Ей, це ви мене розводите, щоб я, типу, зізнався, що заодно був? Ні. Ні! Слухайте, я все, що треба було перевірити — перевірив. Він чистий був. Ви Віталія Андрійовича спитайте, звідки Сергій його пропуск узяв. Ага, спитайте.

— Тарас, Школяренко Тарас. Системний інженер. Так, я знайшов тіло Віталія Коваленка. На сходах. На дах. Я туди, бува, чаю попити виходжу. Не курю. Сходами — щоб розім’ятись. Він там лежав і кров... Кров по сходах... Там... Дякую. Ні, я перепустку не перевіряв. Я у швидку подзвонив. Ні, не думав. Людина ж помирала. Ну, я не зрозумів, що він уже. Я думав... У швидку... Про сервери — не думав. Людина ж. Коли сигналізація спрацювала. І то не відразу. У нас же не було такого ніколи. Я спочатку подумав, що це пожежна. У серверній я побачив Сергія Сахно. Ні, особисто його не знав. Ви сказали. Не знаю, як він увійшов. Тоді я просто побачив тіло в ріфті. Це шолом для доступу у вірт. Віртуальна реальність. Тільки в нього він якийсь не такий був. Більше прибамбасів. Я думав, він знепритомнів, а потім побачив дроти. Ні, не напряму підключений. Там була ще така штука... Ні, то не я підключив. Він до неї вже був підключений, а від неї — до сервера. Ні, як Оксана увійшла не бачив. Ні, в неї немає доступу.

— Андрій Клімов. Так, я проводив технічну співбесіду. Здається, я бачу, куди ви хилите. Так, давайте продовжимо цю розмову в присутності адвоката. Я розумію, що свідок, але давайте продовжимо цю розмову в присутності адвоката.

— Оксана Дейнеко. Дей-не-ко! Я кью-а інженер. Кволіті ашуренс. Тестувальник. Мені Сергій здавався дуже милим. Знаєте, він був такою відкритою людиною, з ним про все можна було поговорити. А ще він читав Чана. Тед Чан, це фантаст. Ні, не луддит. Просто фантаст, не дуже відомий — його мало хто читав. Так, ми багато говорили про книжки. Не тільки про фантастику. Список? Ну, добре, мабуть зможу написати. Ні, в мене хлопець є. Я почула тривогу із серверної і зазирнула. Там двері не зачинилися через ніж. Так, він потрапив між стулкою та стіною... І Тарас із руками в крові над тілом. Пожежна не так пищить. Нам колись проводили навчання з пожежної безпеки. Та й чути звідки звуки. Я побачила ніж у крові, Тараса в крові — подумала, що це він щось зробив. Узяла вогнегасник і... Так, вдарила Тараса. Я знаю, що помилилася. Добре, що з ним усе гаразд.

— Ярослав Соболь. Мене не було в офісі. В ресторані з дружиною. У нас річниця. Ні, давайте не так. Сергій щось зробив із системою. Я не знаю що. Щоб розібратися мені потрібен доступ до серверів. Я спробував проаналізувати код, але це нісенітниця. Щоби бути впевненим, мені потрібен доступ до сервера. Виглядає так, ніби в симуляції час іде трохи швидше й постійно прискорюється. Дивіться, там зараз щось біля тисячі душ. Гаразд, не душ, персоналій. Біля тисячі персоналій. Зазвичай наш та їхній плини часу синхронізовано. Тобто коли в нас проходить один день — у них теж проходить один день. З того, що я побачив у коді, виглядає, ніби після апдейту системи час там пішов швидше. Десь на тисячну відсотка в секунду. Небагато, але через один цикл... Це тисячу двадцять чотири секунди — біля сімнадцяти хвилин. Так історично склалося. Так от — через цикл він прискориться ще на тисячну відсотка. Тобто за секунду буде проходити секунда і дві стотисячних. І знову, і знову. І нічого. Він буде постійно розганятися. Я не впевнений. Ви дали мені замало часу. Тут пройшло два дні, а там... Приблизно два з половиною. Але процес буде прискорюватися. Його потрібно зупинити. Я знаю, що там живуть персоналії. Послухайте...

— Марта Любінець. Операційний директор київської філії «Елізію». Так, дуже прикро, що таке трапилося в нашому офісі. Ні, на серверах, до яких дістався зловмисник не було персоналій наших клієнтів. Так, там є завантажені персоналії, але, запевняю вас, вони — наші працівники. Так, ми наймаємо невиліковно хворих людей із певною кваліфікацією, та безкоштовно забезпечуємо їм посмертя на наших серверах. Зараз там навіть перший архітектор усієї системи — Олівія Трейвіс. Запевняю вас — для них це дійсно безкоштовно. Ми вдячні цим людям, якщо вони виконують для нас певну роботу, проте мета компанії — не експлуатація померлих. Комфортне продовження їхнього життя, поки не з’явиться технологія необхідна для перенесення свідомості в нове тіло. Ви були на екскурсії в наших світах? Мені не подобається слово «рай». Віддає чимось релігійним. Це віртуальний світ, інша реальність. У нас в офісі є гогли, через які ви можете підключитися. Що? Ні. Я не думаю, що він був луддитом. Луддити кілька разів намагалися знищити наші дата-центри, та ми дбаємо про безпеку клієнтів.

— Галина Фролова, рекрутер... А, гаразд. Лузитом? Не знаю. Я не перевіряю такі речі. Це мала би перевіряти служба безпеки. Я викликала швидку. Для обох. Я тоді не зрозуміла, що Сергій намагався себе перенести в рай. Ні, це не стандартна процедура.

— Кудін Денис. Так, я знаю про луддитів. Навіжені, що вважають комп’ютери породженням диявола. Саме для цього і є поліграф та психолог. Чувак усе життя був програмістом. Такі не стають луддитами. Ну, так, філолог. Може, батьки всунули у філологічний ВИШ, а потім він пішов туди, куди хотів. Це ви питайте в того, хто співбесіду проводив.

— Євген Бабич та його клієнт Андрій Клімов. Так, мій клієнт ставив таке питання. Так, питання про мотивацію є стандартним і задається на всіх співбесідах. Сахно повідомив моєму клієнту, що завжди мріяв стати не просто програмістом, а тим, хто не дає програмам вийти з‑під контролю. Ні, моєму клієнту це не видалося дивним. Офіцере, у мене брат був фотографом, а потім став програмістом, тож ваші запитання я вважаю недоречними.

— Оксана Дейнеко. Ні, серед моїх друзів немає луддитів. Це тому що я Тараса вдарила? Слухайте, я ж пояснювала... Якби я була луддитом, то не нападала би на колегу. Я би лишила бекдор в системі. Це коли можна непомітно підключитись і щось зробити. Не знаю що. Вбити всі душі. Ні, не змогла би. У нас багаторівневе тестування. Усі команди тестують власний код. Потім ми запускаємо свої тести. Після успішного тестування оновлення викатуємо його... Релізимо... Е-е, деплоїмо?.. Встановлюємо?.. Встановлюємо на тестовий сервер. Так, він в офісі. Там, де я Тараса... Потім інша команда проводить співбесіди з душами. Перевіряє як вони сприймають це оновлення, переконується, що все пройшло як слід. І лише потім реліз потрапляє в дата-центри. На основні сервери з клієнтами. Коли? Третього числа був останній реліз. Саме перед тим, як усе це сталося. Ну, так, теоретично Сергій, мабуть, міг щось таке зробити.

— Ви не розумієте. Соболь. Ярослав Соболь. Оновити сервер треба негайно! Швидкість часу там збільшується щосекунди. Я помилився. Там не три дні пройшло. Двісті років. Які, к бісу, докази? Там люди з котушок позлітають за цей час. Я вже маю хотфікс. Дайте мені доступ до серверів. Кожна секунда має значення. Там — це вже більше місяця.

— Олександра Мачко з клієнтом Мартою Любінець. Ми надали доступ до всіх можливих логів сервера. На жаль, через характер злому розшифрувати логи за довший час неможливо. Ми рекомендуємо негайно вимкнути сервер. Компанія бере на себе всі питання, щодо врегулювання ситуації із родичами завантажених персоналій.

#

Лог тестового сервера наданий компанією «Елізій». Об'єкт 989 «Сергій Сахно» взаємодіє з об'єктом 108 «Олівія Трейвіс». Вербальний лог об'єкта 108 відсутній.

Я був готовий тебе пробачити. Я був уже готовий тебе пробачити. Зрештою, усе ж ніби повернулося на добре. Порівнюючи зовнішні ознаки мого теперішнього життя із минулим, мушу визнати, що воно стало кращим, чи, принаймні, багатшим — більше грошей, велика машина, всі діла. Я забув смак Мівіни. Купив квартиру. Змінив машину. Раніше я їздив на потертому Ланосі, а тепер...

Цікаво, що спершу, я навіть не знав, завдяки кому це все. Кому... гм,.. маю дякувати. «Сірьожа в мене молодець, — хвалилася мама подругам. — Усього сам досяг». Не сам. Це неправда, що сам. У цьому також є твоя заслуга.

У школі я і не думав, що стану програмістом. Мені це було нецікаво. Від алгебри мене хилило в сон, від геометрії боліла голова, а на інформатиці я й тільки чекав, щоби дали пограти в Танчики чи Паратрупер. Натомість на перервах я читав Барроуза та Толкіна і мріяв, що колись буду писати як вони.

Щоби вступити на філологічний я посварився з батьками. Бабуся переписала хату на кота. Я терпів насмішки вчорашніх друзів та зневажливі погляди знайомих: «Може, він того,.. як його?..» — бо ж учився на «дівчачому» факультеті. Та навіть тоді, бувши єдиним хлопцем у групі й мимоволі чуючи всі розмови одногрупниць про порвані колготки та болючі місячні, я знав нащо це все. Я знав, що колись напишу роман і стану новим Ірвінгом, новим Вайлдом чи Мелвіллом.

Щоби навчитися писати краще, я писав гороскопи, описи до побутової техніки та вів колонку порад у «Конотопських вістях». Щоби звести кінці з кінцями я роздавав флаєри, доставляв піцу, та продавав батарейки. І щодня я писав свій роман. Кожного божого дня. Чотири тисячі слів. Який би зморений не був. Я писав, коли допомагав бабусі копати картоплю, писав коли таксував на батьковій машині, писав на Новий Рік та на День Народження.

Якби ти читала Мобі Діка, то знала би, наскільки кожен роман важливий для автора... Читала? То уяви, як майже наздогнавши кита корабель налітає на айсберг і розбивається вдрузки. Що по-твоєму відчув я, коли оновлення Дроп Драйву знищило всі мої файли? УСІ, НАХРІН, ФАЙЛИ! ДЕСЯТЬ ЧОРТОВИХ РОКІВ РОБОТИ! Не повідомило про конфлікт, не перемістило в кошик, а просто, ЗНИЩИЛО НАХРІН!

Пробач, не хотів кричати. Гадав, що вже викричався. Так, я кричав, плакав і катався по підлозі. Я розбив комп’ютер і зламав стіл. Не знаю, чому не вийшов у вікно чи не порізав вени. Кажуть, від людей, що опинилися біля епіцентру ядерного вибуху залишилися лише тіні на стінах. Тоді такою тінню на стіні відчував себе і я. Ніби вже мертвий, і навіть трупу не залишилося.

Та уявляєш, на ранок я прокинувся. Я прокинувся й уже знав, що мені робити. Ніби уві сні хтось уклав мені цю думку в голову. «Сергію, ти маєш знайти того, хто стоїть за цим оновленням, — сказав я собі. — Хтось придумав, що воно має пройти саме так і хтось має за це поплатитися». Скласти план було просто.

Я підтягнув англійську, закінчив курси програмування. Так само, як колись писав роман, тепер я писав код — щодня, навіть на Новий Рік та День Народження. Щоби переїхати в Штати влаштувався на найогиднішу «галеру» — аби швидше. Я став одним із найкращих спеціалістів із хмарних сервісів.

І уяви моє розчарування, коли ти померла. Усе моє життя від того вечора було присвячене лише одному — помсті. Проте, ти не пішла в небуття. Тебе завантажили на «Поля Елізію», які ти сама і створила. Звідси ти втекти вже не могла. Я прокачав необхідні скіли та влаштувався в Елізій. З допомогою друзів нео-луддитів (так є в мене такі друзі) я зібрав ріфт, що може завантажити мене напряму. Дарма луддитів вважають невігласами. Ти би здивувалася — скільки серед них гарних інженерів. Так, я знаю, що після завантаження не повертаються, та мені цього й не треба. Що мені треба, то це час із тобою.

О, ні. Нам ніхто не завадить. В нас багато часу, повір. Я вніс деякі зміни в програму й тепер у нас із тобою сотні, тисячі років. І ніхто нам не завадить.

#

Чоловік зняв ріфт-шолом і голосно видихнув.

— Це найкрутіше лайно, яке коли-небудь пробував. Я не тільки його життя прожив. Я наче був у головах купи людей. Я був ними. Це ніби, як... як павук через купу очей дивиться.

Консультант подав йому картонне горнятко з водою.

— Запевняю вас, «Поля Елізію» це простенька демка можливостей ріфт-шоломів компанії Облівіон. У комплекті з ним ви відразу отримуєте повноцінні симуляції «Кібер-Нісеі» та «Ларі 9½». Крім того, можу запропонувати...

— Беру, — чоловік тицьнув у руки консультанту пусте горнятко. — Беру все, що у вас є.

Оповідання-фіналіст конкурсу «Workstory» у 2021 р.