Родичка

Photo by J Lee on Unsplash

Коли ми купували будинок, я була на сьомому місяці вагітності. Я малювала в уяві, як діти будуть солодко спати у візках на вулиці, тому наполягала, щоб у дворі росло велике дерево.

– Повинна бути тінь, розумієш? – казала я Андрієві і гладила свій величезний живіт – останнє УЗД, яке ми зробили, показало трійню.

Ми приїхали оглядати черговий будинок і з першого погляду було ясно, що він вимагає ремонту. Та внутрішній двір був саме таким, як я собі уявляла: широкий газон, пухнасті гортензії всіх відтінків фіолетового, стрункі туї. А посередині газону розлога черешня.

– Плодоносить? – уточнила я у власниці будинку.

– Так! І черешні отакенні, – жінка показувала пальцями розмір сливи. – Ще й родить так рясно, що всю вулицю пригощали.

Ріелторка активно закивала головою, так, наче приходила частуватися ягодами особисто.

Поки Андрій щось ще роздивлявся, я, вмостившись на шезлонзі під тією самою черешнею, думала, куди ж ми будемо дівати стільки ягід: з черешні варення не звариш, компот я не люблю, заморозити її теж не вийде. «Хм, а може будемо робити сорбет?» – і я, не відкладаючи справу на потім, полізла гуглити рецепти фруктового десерту.

Найближчі півроку промайнули в суцільних клопотах: пологи, перерозподіл сімейних обов'язків, умовне повернення до нормального життя з трьома немовлятами.

Навесні краєм ока я помітила, як квітне черешня. Я подумки посміхнулася та замовила кулінарну книгу з десертами з вишень та черешень. Та вже за три дні білі квіти перетворилися на чорні засохлі лушпайки.

– Це нормально? – питала я в Андрія. – Черешні будуть?

Андрій тільки знизав плечима. Минув місяць, а з дерева на мене так і дивилися розчепірені стручки. Черешні ми в тому році не побачили. Наступного року ситуація повторилася.

Ще за рік проходячи повз вікно у вітальні я, подивившись на черешню, відчула докори сумління.

– А раптом їй боляче і вона страждає? – казала я Андрію.

Він пробурмотів сам до себе щось типу «материнський інстинкт – страшна штука».

І тоді я вирішила взятися за черешню. Я обдзвонила всіх садівників у місті. Дізнавшись, що дерево одне, всі кидали слухавку. Нарешті з одним вдалося домовитися. Почувши ціну, я уточнила, чи це точно ціна за лікування дерева, а не за пластичну операцію. Та від безвиході погодилася навіть на такі гроші.

Садівник приїхав на червоній бесі у футболці, що щільно облягала біцепси. Він оглянув «хвору» і запевнив мене, що знає, в чому проблема. Додав, що треба обрізати та обприскати дерево, збільшивши ціну, яку назвав по телефону. Тут якраз моя трійня вибігла на вулицю і вчинила розгардіяш. Відволікшись на виховні заходи, я сама не помітила, як сказала: «Добре, давайте зробимо, як ви кажете». А тоді, коли я саме розмірковувала, на кого більше схожий цей садівник: на Райана Гослінга чи Едварда Нортона, я почула, що виявляється обрізати черешню буде не він.

– Робітники будуть з хвилини на хвилину.

Я все ще намагалася впоратися з фрустрацією, що не Райан Гослінг і не Едвард Нортон будуть за шалені гроші займатися черешнею, як на порозі з'явилися ті самі робітники. Побачивши їх, я рефлекторно зробила два кроки назад. Вони дивилися з-під лоба та дихали перегаром. Бензопила органічно доповнювала їхній образ, хоча я б їм в руки її не давала. Я хутко загнала в дом малюків і не встигла вийти у двір, як працівники відзвітували про закінчення садових робот і поїхали. Вказати на їхні огріхи я не наважилася. У тому році черешня не вродила.

Ще за рік мені пощастило знайти іншого садівника, який одразу підсумував, що попередники все зробили неправильно, жахнувшись від ціни, яку з мене зідрали. Запевнив, що від його процедур черешня видужає, запропонував ціну в півтора рази більшу, посилаючись на інфляцію, кропіткий характер роботи та глобальну екологічну катастрофу. Щось було в цьому садівникові, що викликало довіру, і я погодилася. У тому році черешня вродила рідкими напівгнилими ягодами.

– Це все-таки прогрес, – казала я Андрієві.

– Давай просто залишимо її в спокої. Хай вона сама розбирається зі своїми проблемами, у нас своїх вистачає.

– Давай, – погодилася я.

Влаштування дітей в школу та нова праця витіснили з голови фігуру черешні. Проте потім я знову почала звертати увагу на докірливий вид її почорнілих засохлих квіток.

– Я відчуваю перед нею зобов'язання, – казала я Андрієві.

«Ну що ти вигадуєш?» – казав мені погляд чоловіка.

– Вона мені як родичка. Двоюрідна бабця.

– Ага, яку не можна поселити в будинок для старих.

– Тому треба нею опікуватися, – енергійно кивала я головою.

– Я вже дізнався скільки буде її спиляти.

– Спиляти? – вжахнулася я. – Пень буде розкладатися, будуть гриби та пліснява. Навіщо нам таке на газоні?

– Має були якесь рішення, – не здавався чоловік.

– А тінь? Нове дерево буде рости багато років. Тінь від навісу це зовсім не те.

– Не те, – погоджувався Андрій.

Нашій черешні ми дали ще не один шанс, кожного року, запрошуючи нового спеціаліста. «Це рак кори, – казав один, – оприскаємо оцим». «Це грибкова хвороба, – казав інший, – зробимо це» «Це новий китайський вірус, – казав третій, – пропоную це».

Рятівницю я знайшла в новому магазині садівництва. Коротко стрижена жіночка з ентузіазмом кивала головою:

– Дуже цікавий випадок, дуже. Знаєте, я люблю виклики. Я готова за це взятися.

Мене трохи лякало її завзяття, але книжку з рецетами страв з черешні я знову поклала на полицю. У повітрі відчувався запах надії.

Її чоловік, який приїхав проводити процедури, виглядав як космонавт в охоронному сріблясто-білому костюмі з балонами за спиною, в яких плескалася рідина для оприскування. Процедура тривала дві години. Потім він ретельно записав все, що зробив, та препарати, які використав.

– Надю, – розгублено гукав чоловік.

– Що?

– У чию папку покласти документи на черешню? Твою, мою чи дитячу? – Андрій тримав в руках дрібно списані аркуші, які йому дав садівник.

– Заведи для неї окрему.

– Ну так, вона ж наша двоюрідна бабця. Дай їй бог здоров’я, – махнув Андрій вбік дерева.

Того року черешня рясно вродила, і ми не знали, куди подіти стільки ягід. Я перепробувала всі рецепти з кулінарної книги і навіть створила кілька власних.

А ще за рік ми усвідомили, що діти виросли і ми не поміщаємося в цьому домі, тож ми прийняли рішення переїхати до нового будинку.