.jpeg)
Добро здолало зло, справедливість перемогла і жили вони щасливо ever after. Ці та інші брехні ми читали й слухали перед сном у дитинстві. Дісней і собі зняв десятки мультфільмів зі щасливим кінцем на основі народних казок. Направду, ті ж сюжети міг використати й Тарантіно для своїх фільмів, якби лише залишив казки в оригінальних версіях.
Сцени насилля, жорстокі вбивства, кривава помста, зґвалтування, канібалізм — мотиви звичні для горору і… середньовічних версій казок. Саме такі сюжети всім відомих "Білосніжки", "Сплячої Красуні" та "Попелюшки" передавались з уст в уста протягом сотень років, доки їх не записали брати Грімм. Тож запрошую зазирнути в очі пітьмі й розібратись, що саме авторам довелось винести за дужки, аби ті казки могли читати діти.
(Не) дитячі казки
Брати Грімм асоціюються у нас зі збірками дитячих казок, хоч вони й не були казкарями. Насправді, вони були науковцями. Тому переслідували винятково академічні цілі — зібрати й зафіксувати на папері усну народну творчість та німецький фольклор. Казки збирали по крихтах: серед друзів, знайомих, дружин, бабусь, і навіть випадкових перехожих. Останнє — не жарт. Сторітелери приходили у дім братів аби розповісти їм казки й бувальщини. Левову долю відомих нам казок їм переповіла одна німкеня, ім’я якої й досі відоме — Доротея Віманн. Ця жінка мала або чудову пам’ять, або ж дуже гарну фантазію.
Картина: Доротея розповідає казки братам Грімм. Джерело: wdr.de
У результаті фольклористичної експедиції брати видали збірку «Дитячі та Сімейні Казки» у 1812 році. Збірка мала суто науковий характер, містила примітки авторів, а казки були пронизані жорстокістю і розпустою. Та брати вирішили не зупинятись на досягнутому і почали процес адаптації казок, аби розширити аудиторію читачів. І тільки через 45 років з’явилась збірка саме тих версій казок, які ми зараз знаємо напам’ять.
Більше крові
У середньовічних казках жорстокість — річ буденна. Відрізати донькам пальці, аби хоч одна з них вийшла заміж за принца? Саме так вчинила мачуха Попелюшки, щоби вмістити ніжки доньок у загублену кришталеву туфельку. «Поглянь принце, кров юшить із туфлі…» — так птахи попереджали закоханого романтика, що загубив свою кохану. Ті ж таки птахи потім безжально виклювали сестрам очі. Ну а далі — гепі енд, звісно ж.
В іншій казці дроворуби розтинають черево вовка, й звідти вискакують бабуся і Червона Шапочка, цілі та неушкоджені. В оригінальній версії все закінчується більш трагічно (читай — реалістично). Немає ніяких дроворубів, вовк просто з’їдає бабусю, а потім і онучку. Ще й змушує останню роздягнутись — одяг бо, мабуть, шкідливий для травлення вовків. Для чого такі казки? — запитаєте ви. А такими казками виховували дітей у Середньовіччі, і у них, важко повірити, але є мораль. Так автор хотів підкреслити, наскільки шкідливими, навіть фатальними, можуть виявитись чужі поради. Саме у вовка за сюжетом, якщо хто забув, Червона Шапочка запитала дорогу до бабусі і потрапила у його пастку. А мала б свою голову на плечах…
Канібалізм в казках?
Мотиви канібалізму, притаманні горору, часто прослідковуються в казках про Червону Шапочку, Білосніжку і Сплячу Красуню. Так, у першій — Вовк не лише з’їв бабусю, але й вирішив добряче познущатись із Червоної Шапочки. Прикидаючись бабусею, вовк пропонує перекусити зголоднілій онучці. На стіл він поклав келих із напоєм, що містив кров бабусі. А на тарілку виклав зуби бабусі, приговорюючи, що то, даруйте, така рисова каша.
Мачуха Білосніжки понад усе хотіла позбавитись від красивої конкурентки — своєї пасербиці, й наказала єгереві вбити дівчинку і принести її серце, легені й печінку. Нутрощі дівчини мачуха з’їла, надіючись перейняти собі її красу.
Врешті, у прадавній версії "Сплячої Красуні", розгнівана дружина короля наказала приготувати йому на обід його ж дітей. Словами класика: «Середні віки, такі середні віки…»
І ніяких чарівних поцілунків
У більшості казок, які нам читали у дитинстві сакралізувався чарівний поцілунок, який розв’язує всі проблеми головних героїнь. Так, принц розбудив Сплячу Красуню й оживив Білосніжку. А ще в іншій казці принцеса поцілувала жабу, аби та перетворилась на прекрасного принца. В оригінальних версіях тих самих казок все було більш тривіально.
Ось, наприклад, початкова версія "Сплячої Красуні" мала б закінчитись не «жили вони довго і щасливо», а попрощались вони у кримінальному суді, де королю винесли вирок за зґвалтування. Бо ж в тій справжній версії, поки Красуня спала в будиночку посеред лісу, неподалік проїжджав король. Зазирнувши у будиночок, він не лише захопився красою сплячої дівчини, а й брутально скористався її беззахисним становищем.
Щобільше, цей акт кохання без обопільної згоди має логічне продовження, себто, плід кохання. Талія, вона ж Спляча Красуня, народила двійню, не прокидаючись зі свого столітнього сну. Одне з малят в пошуках материних грудей присмокталося до пальця, з якого й витягнуло ту саму отруйну скалку, через яку Талія спала безпробудним сном. Невдовзі у фокусі сюжету з’являється і батько сімейства. Він виявляється одруженим, проте обіцяє Талії покинути дружину й одружитись з нею (саме так, через 2-3 тижні максимум :) ). Врешті, цей любовний трикутник закінчується трагічно й не без середньовічної жорстокості. Перша дружина короля викрадає двійнят і змушує кухарів приготувати їх на обід чоловікові, а Талію наказує спалити. Зрештою, король рятує Талію і спалює дружину. От і казочці кінець.
Білосніжка теж прокинулася з вічного сну не від поцілунку принца, зачарованого її красою. Хоча принц в оригінальному сюжеті фігурував. І таки замилувався красунею, яка лежала у скляній прозорій труні та й зажадав, аби ця красуня під скляним ковпаком, милувала очі в його ж замку. Поторгувавшись із гномами, принц закинув труну на віз та й погнав коней. Аж раптом один зі скакунів перечепився через корінь дерева, розтрусивши при цьому «вміст» труни. Завдяки цьому інциденту шматок отруйного яблука, через який Білосніжка й спала мертвим сном, вискочив з її горла і та прокинулась. Не романтично? Так. Реалістично? Як для казки, більше ніж.
Врешті-решт, чарівний поцілунок, яким красуня перетворила жабу в принца — теж спосіб романтизувати жорстокість у казці. У середньовічній версії принцеса кидала ненависною жабою об стіну, аби та перетворилась на красеня-принца. Мабуть, добре, що така адаптація є. Інакше на таких казках виростали б цілі покоління розчарованих дівчат, які безнадійно і жорстоко жбурляли б жабами об стіну.
Мати-мачуха
Важко повірити, але в оригінальній версії казки вирізати серце Білосніжці наказала не мачуха. Та й взагалі все зло, заподіяне головним героїням прадавніх казок, походило від їхніх біологічних матерів. Роздавати діагнози, звісно, неетично, але схоже у матері Білосніжки був цілий букет ментальних проблем. Вона, мабуть, так і не вийшла з післяпологової депресії, страждала від нарцисизму, та ще й мала обсесивно-компульсивний синдром щодо своєї краси.
«Любе дзеркальце, скажи, хто на світі наймиліша?» — безперервно запитувала вона у люстерка, милуючись своєю красою. І поки дзеркальце відповідало: «Ти наймиліша, моя королево», вона почувалась спокійно. Проте, коли одного дня люстерко мало необережність сказати, що тепер Білосніжка найкрасивіша, мати знавісніла. Та й зажадала знищити конкурентку і з’їсти її нутрощі.
Подібне сталося і в Рапунцель, адже у вежі її утримувала не чаклунка, а рідна мати. Схоже, тут мати героїні просто саботувала сепарацію дітей від батьків. Подейкують, що матерів на мачух у сюжетах змінили саме брати Грімм, аби не дискредитувати материнство.
Страва, яку подають холодною
У диснеївських версіях головні герої, звісно ж, всепрощальні добряки, яким не відоме слово «помста». В оригінальних — герої більш приземлені. Так, в адаптованій версії Попелюшка виходить заміж за принца, а її зведені сестри — за славних бояринів. Сестри живуть довго і щасливо й, імовірно, добрішають. Справжня ж Попелюшка нічого не забула. В оригінальній версії з вбранням і каретою Попелюшці допомогли чарівні птахи, а не хресна мама-чарівниця. Ті ж таки птахи допомогли їй і помститись, виклювавши очі злим сестрам.
Білосніжка не злопам’ятна, але пам’ять має добру. Вона анонімно запрошує злу мачуху (чи то маму) на своє весілля, де підступну жінку й змушують танцювати у розпечених залізних черевиках, доки та не падає мертвою, скорчившись від страшних мук.
Звісно, оригінали тих казок могли бути й значно жорстокішими, проте вони, як і вся усна народна творчість, з часом видозмінились, адаптувались до сучасних реалій, або ж втратились разом із поколіннями, що відійшли. Та хочеться принагідно подякувати братам Грімм за співавторство з народною творчістю, що допомогло увіковічити прадавні історії. Й окремо — за численні адаптації казок, що вберегли психіку мільйонів дітей по всьому світу.