Системна помилка

— Де, ну де ж та помилка?

Йому не хотілося визнавати, що це саме він помилився. Так простіше: системна помилка. Наче взялося нізвідки й ніхто не винен. Оті теж так полюбляють самі себе дурити. І так само не визнають своїх помилок.

Спочатку він ставився до них, як до дітей. Ідеальних, як він сам. За зразком та подобою. Проте, щось пішло не так.

— Я ж всю любов у них вклав. Стільки краси подарував. А вони…

Він обхопив руками голову, запустивши пальці в довжелезне волосся. Прикрив повіки, сперся ліктями на коліна. Замість колишньої гордовитої постави – опущені плечі, згорблена спина. Посічене зморшками обличчя ховається у долонях, шкіра рук потріскана. Скільки часу він витратив на виправлення тієї помилки, на пошуки її причини? Час ніколи не мав для нього значення. Важливими були почуття – радість, любов, цікавість.

Коли вони милувалися квітами та бризкалися у водоспаді, він тішився. Веселився, коли вони зненацька стали діяти на власний розсуд. Щиро радів, коли їм щось вдавалося. Тоді виникала впевненість, що вони успадкували від нього здатність творити. Пишаючись вдалим втіленням власної вигадки, він осяював собою все навколо. Вони ж бачили лише світло і відчували тепло, не дуже розуміючи, що то насправді.

Як серед доброти й любові могли зародитися заздрість та ненависть? Сильні настільки, що один з отих вбив іншого. Вони були створені рівними в усьому, отримали однакові блага. Але в збалансованій системі виникла критична помилка. Чому? Що виявилося могутнішим за нього й зіпсувало його творіння?

Відповіді він не знаходив, як не знаходив ані гена, що зазнав мутацій, ані відмінних за складом клітин, ані слідів втручання інших сил. Спочатку це бентежило. Він хотів вилікувати, відремонтувати вбивцю тими надійними засобами, якими володів досконало – любов’ю та добром. Але той сприйняв це, як гарний знак, вирішив, що його вчинок схвалюють. І став ще жорстокішим. Більше того, в нього з’явилися послідовники.

Такого точно не задумувалося. Відокремити вдалі творіння від невдалих здалося тоді непоганою ідеєю. Тож він з ентузіазмом взявся до справи. Оточив отих густим лісом та високими горами, проклав широке русло для бурхливої річки. І, задоволений, вдався до улюбленого заняття – спостерігати.

Правильні творіння тішили його самолюбство, адже жили в любові та злагоді, будували міста з величними храмами на честь яскравого світла, яке зігрівало й допомагало вирощувати врожай.

Йому подобалось бути світлом. Відчуття всемогутності теж було приємним, і він підтримував щиру віру своїх творінь, виконуючи їхні прохання. Йому присвячували пісні, які надихали його ще більше піклуватися про «дітей». Ідеальний світ все ж таки вдався, і можна було нарешті відпочити.

Він безтурботно грався хмарами, дощем та вітром, зовсім забувши про отих. Але вони нагадали про себе самі. З’явилися нізвідки, зруйнувавши спокій та гармонію. Злість, ревнощі, заздрість, жорстокість несподівано проросли там, де, здавалося б, для них зовсім немає ґрунту. Він діяв швидко, не роздумуючи. За високі гори, за бурхливі води – там їхнє місце! Та ледь все налагоджувалося, в котрогось з правильних творінь знову виникала та сама помилка. Невже їх псувала, розбещувала його надмірна любов? Він намагався бути суворішим, але тоді сплески люті вибухали в його творіннях ще частіше.

Тоді він вперше помітив, що потьмянів. Став випромінювати менше сяйва та тепла. Невже запаси любові вичерпалися? Чи перестали поповнюватися? Нових пісень на його честь стало з’являтися менше, а його творіння стали більше довіряти самим собі, ніж йому.

— Може, спробувати ще раз з отими? Раптом вони ще здатні відчувати любов?

Він зазирнув за високі гори. Світло всередині нього мало зовсім не згасло.

Отих було багато. В сотні разів більше, ніж він очікував побачити. Сильніші принижували та підкорювали слабших. Слабші намагалися в усьому догодити сильнішим та знущалися з тих, хто ще слабший. Страх та ненависть випалили їхні серця. Зі страху вони мовчали та не піднімали очей, а з ненависті робили все, аби лиш отримати більше влади над іншими.

Отих важко було зрозуміти. Вони проклинали несправедливого творця та прагнули знищити світле й тихе місце на протилежному березі річки. Не створити у себе красу та справедливий лад, не жити по правді, а саме зруйнувати, знищити світло й тих, хто живе в любові та злагоді. Вони будували кораблі, створювали зброю, формували армію.

Оті готувалися знищити правильні творіння. Вони зазіхали на любов, а без неї світло згасло б назавжди.

Велет з довжелезною бородою, вже не сяючий, а сивий та бляклий, наче стара срібна таця, дивився на отих і тихо хитав головою. До горла підступила гіркота, запекло очі. Де ж та помилка? Вони всі створені за образом і подобою. Зі світла та любові.

Невже? Невже це в ньому самому приховано десь стільки зла? Йому не хотілося в це вірити. Але звідки б тоді проростала та ненависть та жорстокість?

Він стис правицю в кулак та стукнув ним по твердині. Все захиталося, твердиня пішла тріщинами. По обидва боки річки стали розсипатися будинки. Знизу на нього зі страхом дивилися тисячі очей – і правильних творінь, і неправильних. Вони шукали світла, а натомість бачили важкі сірі хмари, серед яких спалахували блискавки.

Велет глибоко вдихнув-видихнув. Наважився. Встав. Засукав рукави. Згріб у долоні берег річки. Зім’яв гори та ліси разом з отими, їхніми кораблями та зброєю. Під його могутніми руками все перемішувалось і ставало глиною. Він ще не знав, що з неї зліпити. Творити нове життя з матеріалу, в якому повно ненависті, він точно не буде. Можливо, так і залишить цей ком, щоб пам’ятати про помилку. А поки потрібно уважно слідкувати за тим, що залишилося. І якщо серед правильних творінь знову проросте ненависть, він вже не чекатиме так довго. Бо прийняв рішення.

Річка без берега розлилася й оточила рештки твердині. Хмари почали розходитися й потроху пропускати світло.