Цукерки

— Хочу додому, — запхинькав п’ятирічний Івась. — Ходімо додому.

Оленка, дівчинка років десяти, зітхнула й обійняла молодшого брата. Щось зашепотіла йому на вухо. Діти притулилися до темної, глиняної стіни хати. Низька, напівутоплена в землю та стояла в глибині дубового бору вдалині від навколишніх сіл. Вдалині від усього.

— І нащо ото вам кудись іти? — згорблена стара баба Солоха озвалася від печі, звідки саме діставала свіжовипечений буханець хліба.

— Ось, попоїжте краще. — Вона опустила дерев’яну лопату на стіл.

Діти підійшли та відламали собі по окрайцю хрумкої шкоринки. Важко уявити, що це ті самі діти, яких вона прихистила кілька місяців тому. Серед зими, коли вони набрели на її сховок посеред лісу, обоє були вже пухлі від голоду, слабкі та немічні. До весни діти трохи від’їлися, обросли м’ясцем, а хлопчик навіть погладшав.

— Ось, — Солоха поставила на стіл глечик із медом. — Візьміть солоденького до хліба.

— Я хочу до мами, — уже по-справжньому заплакав Івась.

— Ой, зовсім забула, — стара сплеснула в долоні. — А що ще є в баби Солі?

Вона швидко вийшла в сіни та за хвильку повернулася зі слоїком до половини наповненим різнокольоровими карамельками. Ще влітку вона була зробила їх на продаж… Та який зараз продаж?

— Цукерки, — хлопчик витер сльози, шморгнув носом і підійшов із простягнутою рукою.

Солоха поклала в розкриту долоньку одну карамельку.

— Хочу дві! — попросив малий.

— Ти диви, який, — старенька розсміялася й дала ще одну цукерку.

— Бери й ти, Оленко, — вона простягла слоїка дівчинці, однак та похитала головою і залишилася стояти на місці.

— То я їх тут залишу, — Стара поставила банку на стіл. — А ти, як захочеш — візьмеш.

Вона вийшла в сіни та причинила за собою двері. Дівчинка й досі не говорила до неї, тільки до брата. Не брала нічого з її рук і лише зрідка зустрічалася з нею поглядом. Оленка робила все, що її просили, проте ніколи не усміхалася. Якось намагаючись розвеселити її Солоха дістала з горища збиту з тоненьких дощечок пташку, що махала крилами, та задирала голову, ніби співала. Іваась заливався сміхом увесь вечір, бігаючи з іграшкою навколо хати, а дівчина навіть не усміхнулася. Що ж таке з нею зробили? Як можна було так скалічити малу дитину?

Зазирнувши в шпарину у дверях стара побачила, як Оленка запустила руку в банку з цукерками, дістала повну жменю й поклала в кишеню фартуха. Солоха здогадувалася, що й цього разу дівчина не стане їх їсти. Якось, коли щойно зійшов сніг стара пішла до річки набрати води й уже повертаючись із повним відром, побачила серед минулорічного листя щось червоне. Нахилившись, Солоха розпізнала карамельку. Від нічної вологи цукерка вже трохи обплила, та це точно була одна із її слоїка. Придивившись стара помітила поряд дві пари слідів — діти виходили вночі. Швидше за все — хотіли піти додому, а карамельками Оленка позначала шлях, щоби повернутися, якщо заблукають.

Защеміло серце. Як пояснити дітям, що вертатися не можна? Як пояснити, що батьків, ймовірно, вже немає на світі? Як пояснити про Совєти, продрозверстку та «експропріацію надлишків»? Можливо, колись вона й наважиться на таку розмову, але не сьогодні. Не сьогодні. Стара зняла зі стелі сушені жмутки чебрецю та сон-трави. Сьогодні нехай спокійно посплять.

— Ось я зараз ще чаю з трав лісових заварю, — сказала вона, входячи у світлицю.

Солоха відкрила заслінку в печі, поставила на припічок ковшик із водою та заходилася обривати в нього трави. Вона не побачила, як дівчина підійшла ззаду, узяла лопату, якою стара нещодавно виймала хліб і зважила її в руках. Розмахнувшись, дівчина зачепила шибку. Скло жалібно дзенькнуло й стара озирнулася на звук. Кут штика влучив їй у скроню і проломив голову. Кров бризнула на навсібіч. Солоха хотіла закричати, та отримала другий удар, який увігнав уламки кісток черепа в мозок. Замість крику з її горла вирвалося лише приглушене булькання. Третій удар занурив стару в пітьму. Четвертий вона вже не відчула.

Олена стояла над розпростертим тілом.

— Вона хотіла нас приспати, — дівчина показала брату на жмутки трав, що випали з бабиної руки.

Калюжа крові із проломленої голови розтікалася підлогою та вже підбиралася до них.

— Вона приспала би нас і з’їла, — сказала Олена. — Засмажила би в печі, як батьки зробили з Машею. Розумієш, Івасику?

Хлопець кивнув. Широко розкритими очима він дивився то на сестру, то на бабу на підлозі.

— Можна ще цукерку? — зрештою сказав він і показав на слоїк.

Олена розсіяно кивнула. Вона дивилася на тіло й думала, що ціляком засунути його в піч не вийде — доведеться рубати.