.jpeg)
Його обличчя наблизилося до її майже впритул, так, що вона відчула солодкий подих. Темні очі зблиснули у напівтемряві, майже як жаринки у кострищі. Кутики губ ледь помітно розтягнулися в усмішці.
Вона потягнулася назустріч, глибоко вдихаючи повітря, відчуваючи, як воно наповнює легені, як теплішає живіт. Руки ще не слухалися, ноги не рухалися. Вона різко розплющила очі.
Вона була сама. Сонце тільки-тільки визирало з-за обрію. Рожеві косі промені ковзали памороззю на минулорічній траві та пожовклому бадиллі. З її губ зірвалася маленька хмаринка пари, спогад його подиху, і розтанула у жовто-гарячому світлі.
Вона стисла зуби. Розбудити її так рано! І знову зникнути. Чи ніколи не являтися? В ній ще плавали залишки сну, уривки спогадів про нього, але вони так само швидко холонули й танули, як її видих. Вона дивилася у прочинене вікно та мружилася на сонце, яке підіймалося понад будинками та голим віттям дерев.
Кров поверталася у пальці, і вона вже могла ними поворухнути. Потягнутися до неба, глибокого та морозного, поки відтерпання поколювало знечулені від довгого сну ноги. Ще трохи, і вона зможе йти.
Це була довга зима, похмура та тривожна, темна, як ніколи раніше. Тому навіть перше роздратування губилося, дзвінкі голоси синиць у парку тішили. Їй захотілося піти потемнілим снігом поміж дерев, вдихати ясне повітря. Натомість почала вимальовувати руками вітер за вікном. Тіло рухалося слідом за музикою, яка звучала у неї в голові. Вона зіскочила з ліжка, босими ногами закрокувала крижаною підлогою, то підіймаючись навшпиньки, то обертаючись навколо себе. Роки сходили з неї, як сніги з темних полів.
Ступила в ванну. Поки чекала теплої води з душа, дивилася, як прозорі холодні струмки збігають ступнею, гублячись між пальцями. Марно бурчати, вона виспалась насправді. Ще мʼяка і тепла зі сну, розслаблена і ніжна, вона відчувала, як всередині теж прокидається сила. Дух, що буде штовхати її вперед, що буде вести її до цілі.
«Нічого», — втішала вона, усміхаючись до себе. — «Я його знайду сьогодні. Сьогодні починається гра!»
Контрастний душ збадьорив, змив залишки сну. Наче оголив тіло до холодного березневого ранку. Вона пройшла у залиту сонцем кухню, клацнула чайник. Дістала мішечок з травʼяним чаєм з полички над столом.
Вона не бачила його з жовтня, коли дні почали всихати ще швидше. Обіцяла не сумувати за ним, але таких обіцянок важко дотримуватися довгими, вогкими та вітряними вечорами. Сиділа перед свічкою та розкладала раз-за-разом таро на столі. Карти віщували неодмінну зустріч, віщували сонце. Вона знала про це, бо щоразу він повертався. Втім кожного разу знову йшов. Вона наново зосереджувалася на собі.
Гарячий травʼяний чай клубочив пару у ясних сонячних променях. Вона втягнула в себе запах торішніх лугових трав, замлоїло під серцем. Згадалися теплі серпневі вечори, тепло землі після довгого сонячного дня і його солодкий подих. Високе нічне небо, білі смужки Персеїд, що виникали на мить серед зірок і гасли. Вони лежали поруч та дивилися на смугу Чумацького шляху, відчуваючи тепло один одного. Спостерігати, як холоне повітря, як осідає росою на трави та листочки, а з ріки підіймається передсвітанковий туман. Час минав, і вже відчувався перший присмак гіркоти від майбутнього прощання, але вона відганяла від себе ці думки, насолоджуючись кожним медово-яблучним ковтком тих вечорів.
Вона відчинила вікно та вдихнула повітря. Відчувала його наближення — так, це сьогодні. Вже приїхав? Чи приїде пізніше, коли нагріється небо?
Вона вийшла з дому шукати його. Ходила вулицями старого міста, помічала квіти на підвіконнях, що тягнулися до сонячних променів. Чула дзвінкий сміх дівчини, яка спіткнулася, але її встигла підхопити подруга, і тепер вони сміялися разом. Бачила стареньку, яка вже йшла до магазину з акуратною торбою в руці. Місто прокидалося, гурчало та гуділо моторами машин. Дзвенів трамвай. Хтось поспішав, хтось сварився. Черги у кавʼярні та на зупинках. Тут серед людської заклопотаності не було його, самі тільки спогади про нього: як бігли під першою теплою зливою у жовтому світлі ліхтарів, а потім наскрізь мокрі танцювали та сміялися; як сиділи на тому парапеті, їли морозиво та розмовляли, не помічаючи поглядів на собі; перші сварки та сердиті слова.
Пройшла повз свою улюблену книгарню, але не заходила, бо знала, що там його не знайде, про нього там не знайде. Дійшла до старого ботанічного саду, де відчувалося, що дерева теж потрохи прокидаються, гілочки набруньковуються, волога земля місцями вже піднімається під тиском зелених пагонів первоцвітів.
Але його тут не було давно, вона це відчувала.
Потім нарешті вловила той солодкий його видих зі сну, і пішла за ним, винюшуючи з повітря медово-яблучні нотки. Як музиканти вміють виділяти партію одного інструмента, абстрагуватися від інших, так само і вона йшла за мелодією його видиху, не звертаючи вже уваги на запахи фастфуду, мазуту та залізних рейок. Вона опинилася на вокзалі, вона відчувала його наближення.
Жіночий голос оголосив потяг зі сходу, і вона поспішила на перон. Ноги самі несли вперед, вона їх майже не відчувала. Її серце бігло швидше. Зупинилася серед людей, які вдивлялися у темні вікна вагонів, в надії побачити знайомі обличчя. Потяг проповз ще трохи і зупинився, і наче видихнув від втоми після довгої важкої праці. Провідники відчиняли двері, протирали поручні, поки за їхніми спинами вже штовхалися приїжджі — поодинокі, парами, з дітьми, з валізами та клунками.
Вона теж вдивлялася в обличчя, вдивлялася в очі. Йшла вздовж потяга та заглядала у теплі тамбури, обережно нюшила повітря і дослухалася до себе. Він був близько, він десь тут.
Струм пройшов її хребтом. Вона знайшла погляд його карих очей. Він дивився на неї без подиву, його очі сміялися від радості. Вона теж засміялася та замахала рукою. Сонце вже піднялося над вокзалом та сліпило, від чого наверталися сльози.
Він зіскочив зі сходинок, в один крок дістався до неї і, кинувши сумку під ноги, міцно обійняв. І вже не було нічого окрім його подиху, сили та тепла. Він був таким, як і всі попередні роки, а втім, було в ньому щось нове, чого вона поки не могла розпізнати. Кілька нових зморшок навколо очей, глибока западина між брів, густа жорстка борода.
— Ох, задушиш! — засміявся він, а вона ослабила обійми. Крізь сльози майже не бачила його, але не могла надивитися.
*
Теплий промінь тулився до її щоки — вони не закрили штори вчора ввечері. Вона потягнулася, усміхаючись від насолоди, напружуючи мʼякі, злегка затерплі зі сну мʼязи. В кімнаті було парко, вперше за довгий час на віконному склі мерехтіли краплинки конденсату. Ранкове сонце множилося в них та виблискувало помаранчево-рожевими променями.
Поруч тихо сопів він. Склавши руки долонями одна до одної і підклавши під щоку, він скидався б на підлітка, якби не густа борода.
Вони знову розійдуться, розбіжаться, розʼїдуться. Колись настане день, і він поїде далі, вона знову опуститься у свій смуток і зимову холодну темінь, але поки вони разом, у них є час один для одного.