.jpeg)
Ця тема як розʼятрена рана, у яку всі тицяли, давили та плювали. І зараз я кажу про обидві сторони: і російськомовних, і українськомовних. Агресія породжує агресію, я ж прагну конструктиву. Тільки намагання порозумітися несе у собі надію на втихомирення емоцій та подальшу мирну співпрацю і співжиття. Може, моя історія шляху до української мови допоможе зрозуміти трохи більше весь біль цієї ситуації.
Моя перша мова — російська. Ні, я не зросійщена, бо частина моєї родини саме була тим інструментом ссср для зросійщення інших – переселенці, направлені в Україну піднімати промисловість, служити в армії.
До 2014 я вважала себе аполітичною, бо насправді не хотіла задумуватися та обирати, була під впливом пропаганди про «адіннарод». Але анексія Криму, захоплення Донбасу показали мені, на чиєму боці я насправді. Десь серед старих блокнотів лежить мій злий текст «Україна — не Росія».
За рік я зрозуміла, що обрати сторону недостатньо. Втім, стати активним носієм української ідентичності я не могла. Мені бракувало елементарних знань з історії та культури, бракувало начитаності, надивленості, наслуханості. Тож я почала відкривати світ українського контенту, який, за браком однодумців поруч, знаходила по крихтах. Саме тоді я почала писати українською у соцмережах і в особистому щоденнику.
Впродовж останніх років моє коло спілкування було всуціль російськомовним, окрім поодиноких винятків. Я вагалася чи переходити на українську в розмові через безліч страхів та стереотипів у голові. Хоч і продовжувала назбирувати багато нових слів, виразів та інтонацій через книжки, соцмережі та ютуб.
А потім у моєму житті відбулися кардинальні зміни: зʼявилися люди, які стали згодом моїм письменницьким племʼям. Саме завдяки їм я переступила через свій страх говоріння українською. Саме завдяки їм я практикувалася. А вони мали достатньо терпіння, щоби не перебивати та не виправляти мої ще кволі спроби.
Бо неможливо заговорити, якщо не говорити.
Мій шлях від російської до української зайняв багато років, усвідомлений — вісім. І був настільки складним, що мені довелося два роки пропрацьовувати це з психологом. З цього народився роман «Музика в собі» про пошук своєї ідентичності, який ще чекає свого часу на появу у друці.
Зараз я переходжу на українську в повсякденному житті. І можу сказати, що повністю змінити мову — це не так легко, як змінити стиль одягу. Українськомовні, яких зросійщували, це знають. Бо мова — це як шкіра, це частина ідентичності, що робить тебе тобою. Це мамина колискова, це перші вимовлені слова, це улюблені фразочки і лайка, це безліч спогадів. І коли вашою рідною мовою розмовляє окупант, це запускає складні процеси у психіці людей. Щоби з ними розібратися потрібен час і рефлексії. Проте у стані стресу різкий перехід на іншу мову небезпечний: він може призвести до відчуження від себе. У таких питаннях навʼязування не працює, а навпаки — відштовхує.
Але це все особисте, а є — державне.
Ми неодмінно маємо позбутися привнесеної концепції «какая разніца». Бо різниця є.
Якщо у довгій перспективі ми хочемо зберегти країну і залишити колоніальне минуле позаду, ми неодмінно маємо позбутися привнесеної концепції «какая разніца». Бо різниця є. Якщо ми хочемо нарешті повністю модернізувати Україну, нам потрібна lingua franca на всій території — єдина мова для шкіл, вишів, книжок, паспортів. Адже модерне суспільство потребує масової освіти, яка натомість потребує однієї уніфікованої та стандартизованої мови. Літературної. Наукової.
І ми маємо таку мову. Вона відрізняє нас від інших країн, вона закріплена у Конституції. Зовсім не обовʼязково, щоби вона була мовою, якою ми промовили свої перші слова, і навіть не обовʼязково, щоби геть усі розмовляли нею вдома.
Як би не хотілося українськомовним, щоби всі в побуті розмовляли українською — на це потрібен час та бажання людей. І насправді не так сильно вплине на загальний вектор розвитку країни.
Як би не хотілося російськомовним, щоби від них усі відчепилися і залишили в спокої — прогрес вже не зупинити. Як спілкуватися у родині — то справа особиста, але публічно (і в першу чергу школи, виші, бізнес) — має бути українською.
Звісно, якщо ми прагнемо сильної України.