.jpeg)
25 березня 3019 року Єдиний перстень був знищений у полумʼї Судної гори.
Саурон, найбільше зло Третьої Епохи Арди, вмить втратив свої сили.
Добро одержало остаточну перемогу у Війні Персня.
Вперше я прочитала «Володаря перснів» у дванадцять років. Дуалістична історія про добро і зло, де здається, що немає півтонів, історія про гідність, шляхетність та дружбу щедро лягла на благодатний ґрунт підліткового максималізму. Все це збіглося у часі зі свіжою екранізацією роману від Пітера Джексона, яка також стала культовою і започаткувала нову хвилю зацікавленості у жанрі.
Корпус художніх текстів Толкіна досить великий, втім, найвпізнаванішими та найпопулярнішими залишаються його роман «Володар перснів» та казка «Гобіт». Історія про Більбо Беґґінса від самого початку створювалася для дітей — перші розділи він усно оповідав своїм дітям на ніч, щоби розважити та потішити їх. За спогадами його сина Кристофера, Толкін почав робити нотатки по історії, коли його спіймали на невідповідності деталей:
«On one occasion I interrupted: 'Last time, you said Bilbo's front door was blue, and you said Thorin had a golden tassel on his hood, but you've just said that Bilbo's front door was green and that Thorin's hood was silver'; at which point my father muttered 'Damn the boy,' and then 'strode across the room' to his desk to make a note».
—Christopher Tolkien, foreword to The Hobbit
Водночас з романом про Війну Персня не все було так однозначно. Сам автор не був певен, як зараз би сказали таргетологи, хто його цільова аудиторія. Для дітей це був занадто складний текст, перенасичений описами, деталями та темами, які потребували глибшого осмислення та рефлексії. Втім, за формою це явно не було популярне доросле чтиво чи класичний реалістичний роман. Наприклад, літературний критик Едвін Мʼюїр у своїх оглядах закидав Толкіну брак глибини тем, мовляв, добрі персонажі завжди добрі, а злі — завжди злі, що «в його світі немає місця для Сатани, лихого і трагічного водночас» (очевидно, забувши про Голлума). Вже у 1955 році після виходу третьої частини «Повернення короля» він знову написав огляд, який назвав «Хлопчачий світ», де обстоював думку, що всі персонажі незрілі та й ніколи не досягнуть зрілості, неважливо гобіти це, ельфи чи навіть енти.
Для мене така оцінка цього роману це про брак розуміння контексту, з якого виростав цей текст: дитинство Толкіна, книжки його юності, вивчення мов та староанглійської і староскандинавської літератури, консервативне виховання, Оксфорд, участь у Першій світовій.
Толкін кілька разів намагався відійти від легенд та епосів, написати традиційну оповідь для дорослих з подіями у сучасному світі, але успішними ці спроби не назвеш. Як писав його біограф Гамфрі Карпентер, уява Толкіна потребувала міфу і легенди, щоб сповна реалізувати свій талант.
Тож я думаю, що найперше історії Середземʼя Толкін писав для себе. Потішити свої зацікавленості у створенні мов, написати історію у всесвіті, будування якого на той час вже займало 40 років (перші образи, які лягли в основу його світобудови, зʼявилися у вірші «Плавання Еарендела» у 1914 (!) році). До всього він хотів створити потужних міф, який міг би зрівнятися зі старовинними сказаннями староскандинавського чи старогерманського світу. Він постановив собі мету не менше як створити староанглійський епос рівня старофранцузької «Пісні про Роланда» чи середньовічної німецької «Пісні про Нібелунгів». Це треба памʼятати, бо багато претензій саме через нерозуміння контексту. Тому, напевно, навіть у рік виходу з друку декому цей роман міг здатися застарілим.
Водночас небезпідставно всесвіту Толкіна загалом та особливо «Володарю перснів» закидають брак жіночих персонажів. Дійсно, в романі майже суцільно чоловічі персонажі. Гномам же взагалі не пощастило — з робіт Толкіна ми знаємо тільки одне гномське жіноче імя — Діс, яка була сестрою Торіна Дубощита та мамою Філі і Кілі. Роман точно не проходить перевірку на фемінізм. Однак Толкін подарував літературі яскраві жіночі образи, які залишилися у культурній памʼяті і кожне нове покоління переосмислює їх. У цій статті я би хотіла доторкнутися до найвідоміших.
Лобеліа Саквіль-Беґґінс:
Дальня родичка Більбо Беґґінса і поціновувачка срібних ложечок та БеґЕнду. Не найприємніша особа Ширу, і Толкін не раз іронізував у «Володарі Перснів» та «Гобіті» стосовно неї. Втім, вона знала, чого хотіла і вміла цього досягати, навіть якщо доводилося чекати все своє життя. Вона була гостра на язик, і коли Шир захопили Шаркі-Саруман зі своїми найманцями-розбійниками, вона не добирала слів. За що заслужила повагу гобітів, але розбійники кинули її у вʼязницю. Після звільнення Ширу вона віддала БеґЕнд Фродо, і у своєму заповіті залишила спадок йому, щоби він допомогав гобітам, які втратили житло через Сарумана та її сина.
Ґаладріель:
У «Володарі Перснів» ми зустрічаємо володарку Лорієна вже в кінці епохи магії. Вона наймудріша та наймогутніша серед високородних ельфів Середземʼя. Вона народилася у світлі Дерев, була однією з трьох, хто носив у Третю Епоху ельфійські персні влади. Після знищення Єдиного Персня магія остаточно покине Середземʼя, а разом з нею покинуть цей світ високородні ельфи. Але перед тим як відправитися у Сірі Гавані, Ґаладріель своєю магією руйнує осередок зла у Лихоліссі — фортецю Дол Ґулдур, де Саурон переховувався у подобі Чорнокнижника ще під час подій «Гобіта». У «Сильмариліоні», який описує події від створення світу і попередніх епох, є епізод, який перегукується з «Володарем перснів» у знайомій іронічній манері Толкіна. Великий ельфійський ремісник Феанор тричі просив у Ґаладріель пасмо її золотистого волосся, але вона щоразу відмовляла. Вона вміла розуміти думки інших, і ненавиділа та боялася темряви всередині Феанора. Коли ж багато століть потому Братство Персня опинилося у Лорієні, гном Ґімлі наважився попросити пасмо її волосся, вражений красою ельфійської володарки. Вона дала йому три.
Арвен:
Єдина донька Елронда, Арвен свідомо відмовляється від ельфійського безсмертя, успадкованого від батька напівельфа, щоби вийти заміж за Араґорна та повернути частину стародавньої гідності правлячому дому Ґондора. На перший погляд це може видатися класичним «відмовитися від себе заради чоловіка», втім, це про те, щоби жити за власним вибором з людиною, яку глибоко кохаєш та поважаєш. Щоби зрозуміти всю важкість та фатальність цього вибору, треба памʼятати, що ельфи та люди йдуть у різні загробні життя. Вирішивши вийти заміж за Араґорна, Арвен відмовляється від можливості знову побачити своїх батьків і братів — навіть після смерті.
Лутієн:
Донька ельфійського Короля Тінґола з Доріату та маї Меліан. У «Володарі Перснів» є лише кілька згадок про неї, але її історія заслуговує на увагу. Арвен часто порівнюють з Лутієн, і там є збіги, як то любов до смертного чоловіка (в її випадку — Берена) та відмова від безсмертя заради того, щоби бути разом.
Втім, її історія мала набагато більше подій. Лутієн втекла з дому поза заборону батька, щоби допомогти Берену добути вкрадений Сильмарил. Її чари дозволили їм увійти то фортеці Темного Лорда Морґота (який був з Валар, богів цього світу, і на той час Саурон був його лейтенантом) та приспати його, щоби Берен зміг забрати коштовність. Пізніше її сльози і пісні повертають Берена до життя, щоби вони могли бути разом.
Є окремий твір, епос про Берена та Лутієн, реконструйований Крістофером Толкіним на основі прозових та поетичних творів батька, де детальніше розповідається вся їхня історія.
Толкін не любив алегорії, але дуже часто надихався власним досвідом, тож і ця історія про Берена і Лутієн це, по суті, історія кохання самого Толкіна та його дружини Едіт, яка заради нього змінила віру — перейшла з англіканської церкви до католицької. На їхніх могилах під їхніми справжніми іменами викарбувані імена цих персонажів.
Еовин:
Напевно, Еовин найзухваліша та найпроактивніша персонажка з «Володаря Перснів». Невдоволена тим, що її залишили позаду під час Війни Персня, вона перевдягається в солдата Рогану Дернгельма, бере участь у Битві та Пеленорських полях. Коли найсильніший назґул, Король-Чаклун Анґмара, ранить короля Рогану та її дядька Теодена, Еовин стає між ними, будучи готовою захищати Теодена до останнього. Назґул погрожує їй, але воля і мужність Еовин непохитні.
«Та ось задзвенів, звільняючись од піхов меч.
— Роби, що завгодно, та я тебе зупиню, якщо зможу.
— Зупиниш мене? Дурню! Жоден смертний чоловік не може мене зупинити!
Тоді Мері здалося, що він почув найочікуваніший у цю годину звук — Дернгельм засміявся, і його чистий голос задзвенів, як сталь.
— Та я не смертний чоловік! Перед тобою жінка. Я Еовин, Еомундова донька. Ти стоїш поміж мною та моїм володарем і родичем. Забирайся, якщо ти не безсмертний! Чи ти живий, чи заклятий мрець — я порішу тебе, якщо бодай торкнешся до нього!»
За допомогою Меррі вона виконує пророцтво Ґлорфінделя про те, що Король-Чаклун Анґмара не впаде від руки чоловіка. Після Війни Персня вона демонструє ще більшу свою силу, відмовляючись від свого дитячого обожнювання війни. Вона вирішує присвятити себе зціленню та зростанню разом зі своїм чоловіком Фараміром, який казав: «Я не люблю яскравий меч за його гостроту, ні стрілу за її прудкість, ні воїна за його славу. Я люблю тільки те, що вони захищають».
________________________________________________
Редакторки Анастасія Саржевська, Марія Баглай
Використані джерела:
Толкін Дж.Р.Р. “Володар перснів” - Видавництво “Астролябія”, 2020
Толкін Дж.Р.Р. “Сильмариліон” - за редакцією Крістофера Толкіна. Видавництво “Астролябія”, 2015
Карпентер, Гамфрі “Дж.Р.Р.Толкін: Біографія” - Видавництво “Астролябія”, 2022
https://tolkiengateway.net/wiki/Main_Page