.jpeg)
Марина Манченко:
Леся Українка
Я дуже вдячна своїй мамі за те, що вона свого часу розповідала мені про зовсім іншу Лесю Українку, не ту, біографію якої ми свого часу вивчали в школі. Не про хвору і нещасну жінку з портрета у підручнику, а про сильну, розумну, освічену людину, яка не лише творила наперекір хворобі, а й жила при цьому наповненим, повноцінним життям.
Коли мені було сумно, мама читала мені її Contra Spem Spero і сум відступав, бо як можна після таких слів не сміятись крізь сльози і не співати серед лиха пісні? І хоч як мало я справді розуміла тоді з шкільної програми, та слова Лесі Українки завжди наче промовляли просто до мене. До мене і про мене.
«Ось північ вдарила – найкращий праці час,
– Так дзвінко вдарила, що стрепенулась тиша
І швидше у руках забігало перо».
Хіба ж це не про всіх нас, хто ночами сидів над своїми оповіданнями?
«Вставай, хто живий, в кого думка повстала!
Година для праці настала!
Не бійся досвітньої мли —
Досвітній огонь запали,
Коли ще зоря не заграла».
Хіба ми не згадували ці слова під час революцій, яких на нашу долю випало немало?
«Месники дужі приймуть мою зброю,
Кинуться з нею одважно до бою...
Зброє моя, послужи воякам
Краще, ніж служиш ти хворим рукам!»
Як часто за останній рік ми відчували, що наша єдина зброя – це саме слово? Знаю, що я часто тікала і досі тікаю в слова від безсилля, і лише мрію про те, щоб мої слова колись змогли надихати інших.
Та все ж найважливішим твором Лесі Українки була і лишається для мене «Бояриня». Хоч я і виросла у дуже патріотичній родині, де радянським союзом ніхто не захоплювався і навіть не думав за ним сумувати, лише після цієї поеми я повною мірою усвідомила прірву, яка відділяє нас від росіян.
І завжди буду вдячною Лесі Українці за кожне її слово, кожен образ та силу її творчості.
Софія Яблонська
На жаль, я не знала про Софію Яблонську до 2022. Думаю, багато хто
відкрив для себе її творчість лише нещодавно, і провина за це, звісно ж, лежить цілком на радянській цензурі. Тож коли я минулого року отримала на день народження подарунок від моїх безцінних колег з «Видавництва Відмова», в якому була й книжка Софії «З країни рижу та опію», то не могла повірити своїм очам. Я прочитала її за два авіаперельоти, вклеїла до невеличкої червоної книжечки декілька сотень закладинок та одразу ж почала розшукувати решту книжок цієї авторки.
Було б цікаво, якби я дізналась про неї та її життя десять років тому, коли щойно переїхала до Таїланду – сама, з сірою валізою та жестяною банкою, повною паперових тюльпанів, яку мені перед від’їздом подарували подруги. Розповідь відважної жінки про її подорожі, пригоди та самотність точно стали б для мене саме тим сильним та рідним голосом, якого я тоді потребувала. Але я про неї не знала.
Тож тепер, коли я відправляю вигадану героїню тим самим шляхом, роздуми Софії, її переживання та винахідливість допомагають мені знайти сенс у власних спогадах та спостереженнях. Розтягую книжки Софії, бережу ще їх «на чорний день», і дуже хочу вірити, що її архіви відкриють для нас ще багато невідомих її текстів.
Марія Баглай:
Астрід Ліндґрен
Якби вам до рук потрапила моя абонементна книжка зі шкільної бібліотеки, то довжелезний список вас би зовсім не вразив. У ньому не було різноманіття. У графі "Автор" фігурувало одне ім`я - Астрід Ліндґрен. Відколи я вперше прочитала "Малий і Карлсон, що живе на даху", моїм омріяним домом став будинок з мансардою в центрі Стокгольма і з маааалесенькою хатинкою на даху, де жив Карлсон. Потім була «Пеппі Довгапанчоха» - найкрутіша подруга, яка надихала шукати "скарби" у себе під ногами, в садку чи в старій бабиній скрині. Мабуть, завдяки цій рудій дівчинці я ніколи не мріяла про те, щоб бути красивою. Вона переконала мене, що сміливість, багата уява і наявність особистого транспорту (коня) є запорукою цікавого і веселого життя.
Як би мене не манили кольорові обкладинки інших дитячих книжок, я незмінно поверталася до полиці з коричневими і вишневими корінцями, на яких золото-чорними буквами вибите таке рідне ім`я шведської письменниці.
"Міо, мій Міо", "Расмус-волоцюга", "Роня, дочка розбійника", "Брати Лев'яче серце" - я позичала їх по колу, по черзі приносила додому і перечитувала з захватом, як уперше. Припускаю, що ці книжки провели більше часу в мене вдома, ніж в бібліотеці. Пам`ятаю, що якось продумувала детальний план їхнього викрадення. Я вірила, що вони тужать за мною в напівтемній бібліотеці, як і я за ними, проживаючи своє ординарне, безпригодницьке дитинство.
Пізніше, коли я відкрила для себе "Гоббіта", познайомилася з шибениками Томасом Сойєром і Геком Фіном, поринула в мандри з героями Кіплінга, моє юне читацьке серце завжди трохи стискалося, згадуючи твори Ліндґрен. Я пам`ятала портрет авторки і її усмішку. Мені вона здавалася найдобрішою феєю, яка розмовляла зі мною через улюблених персонажів.
Ліндґрен померла у 2002 році, 28 січня - в день мого народження. Мабуть тільки через такий збіг дат я і дізналася про це. Відтоді мене зацікавила біографії письменниці, її шлях в літературу та історія створення персонажів.
Коли у 2016 році у нас з чоловіком народилася донька, першими в дитячій кімнаті поселилися Пеппі, Малюк і Карлсон. Здається, вони там були завжди. Я спробувала читати книги Ліндґрен англійською - їх було легше дістати. Але персонажі шведської письменниці в моїй уяві назавжди залишилися україномовними. Тому при першій нагоді я привезла ці твори з України, а разом з ними - "Щоденники воєнного часу 1939-1945" Астрід Ліндгрен. Їх я не почала читати аж до повномасштабного вторгнення росії в лютому 2022 року.
Саме тоді Астрід Ліндґрен знову допомогла мені обманути реальність. І так само, як і в дитинстві, вона знала, що саме мені потрібно. Ні, цього разу не вигаданий казковий світ і його герої. "Щоденники воєнного часу" допомогли мені провести паралель з подіями жахливої весни 2022 року. І вони відкрили ще ближчу за духом Ліндґрен - молоду матір, просту жінку, яка всім серцем ненавиділа і боялася росіян. "17 вересня", писала вона, "Сьогодні в Польщу вторглись і росіяни, "аби захистити інтереси російської меншини". "3 жовтня. Війна триває в буденному режимі. Польща капітулювала. Там панує цілковитий хаос. Німеччина і росія поділили країну між собою. Саме росія має найбільше зиску від цієї війни. Коли Німеччина розчавлює Польщу, росія заходить маршем і отримує свою частку, і то чималу." Письменниця вела записи та зберігала газетні вирізки - хроніки війни. Вона зі співчуттям до фінів описувала звірства росіян, їхню нечувану жорстокість і дикість.
Коли я читала паралельно новини з України і щоденники Астрід Ліндгрен, мені здавалося, що ми з нею продовжуємо діалог, початий в далекому дитинстві. Я відчувала її присутність через щирість думок і переживань, записаних на сторінках щоденника. Її персонажі народилися з війни. Пеппі Довгопанчоха вийшла друком у 1945 році. І я розумію бажання авторки створити світ без усталених порядків, де діти дають собі раду без дорослих і всі злодії завжди отримують по заслугах.
На честь Астрід Ліндґрен названо астероїд. Та якби на це була моя воля, то я б назвала "Астрід" якусь зірку. Її тихе, незмінне світло ніколи не зникає з мого неба. Воно мерехтить і не гасне навіть у найтемнішу, найдовшу з усіх, ніч.
Анна Пасюк:
Оксана Забужко
Напевно не можна придумати найбільш протилежні контексти дорослішання ніж Оксани Забужко і мій. Вона — дочка дисидента, виростала в українській культурі та усвідомленні традиції соборної України, дуже чітко відчуваючи свій літературний родовід.
Я ж зростала і формувалася у середовищі, де не тільки майже всі розмовляли російською, але й будь-яка інформація поглиналася здебільшого російською: книжки, телебачення, музика, і навіть ютуб, який на той час тільки набирав обертів. Блогери, букблогери, інтервʼю з розумними людьми. На той час (2012-2013 роки) я все шукала російською, і навіть не ставила під сумнів, чи треба щось змінювати. Всі навколо мене робили так само.
Тільки після Євромайдану я почала ставити питання і задумуватися. Після анексії Криму та окупації Донбасу вже не було сумнівів, на чиєму я боці. Я знала для себе, що я на боці своєї країни, проте не могла пояснити, чим саме є моя країна. Саме цей неспокій привів мене до пошуків джерел.
Памʼятаю, як прийшла в книгарню осінню 2014го, стала перед поличками з сучасною українською літературою і розгубилася. Для мене все це були незнайомі імена. Класиків окрім найвідоміших я теж не знала. І тоді мені впала в око книжка, про яку я нещодавно прочитала відгук в журналі «ШО». Це був «Український палімпсест» Оксани Забужко.
Саме цей текст став великим поштовхом вперед в обійми української культури. Я читала це довге та розлоге інтервʼю, і майже на кожній сторінці опускала книжку на коліна і видихала: «Я зовсім не знаю України!». Книга повністю виправдала свою назву: для мене на яв вийшли пласти, що їх намагалися знищити і затерти. Україна відкрилася для мене з іншої сторони, з точки зору дочки шістдесятників, з точки зору людини, включеної та вплетеної в контекст нашої країни. Ця книжка стала для мене ініціацією в українську культуру та історію.
Вже потім були інші її книжки — романи та есеї, лекції та інтервʼю, вірші. Були відкриття імен та творів, дослідження історії та традицій. Цей сильний гірський потік, що пробився крізь скелі російськомовного контексту та середовища, дзвенів та нісся схилами. Він зустрівся з іншими потоками і тепер набирає ширини і глибини. Але саме та перша книжка Оксани Забужко задала вектор мені, розгубленій від того, що моє світобачення розбилося реальністю. Дала відчуття, що українська література не закінчується Шевченком та Лесею Українкою, що вона цікава і різна, що має більше звʼязків із заходом, ніж зі сходом, а головне – укріпило мою впевненість, що я хочу бути частиною української культури.
Марина Губарець:
Агата Крісті
Образ милої бабусі, яка мала особливий талант випадково опинятися на місці злочину та вираховувати зловмисника, знайомий мені з дитинства. Адже навіть совкове телебачення транслювало численні екранізації «королеви детективів». Не пам’ятаю, коли я розібралася, що міс Марпл та Агата Крісті – не одна й та сама людина. Але в детективи я закохалася всерйоз і надовго.
На поличках бібліотек я вишукувала знайоме прізвище. Читаючи, намагалася обігнати Пуаро та міс Марпл у пошуках злочинця. Але майже завжди Агаті Крісті вдавалося мене обдурити, настільки несподіваними були фінали.
В секції «Детективи» було багато книжок, здебільшого перекладних, тож я не обмежувалася лише Кристі. В усіх була різна атмосфера – від розміреного сільського життя до екшену. Вражала різноманітність способів скоєння злочину. А от мотивом для вбивства частіше за все виявлялися гроші або ревнощі. Навіть у маніяків були свої причини. Але то вже більше про психологію.
Наразі ж хочу подякувати Агаті Крісті за свої знання англійської. Саме її твори регулярно друкували в тижневику «moscow News» – величезний розворот захопливого оригінального тексту. В понеділок потрібно було вполювати у кіосках газету, до суботи прочитати чергову порцію детективу та що-небудь з новин на додачу, аби потім обговорити це все з викладачкою. Обов’язково виписати та вивчити незнайомі слова, знайти у тексті потрібні граматичні конструкції та пояснити їх вжиток. Завдяки Крісті навчання не було нудним, а сформовані мовні навички та вміння працювати з текстом продовжують слугувати й досі.
Маргарита Моря:
Ісабель Альєнде
Одного дня мій світ перевернувся догори ногами — тоді я відкрила першу сторінку книги «Сто років самотності». Раніше я не читала нічого подібного, ще й було відчуття, ніби автор писав цю книгу тільки для мене. Я відкрила для себе цілий світ магічного реалізму, де може відбуватись будь-що, але й історії так сильно нагадують життя навколо — навіть сильніше, ніж в «звичайних» романах. Пройшло трохи часу, і я захотіла прочитати щось настільки ж прекрасне.
Найсильнішим голосом став для мене голос Ісабель Альєнде. До того ж це був голос жінки. Першу її книгу я почала слухати в аудіоформаті під час готування вечері. Це був роман «Будинок духів». Через годину я зрозуміла, що продукти досі в холодильнику, і я залишусь голодною. Але я втамувала інший голод.
Знаєте, як буває дивно усвідомити, що письменниця, чий роман ти читаєш — ще досі жива?. Так сталось і з Ісабель Альєнде. І сталось це під час прокрастинації під серіал «Jane the Virgin», де головна героїня зустрічає свою кумирку в книжковому магазині.
Тоді я почала читати про письменницю, і, окрім її книжок, надихаюсь ще й нею самою. Тільки той факт, що вона працює (тобто прям сидить і пише) по 8-10 годин на день, шість днів на тиждень — викликає в мене неабияке захоплення, і ще трошки панічні атаки. А ще, колись Ісабель звільнили з позиції перекладачки любовних романів, тому що вона тихенько змінювала головних героїнь так, щоб вони здавалися більш розумними, незалежними та милосердними.
Альєнде заснувала фонд, який допомагає жінкам та дівчатам із досягненням економічної та соціальної справедливості, розширенням можливостей у житті.
Хоч вона сама є героїнею для багатьох людей з її рідного Чилі та зі всього світу (от і в Україні має фанатську базу), але сама вважає героїнями тих жінок, які піклуються про інших та підтримують родини, попри те, що самі борються з бідністю та насильством.
Всі її книжки — так чи інакше про жінок та про їхній досвід. Найважливіший урок, який я винесла з її романів: хоча жінкам інколи дають слово останнім, треба памʼятати, якою силою жінки володіють — не фізичною, а силою контролювати оповідь.
Аня Бондарчук:
Ольга Кобилянська
До мого сорому, я по-справжньому познайомилась із нею лише у лютому 2022-го, прямо таки у бомбосховищі. Це були перші дні великої війни. Дні коли кілька разів на добу я за лічені хвилини збігала з 11 поверху в укриття і проводила там енну кількість годин в очікуванні невідомо чого. Тоді я зрозуміла — щоб не зійти з розуму, необхідно знайти у тривожному рюкзачку місце для книги. Читати хотілось щось таке своє, рідне й українське. От і потрапила мені до рук книга хмельницької письменниці Ольги Саліпи «Оля».
З перших сторінок переді мною постала зовсім не та Ольга Кобилянська, що «народилась-страждала-писала-померла» у підручнику з укрліт. Я пізнавала прогресивну, емансиповану молоду дівчину, що прагнула вчитись, їздити верхи, писати, змінювати суспільні звичаї, дружити й пристрасно кохати. Вона постала для мене абсолютно живою і сучасною, зі своїми слабкостями і мріями. Часом ті мрії залишалися нездійсненними, а серце розбитим. Все життя Ольга мріяла побачити море і зберігала на письмовому столі пляшечку з морською водою, привезену подругою. Море вона так ніколи й не побачила. Тим часом, з головним чоловіком її життя - чернівецьким літератором Осипом Маковеєм, Ольга так і залишилась у френдзоні. Осип вважав їхню дружбу більшою за кохання та «…єдине, що просив - щоб писала йому листи. Казав, що колись зробить із них книгу»*. Зрештою, я запам’ятала її, як дівчину, що «…надумала довести всім, що її письмо чогось варте. Що не лише чоловіки мають право бути розумними, сильними й відомими»*.
Внесок авторки в українську літературу дійсно неоціненний. Ольга не тільки написала десятки глибоких і важливих творів, але й радикально змінила стереотипний образ української жінки. На відміну від звичних для творів того часу чорнобрових молодиць і знедолених покриток, героїні Кобилянської емансиповані інтелігентки, а у її творах прослідковуються феміністичні наративи й прагнення рівності.
Та особисто мене найбільше вразило те, що вибір Ольги бути саме українською письменницею був цілком свідомим і всупереч обставинам. Народившись в Австро-Угорській імперії, де навчання було німецькою, в Ольги було надто мало шансів знати українську, а тим паче писати нею. Зрештою, у свідомому віці, за підтримки друзів-літераторів, Ольга все ж таки опановує українську мову і вдосконалює її до такого рівня, аби нею писати та перекладати власні твори. Цей факт неабияк грів душу у тому таки бомбосховищі — Україну і українську мову обирали завжди всупереч усьому.
* Цитати з книги Ольги Саліпи “Оля”
Фото: Хроніки Любарта, особисті архіви авторок статті.