top of page
  • Фото автораЯна Хоменко

Знайдений стілець

Оновлено: 8 бер.


Вночі наснилося, що кожному в кімнаті дали стілець, а мені не вистачило. Було темно і я не знав, що робити. Але раптом відчув, як хтось поставив біля мене стільця. Це була моя мама…


Задзвенів будильник. Дуже неприємний звук, я до нього не звик. Але дорослий чоловік має сам прокинутися, коли треба. Звичайно я помітив, як вона тихенько зазирнула в кімнату. Перевіряла, чи не проспав. Вона – Віра, я дуже її люблю.

Фото Таї Левченко

— Доброго ранку, сонечко, — відразу стало добре від звуку її голосу, — То як у тебе настрій перед сьогоднішнім днем?


Настрій у мене був не дуже. Я мусив іти на роботу. Це було теж незвично. Та не хотілося її засмучувати. Ми вже все обговорили.


— Хороший настрій, все добре, — але Віра помітила, що я дивився кудись вбік. Треба було дивитися в очі. Думаю, вона зрозуміла, що я збрехав.


— Сніданок готовий, смачного!


Я мовчки сів за стіл і побачив свою улюблену яєчню, із сосисками та картоплею фрі.

Ну це вже було зовсім не схоже на Віру.


— Ти приготувала цю «шкідливу нездорову їжу» мені на сніданок?


— Так, сонечко. Я знаю, що сьогодні у тебе важливий день, тому хотіла зробити ранок приємним.


— Дякую, — мені дійсно було приємно, мій тато досі снідає саме так. Скільки я його пам’ятаю, все життя. А я завжди хотів бути схожим на свого батька, — Смачно.


Я запив усе чистою прохолодною водою — батько теж любить запивати будь-яку їжу водою. Він казав: “Вода дає сили” і так часто повторював ці слова, що я тепер теж так думаю і п’ю багато води. Віра любить мого батька, але говорить, що мені «не слід бездумно наслідувати усе, що він робить». Зазвичай я киваю головою, але тільки тому, що не хочу сперечатися і засмучувати жінку. Батько навчив мене поступатися жінкам, бо «чоловіки сильні, а щоб поступитися інколи треба більше мужності, ніж щоб перемогти». Тому я киваю і завжди цілую Віру на прощання.


— Ходімо, я вже навіть виїхала з гаража, щоб ти не спізнився, — вона вирушила до дверей, прихопивши деякі мої речі.


— Почекай, — я забрав усі речі з її тонких рук, —Я думав, що ми поїдемо моєю машиною.


Віра трохи розгубилася. Певний час вона лише здивовано дивилася на мене. Якби ця жінка сказала, що моя машина «не годиться», я б міг дуже розсердитись. Але Віра «мудра жінка» — так про неї каже мій батько. «Тільки вона може дати з тобою раду» — і це теж його слова.


— Я так хотіла підвезти тебе сьогодні. Це ж перший день – нова робота, нові враження. Ти повернешся пізно, і я буду скучати. Мені б хотілося провести цей ранок разом із тобою.


Ну що я міг сказати? Що чоловіку краще приїхати на роботу самому? Ще й у перший день? Але я згадав батька і поступився. І ще мені пригадався той сон зі стільцями у темряві. Щось нове теж схоже на темряву. І добре, коли маєш поруч людину, яка підставить тобі стільця. Тоді можна посидіти і вирішити, що робити далі. Тому я кивнув:


— Ну добре. Я теж буду скучати, — Віра засміялася і поцілувала мене. Як же я її люблю. На мить мені так захотілося лишитися із нею вдома. Але жінка так радісно йшла до машини, що я мусив поспішити, заради неї. Не можна її розчарувати…


Двері відчинила молода дівчина, я знав, що це пані Олена і привітався:


— Добрий день, пані Олено. Я не спізнився?


— Саме вчасно, зараз будемо робити руханку, — пані Олена подивилася на Віру і тихо спитала, — Ваш синочок на весь день в садочку залишиться?


Віра глибоко вдихнула, я був серйозний.


— Так, він вже дорослий хлопчик.


Я не поцілував Віру на прощання, бо міг розплакатися. А батько ніколи не плаче, коли йде на роботу.


45 переглядів2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page