.jpeg)
У житті кожної людини настає такий день, коли вона готова когось убити. Знахабнілого сусіда, наприклад.
Кажуть, що це явище сезонне. Восени, акурат першого жовтня, я прокидаюся з чітким уявленням про потенційну жертву й щонайменше 114 жахливих способів, якими я змушу її страждати, перед тим, як відправити в інший світ.
Я сідаю за письмовий стіл, розгортаю приготований новий записник із осінніми ілюстраціями на обкладинці й пишу свої ранкові сторінки. На противагу дням, коли в голові порожньо і тихо, а з ідей там борсається одна-єдина набридлива думка про каву, першого жовтня я достеменно знаю, що писатиму: трилер з елементами містики. Можливо, навіть на реальних подіях. Мій погляд ковзає будівлею навпроти, де, попри холодний ранок, сусідка займається чимось середнім між оздоровчою гімнастикою “тай чи” і кросфітом. Вона при кожній нагоді розповідає про здоровий спосіб життя і навіть ходила бойкотувати відкриття Макдональдз у нашому районі. Та, коли кур`єр випадково доставив замовлену нами піцу їй під двері, вона не відмовилась. На другий день я перевірила: коробка лежала в її смітнику. Порожня. З нашою адресою на квитанції. Тому як людину я її не злюбила. Але, як потенційна жертва жорстокого вбивці на сторінках трилера, вона для мене — справжня знахідка.
Записник лежить переді мною. Товстий і красивий. На око - не менше трьохсот сторінок. Подарунок коханого чоловіка для нотаток з наших сеансів сімейної терапії, на якій ми, слава богу, жодного разу не були.
Відкритий зошит пробуджував у мені азарт і бажання писати, аж поки не втомляться руки і від голоду не запаморочиться у голові.
Через прочинені вікна повз мене шмигає туди-сюди протяг. Перша морозяна свіжість бадьорить не гірше за міцну каву. Я готова писати, готова вбивати з розмахом на всі триста сторінок і більше. Бажано п`ятсот. Люблю ставити перед собою амбітні цілі. Ви коли-небудь читали трилери на сто сторінок? Ото ж! Я, зізнаюсь, трилери не читаю. Принципово. Не хочу, щоб чужі ідеї засмічували мої власні, досконало продумані, оригінальні сюжети. Я знаю закони жанру і маю чотири рукописи, завершені на 77%. А це, погодьтесь, важливіше за начитаність і надивленість чи що там іще рекомендують на тих письменницьких курсах, куди я - ні ногою.
Проводжу рукою по чистій сторінці і придумую назву. Придумую, придумую, придумую... Що може бути простіше?
Проходить година, я закриваю все ще порожній, записник і пригадую собі, що в шафі є кава з ароматом печених яблук і кориці. Яка чудова приманка для натхнення! Не те щоб у мене були труднощі з натхненням. Звісно, ні. Я взагалі не мислю такими категоріями. Моя релігія - самоконтроль і дисципліна.
З кавою у руках я повертаюсь за робочий стіл, але роблю коротку зупинку на дев`ять сезонів серіалу "Закон і порядок". Титри після останньої серії заганяють мене у відчай: здається, що все вже вигадано, написано і знято до мене.
На календарі - п'ятнадцяте жовтня. Чорт!
— Я втомився. Хочу відпочити і взяти перерву... — сказав за вечерею Норберт своїм звичним, спокійним голосом.
— Ти маєш на увазі відпустку? — я, не відводячи очей від екрана телефона, гортаю нові повідомлення електронної пошти. —Тоді їдемо в Портланд! Квартира готова з понеділка. На 8 днів. Прибережна зона.
— Портланд? Знову? Що там робити в другій половині жовтня? І з якого дива у нас вже зарезервована квартира?
— Ну... Я саме почала новий роман... — прибріхую, хоч почуваюсь ніби я його справді почала і навіть дописала до половини. В уяві, звісно. — Ну, ти знаєш. Вдома все ж не той настрій! Найкраще пишеться в дорозі . Та й після сезону ураганів Нова Англія похмуріша, ніж завжди.
— Прекрасно! Хто б не хотів там провести свою відпустку? — Норберт зітхнув і опустив очі. Мій телефон задзвенів. Сигнал про те, що час писати вечірні сторінки.
Даються вони важко. У темному вікні я спостерігаю за своїм відображенням, корчу страшні гримаси і вимірюю з якою швидкістю відростають корінці волосся. Якщо ніхто з сусідів не надумає скоїти вбивство чи ще якийсь серйозний злочин, трилеру не бути. Навіть у новинах немає нічого вартого уваги, а це для Чикаго рідкісний випадок.
Мені конче потрібно до Атлантичного океану! Інакше хтось постраждає.
—Добре. Тільки цього разу без цвинтарів. Гаразд? —Норберт не жартує. У нього втомлене обличчя, відпустки не було більше року. — І ніяких готелів сімейного типу. Ти пам'ятаєш?
—Ще би ! Не хвилюйся, я все зроблю, щоб тобі було зручно! Жодних bed and breakfast, тільки дешеві мотелі край дороги і притони, так? — Я пожартувала й обійняла чоловіка.
З Чикаго до Бостона можна доїхати за день, але ми нікуди не поспішаємо. Я за кермом і я щаслива. Щойно ми опиняємось на дорозі, як всі білі плями мого, заледве окресленого трилера, заповнюються можливими і цілком фантастичними подіями. Я бачу потенціал у кожному місті і на кожній заправці, де ми зупиняємось. Ось байкер миє свій мотоцикл і заводить розмову з дівчатками, які чекають маму на задньому сидінні невеликого позашляховика. Вони близнючки, одна - сором`язлива, а інша - цікава і непосидюча. Незнайомець пропонує малим жуйки і неспішно обходить автомобіль з усіх сторін, розглядається довкола і ми зустрічаємось поглядами. Я, з блокнотом на колінах, занотовую номерні знаки автівки і мотоцикла. Записую якісь впізнавані деталі на випадок якщо ввечері цього байкера подадуть у федеральний розшук.
— Що ти робиш? Припини витріщатись на людей, — стишеним голосом звертається Норберт і довго вовтузиться на пасажирському сидінні. Байкер, зауваживши що зі мною чоловік, пильно дивитьсй на нас обох, киває та їде геть. Ми вирушаємо слідом. Мені його поведінка здається все більше підозрілою.
—Уявляєш, —звертаюся до коханого і кидаю погляд на дітей, до яких все ще не повернулася мама, — якщо завтра в новинах ми почуємо про те, що з матір'ю тих дівчат щось трапилось? Зникла чи її знайшли...
— О боже, знову ти за своє! Що з нею могло трапитись на такій популярній заправці? У туалет - кілометрова черга, а в магазині в кожному кутку камери...
— А ти спостережливий! Як щодо працівників заправки? Помітив якихось потенційних кілерів?
— Так, одна тітка на касі була така привітна, наче вона сьогодні ще не з`їла свою дозу викрадених дітей. Серйозно?! Ти можеш придумати щось краще.
— Це просто така вправа. На розвиток уваги та уяви. — Я тисну сильніше на педаль газу, хоч ніколи раніше не дозволяла собі перевищувати швидкість. Випускати з виду підозрілого байкера не хочеться.
— І взагалі, чому найчастіше в книгах і фільмах зникають жінки? — питає трохи роздратовано Норберт.
— Жінки і діти. Це ж елементарно — їм легше співчувати, вбачати у них жертву. Читач хоче бути на боці слабшого...
— Слухай, здається нам потрібно помінятися місцями. Ти зараз отримаєш штраф... Куди так поспішаєш?
— Вибач... — Я неохоче сповільнююсь і байкер зникає за щільною стіною вантажівок. — Більше не буду!
Норберт задивився у своє вікно і, здається, втратив інтерес до нашої розмови. Скориставшись паузою, я увімкнула аудіо книжку Мішель Макнамари про багаторічні спроби знайти серійного вбивцю та ґвалтівника, який тероризував Західне узбережжя Америки.
— Бачиш, чоловіки теж зникають... Ось навіть цей маньяк. Навбивав людей, а потім зник і ще встиг прожити нормальне життя, виховати дітей... — промовив Норберт і продовжив дивитися в нікуди. Потім дістав навушники і залип на своїх улюблених ютуб-каналах про рибалок. Я подумала, що коли доберемось до Портленда, я обов'язково організую йому день на яхті посеред океану або екскурсію на колишньому китобійному човні.
Траса І90 з Чикаго на схід до Атлантичного океану сама по собі нудна. Принаймні перший відрізок дороги. Вона схожа на експозицію середньостатистичного роману, де перші 20 сторінок ще чекаєш карколомних пригод, але заїхавши в штат Індіану, а за нею у нескінченне Огайо, починаєш відчувати, як від довгого сидіння ниє поперек, а розмірені ряди тексту миготять перед очима і зливаються в одноманітне полотно. Та все ж, сам факт перебування в дорозі мене щоразу оживляє, запускає генератор ідей і я за кермом, вмикаю диктофон та начитую собі все, що приходить на думку. Чоловік на це вже давно не реагує. Якщо якась ідея йому здається смішною, наступну годину ми розганяємо її до повного абсурду і регочемо так, що наш пікап виляє між смугами, як п`яний.
Раптом, неподалік від міста Ері в Пенсільванії вантажівка перед нами різко загальмувала і ледь не перекинулась в кювет. На щастя водій зумів вирулити на дорогу,а я вчасно зреагувала і з`їхала на узбіччя. Але на цьому неприємність не закінчилась. Звідкись прямо на нас вибіг молодий олень. Здавалось, його відкинуло вантажівкою і він закривавлений, з місивом замість голови падав, вставав і знову біг, засліплений світлом фар. Зрештою, перечепившись за кузов нашого пікапа, олень знесилено впав поряд. Я не роздумуючи зупинилась і вистрибнула до нього.
— Що ти робиш??? — Закричав вслід Норберт і вибіг за мною. — Не підходь до ! Не думай його торкатися!
— Він мертвий?! — приголомшено прокричала я.
— Не знаю! Виглядає, що так!
—Тоді давай його заберемо звідси! — я відчула такий непереборний жаль до тварини, яка стікала кров`ю, що складно було навіть подумати про те, щоб залишити її при смертіі на запиленій дорозі. — Закинемо в кузов?.. Давай?
— Ти здуріла? Подивись, шия зламана. І важить він більше, ніж ти думаєш! Куди його везти? У поліцію, морг?
— Просто відвеземо кудись, де менше машин... Прошу тебе! Норберт, так не можна... залишати...
Чоловік дістав телефон і кинувся шукати інформацію, кому в таких випадках телефонувати. Я схлипувала, дивлячись на вирячене око оленя. Норберт вилаявся і показав на подряпини на пікапі, криваві сліди на колесі. Я насмілилась підійти ближче до жертви і доторкнулася до його ноги. Ця несподівана зустріч зі смертю справила на мене гнітюче враження. Поганий знак, омен, чи… матеріал для історії? Мене обурила цинічність цієї думки і я пошепки вибачилась перед бідолашним оленем. Хоча в його смерті не було нашої провини, мені було соромно за нашу безпорадність. Прощаючись, я погладила покалічену голову оленя.Чи то від мого дотику, чи від протяжного сигналу, з яким повз нас проїжджали вантажівки, олень раптом зірвався на всі чотири ноги, підстрибнув на місці, струсонув розквашеною головою і кинувся навтіки. Норберт отримав оленячого стусана, від якого не втримався на ногах і гепнувся на землю.
— От дурне! — тільки й сказав він чи то оленю, чи мені. – Тебе ніщо не зупинить... Ти готова на все, якщо це пізніше можна описати, як пригоду, правда?
Кілька наступних годин ми їхали мовчки.
Без цвинтаря таки не обійшлося. Маленькі кладовища, розкидані по історичній частині Бостона, як сірі острівці смерті. Це страшенно романтично і кінематографічно, якщо не задумуватись про походження деяких могил. На одному з цвинтарів похована Елізабет Пейн, чия історія надихнула письменника Натаніеля Готорна на написання його найвідомішого роману — "Червона літера". Якщо вам випаде нагода вночі гуляти повз чорний кований паркан цвинтря у центрі Бостона, привітайтеся з привидом без голови. Кажуть, це жертва скупого і винахідливого трунаря. Коли тіло померлої жінки виявилося задовгим для готової труни, чоловік знайшов просте рішення : відрізав голову і поставив її в ногах покійниці. Так її і похоронили, але відтоді душа не має спокою і от вже кілька століть сновигає цвинтарем та його околицями. Мені здається, ми з нею перетиналися, коли я вийшла побігати в центрі Бостона. Звісно, це міг бути просто туман. У Бостоні з ним ніколи не вгадаєш. Він буває такий густий, що, крім тьмяного світла ліхтарів, не видно нічого. Біжиш у молочній хмарі, ніби борсаєшся в сироватці. Уявляю сценарій, коли туман розсіюється і я опиняюсь у 1795 році. Мої Lululemon лосини з оверсайз худі та "найки" за 300 баксів будуть виглядати ще абсурдніше, ніж зараз. Ця фантазія мене лякає більше, ніж цвинтар.
Десь справді чутно цокання копит по бруківці і, здається, навіть видно обриси коня та чорний силует у капелюсі-циліндрі. Я біжу швидше, доганяю це марево і бачу, що то елегантна пані в капелюсі, на підборах вигулює чорного понурого великого данця. Жінка лякається мене, а я - її. Собака тільки дивиться на мене з-під лоба своїми печальними очима і, напевно, мріє про вічний спочинок.
Після Бостона ми поїхали в Салем, штат Масачусетс. Узбережжя Атлантичного океану - місцевість відома своїм мінливим кліматом, осінніми пейзажами та 100% ймовірністю зустріти там протагоніста містичного оповідання, трилера чи горрору. Кажуть, що 80% корисних копалин, які видобувають у штатах Східного узбережжя - наріжні камені найбільших бестселерів у жанрі містики та жахів. Чому б іще, скажіть мені, сам Стівен Кінг жив у цій частині країни, такої багатої на психопатів, теорії змов, маньяків і релігійних фанатиків.
Писати про відьом я не планувала, але оминути такий благодатний для письменників край ми не могли. Напередодні Гелловіну в Салемі щодня панує атмосфера фестивалю. Шанувальники всього чаклунського і магічного їдуть сюди, щоби продемонструвати свої костюми, висміяти пуританців та образити людей, у яких погано з почуттям гумору.
Музей Відьом зовні виглядає як замок, на будівництво якого закінчились гроші, а тому його прибрала до рук церква. В часи трибуналу над так званими Салемскими Відьмами на цьому подвір'ї жив священник. Візит музею розпочинається виставою, яка розповідає про події 1692-го року. Дійство проходить в повній темряві з доволі моторошним аудіосупроводом. Інші кімнати музею не такі серйозні, там багато цікавого про відьом, види отрути та ритуалів, які вважалися чорною магією. Вихід, звісно, через сувенірну крамницю.
— Як тобі така ідея: дівчина потрапляє в Штати за програмою work&travel і влаштовується працювати в Музей відьом. Спершу все йде чудово, але через деякий час вона безслідно зникає.
— Знову дівчина і знову зникає? Нудьга! — Норберт вже не сердиться, але про оленя ми не згадуємо.
—Ні, зачекай... Там не все так просто. Вона потім появляється в інших штатах, при чому в різних місцях в один час. За нею тягнеться шлейф крадіжок і махінацій з кредитними кратками.
— Нецікаво. Давай залишимо Салем в спокої і поїдемо нарешті в Портланд.
Перед від'їздом я встигаю забігти на відьомський цвинтар, де поховані страчені жертви пуританського правосуддя. Відвідувачів багато, але на невеликому клапті землі з кам'яними надмогильними плитами висить важка тиша. На виході з цвинтаря дівчина в перуці судді та чорній мантії пропонує кожному долучитися до опитування "Чи
вважали б вас відьмою у 1692 році?". Проглянувши запитання, я розумію, що так. Можливо, я б навіть потрапила у відьомський "Топ 10". У мене співпали майже всі відповіді: вмію читати і писати, дітей нема, я сперечаюсь з чоловіком, не ходжу до церкви, маю кота, маю родимки на шиї, у мене велика колекція книжок і я частіше замовляю їжу з ресторанів, ніж готую сама. Bingo!
Дорогою до Портланда було над чим подумати.
Кажуть, що якщо ідея дозріла, то першу чернетку можна завершити за лічені дні. У мене таких днів було шість. На сьомий я планувала відпочити.
У перший день невідривного письма я сотворила свою героїню, придумала їй дитинство і юність, проблемну сім'ю і перше кохання. Історія розвивалася стрімко, я писала з відчуттям повного контролю над ситуацією.
Чи задумувались ви наскільки письменництво наближає вас до ролі божества? Зізнаюсь, це прекрасне відчуття. Занурившись у творчість, я забула про все, крім плану зарезервувати рибалку для Норберта. Він був приємно здивований, але коли почув, що я залишаюсь вдома працювати, на його обличчі промайнуло розчарування і сумна посмішка. Все ж, мої аргументи про потребу писати він зрозумів і не заперечував.
На третій день у Портленді я помітила старшого чоловіка, який сидів під стіною нашого будинку і читав. Він був не схожий на звичайного безпритульного. На ньому був теплий, чистий одяг, а в руці — паперовий стаканчик з кавою.
Мені, звісно, стало цікаво що ж він читає і чи наші смаки співпадають. Ну, знаєте, як у метро, коли бачиш когось з книжкою одразу виникає бажання дізнатися, чи у вас з тією людиною є щось спільне, хоч ймовірно, що більше ніколи ви її не побачите. Я пройшла повз чоловіка кілька разів і порахувала його розкладену бібліотеку. Майже тридцять книг у твердих обкладинках, турботливо обтягнені в захисну прозору плівку. Судячи з назв та дизайну, всі книги були детективними трилерами. Він продовжував читати так, наче перебував не на гамірній вулиці Старого міста, а у власній вітальні. Люди зупинялися, дивилися на його колекцію, дехто, не задумуючись, кидав йому гроші в картонну коробку з-під книжок.
Коли я вийшла ввечері за продуктами, чоловік все ще сидів на своєму місці під ліхтарем. У коробці побільшало грошей, а книжка в руках чоловіка була на три чверті прочитана. Мене взяла злість. Я б теж так хотіла! Сидіти цілими днями, читати і щоб мені за це ще й платили.
— Вибачте, а ви продаєте ці книжки? — спитала в чоловіка, коли проходила повз нього четвертий раз.
Він не відповів. Мені стало ніяково, але злість додавала нахабства.
—Можна глянути на одну з цих? — спробувала я ще раз. Він підняв голову і прижмурився, розглядаючи мене.
— Ви мені заважаєте. Хочете подивитись - дивіться. Можете навіть взяти щось собі почитати, тільки поверніть. Така моя умова.
Ого! Він ще й умови висуває! Нічого не робить, а я йому, бачте, заважаю! Я нахилилася, взяла найближчу до мене книжку і пішла додому. Звісно, я не збиралася її читати. Щось у тому незнайомцеві мене тривожило і дратувало. У такому насторої я написала найкривавішу сцену у своїй письменницькій кар`єрі. Вбила свою "дарлінг", як і заповідали класики. В трилера появився головний персонаж і назва — "Читач".
Вранці я пригостила його кавою. Попри те, що його насиджене місце ще не встигло нагріти заспане сонце, "мій" читач вже був там зі своїм розкладним стільцем і книжками. Каву він прийняв так, ніби це частина нашого щоденного ритуалу.
— Як вам книжка? — запитав чоловік, але радше з ввічливості, а не тому, що його справді цікавила моя думка. Він протер окуляри і, здається, хотів чимскоріш почати читати новий роман, розгорнений на першій сторінці.
— Хороша книжка, — збрехала я. І приготувалась засипати його питаннями про те, як він дійшов до такого читацького життя.
— Та книжка - повне лайно. Я так і думав, що ви її читати не будете. Все менше людей, які взагалі читають. А комусь це потрібно робити, чи не так? Не можуть всі довкола лише писати. Носитесь з власними романами, наче це якась рідкість. Поверніть, будь-ласка, книжку на місце. Гарного дня!
Чоловік не дивився на мене, але я знала, що він звідкись про мене знає все. Може, це моя колекція значків NaNoWriMo або торба з недавньої письменницької конференції?
Він сьорбнув кави та із задоволенням занурився в текст. Я зрозуміла, що розмова завершилась і пішла додому. Не чекаючи ліфта і перестрибуючи через три сходинки, я вибігла на п`ятий поверх, зайшла в квартиру і, не роззуваючись, вхопила книжку, яка ще від вчора лежала на кухонному острівці. Зараз же, на зло йому прочитаю!
Книжка і справді була поганенька. Але нічим не гірша за ту, яку писала я. Набір кліше, передбачуваний сюжет і надміру жорстокі сцени вбивств. Я прочитала її за три години і вирішила ніколи не писати в цьому жанрі. Ніколи.
— А покажіть, яка з цих - хороша книжка, — несміливо попросила я у чоловіка на вулиці. — Попередню я прочитала, дякую. Відбірне лайно.
Він хмикнув, задумався.
— Завтра я принесу вам хорошу. Але перед тим прочитайте ось цю, — чоловік нахилився і дав мені товстий роман у дорогій обкладинці, написаний великими буквами і з щедрими відступами між рядками. — Це найгірша з усіх, я вам гарантую. Я буду здивований, якщо осилите її.
Я примостилась читати на терасі. Задзвенів телефон. Я згадала, що вже майже дві доби не розмовляла з Норбертом. Вчора у нього не було зв`язку, і він лише написав повідомлення. Рибалка йому дуже сподобалась. Там він познайомився з класними людьми і залишиться з ними ще на день, якщо я не заперечую. Я не заперечувала. Дзвінок був не від нього, а з невідомого номера. Я проігнорувала і занурилась в позичену книжку.
Вона була настільки погана, що мала всі шанси стати культовою. Абсурдність сюжету не викликала нічого, крім щирого, істеричного сміху. Здається, автор підійшов до написання свого трилера з надією, що читач уб`є себе, гупаючись головою об стіну чи долонею по лобі щоразу, як персонажі заговорять пафосними фразами чи зроблять щось невмотивоване і безглузде. Я закінчила читати книгу переконана, що можу написати кращу.
На небі згустилися хмари, почався дощ. Я чомусь подумала про чоловіка з книжками і побігла вниз віддати йому прочитаний роман, та його не було. Вночі була гроза, яка перейшла в зливу і телефон розривався від штормових попереджень. На своє місце чоловік з книжками не прийшов. Чомусь досі не повернувся і Норберт. Його телефон не відповідав, повідомлення не доходили. Я вирішила зателефонувати в агенцію, через яку я оплатила екскурсію на яхті. Виявилося, що інтернету немає, а надворі бушував справжній ураган. Я накинула дощовик і вийшла на балкон. Перехилившись через перила, я не побачила нічого, крім жовтих плям - світло ліхтарів видавалось, як ніколи тривожним. Вулиця все більше нагадувала річку - рівень води, здавалося, збільшувався щохвилини. Я побачила, що на дорозі щось плаває. Світлі плями кружляли, ніби качки, що змагалися з течією. "Книжки! Це книжки!", - промайнуло в голові, і я побігла сходами вниз. Вода сягала мені до колін, але це не мало значення. Струмені дощу шмагали мене по обличчю і по руках. Виловлювати книжки було складним і, напевно, безнадійним заняттям. Їхній власник виявився неподалік. Він кричав крізь дощ слова подяки і обіймав кожну врятовану книжку, ховаючи її під курткою.
— Я сподіваюсь тієї хорошої книжки, про яку ви мені розповідали, серед постраждалих немає? — поцкавилась я в чоловіка, коли ми забігли в під`їзд.
— Ні, нема.
— Це добре,— я посміхнулась, радіючи. що у нас тепер є цей спільний досвід і тема, до якої можна повертатися. — Я дуже хочу її прочитати!
Чоловік з книжками глянув на мене і вільною рукою торкнувся мого плеча.
— Прочитаєте. Але спершу вам потрібно її написати. Бувайте!
Він кивнув, відчинив двері, на секунду затримався і зник за чорною ширмою дощу.
Через дві години мені вдалося додзвонитися до оператора туристичної агенції. Він запевнив, що їхні екскурсійні човни повернулися ще вчора, оскільки про шторм вони знали заздалегідь. Туристів висадили в порту. Коли я продиктувала інформацію про Норберта, оператор сказав, що резервація на таке ім`я була, але мій чоловік з ними в плавання не виходив. Він, і ще один клієнт не з`явилися у домовлений час. "Вибачте, але якщо ви хочете, щоби вам повернули гроші, то це неможливо. Ми чекали його скільки могли..."
Я не хотіла, щоб мені повернули гроші. Я хотіла, щоб мені повернули мого чоловіка. Я стояла в порожній, темній квартирі. Усім своїм єством я відчула, що вона таки порожня. Ніби там нікого, крім мене ніколи й не було. У спальні з похилою стелею і ванною на двох посеред кімнати, якою ми так і не скористались, були тільки мої речі.
Може, це жарт? Останнє китайське попередження і відчайдушна спроба привернути до себе увагу? Може, Норберта так образила історія з оленем? Чи побитий пікап? Чи ... що??
Валіза теж виявилась наполовину порожньою. Норберт забрав усе своє. Навіть ідіотський рибацький в'язаний светр, який я йому купила в крамниці на розі у перший день нашої відпустки.
Він просто пішов. У светрі з лобстером і в шапці, як в Жака Кусто.
Пропав чоловік.
Він зник.
Авторка світлини: Тая Левченко
Редакторка: Юля Желізко