.jpeg)
Якщо відібрати у нації культурну пам’ять, то можна їй нав’язати будь-яку ідеологію. Нашим предкам вдалося врятувати українську мову від забуття, ще й залишити після себе геніальні твори. Вони — супергерої, завдяки яким українці не стали інертним народом, на зразок Білорусі. Письменники віддавали життя за те, щоб нащадки (я, ви і той хлопець в парку із кавою) не забули, ким ми є.
І давайте не забувати, ким були ці письменники. Хоча школа могла відбити бажання читати укрліт — застарілі програми пропонували підбірку нудних і посередніх творів, що наганяли журбу.
А насправді ж укрліт — це вогонь! Це література, яка нам вкрай близька, яку можна відчути шкірою, наш генетичний код, рідні звичаї, історія, вражаючі біографії митців, які творили попри небезпеку і залякування.
Ця рубрика — спроба розповісти про укрліт по-людськи. Так, щоб вам захотілося вглядатися у зображення автора чи авторки, уявити їх поруч, дізнатися, який одяг любили, які звички мали і навіть пошукати в їхніх творах відповідь на сакральне запитання «що хотів сказати автор/авторка?»
Закінчуємо зі вступом і переходимо до справи.
***
Знайомтеся або знайомтеся заново — Василь Андрійович Симоненко. Ви могли б зустріти його десь поблизу Київського університету Шевченка, в якому поет навчався. Уявіть собі молодого чоловіка середнього зросту, худорлявого, із густим чорнявим волоссям, зачесаним назад, його погляд прямий і відкритий. Якщо уявляти важко, подивіться на фото — гугл в курсі. Скоріш за все, Василь одягнув би класичні штани, охайну сорочку — він любив і вмів носити красивий одяг. Ви б могли скласти йому компанію і разом навідатися в літературну студію або ж на роботу в редакцію. А у вихідний день — вибратись на риболовлю чи навіть на університетські танці. Василь Симоненко був спокійний і врівноважений, за сприйняттям світу здавався дорослішим за своїх ровесників. Він нещадно палив цигарки, призвичаївся до них ще в юності, пояснював, що тютюн притлумлює голод. Ця шкідлива звичка позначиться на здоров’ї поета. Якщо замінити сигарету в руках митця на айкос, то він мав би й зовсім сучасний вигляд.
Але до стильного одягу, журналістики і столичного університету не так просто було дійти. Симоненко — юнак із села, «байстрюк», як він сам себе називав і цього не соромився. Батько покинув матір ще в перший рік народження сина, поет казав: «От би мені заглянути в очі тому батьку, що воно за сволоч така… Мені він не нужний, а побачити хочеться, що за сволоч…». Його виховали мама і дідусь. Дідусь Федір став для онука прикладом чесності. Рід матері належав до дворянства, але гербову грамоту про це загубили, ймовірно, що прадід Василя крутив із царського паперу самокрутки. Як бачимо, чоловіки в родині любили палити.
Вже в дорослому віці, коли Василь багато чого досягнув, батько об’явився. Син прийняв його, пригостив, а на ранок спровадив геть. Сказав, що колись виглядав його щодня, а тепер вже пізно.
Мабуть, Василь не знав, що таке прокрастинація, бо з дитинства виконував свої обов’язки чесно і вчасно. Ходив до школи, попри далеку дорогу, часто засніжену і не запізнювався, багато читав і допомагав матері по господарству з фізичною роботою. Мати понад усе любила сина і пишалася ним.
Мати прожила 90 років, Василь — 28.
У школі він таки отримав двійку за твір «Моє щасливе дитинство». Написав одне речення — «У мене не було щасливого дитинства».
Мріяв вступити до університету, але не вірив, що простого хлопчину приймуть на навчання. Та наука в ліс не йде, а Василь вперто йде до своєї мрії. І от він — вже студент столичного вишу. Гордий і радий, в той самий час він живе в бідності, часто голодує, в гуртожитку спочатку навіть не вистачає ліжок і студенти сплять по черзі, чекаючи свого часу в бібліотеці.
Однолітки називали Василя детектором брехні за те, що він інстинктивно відчував у людях нещирість і підступність.
Поет любив усе називати своїми іменами: «У нас зараз фактично дуже мало справжніх письменників. Більшість з тих трьох тисяч членів Спілки пишуть таку «муть», що від неї тошно стає… Наших же всіх талановитих письменників знищив Сталін. Начебто близько 900 лише на Україні угробив. Онукам своїм розказуватиму, що жив при «монархії» Сталіна».
Звичайно, така різкість і чесність була несумісна з радянською ідеологією. В університеті на нього написали донос лише за те, що оцінив Джека Лондона вище, ніж радянського Семена Бабаєвського. Крінж захмарний, але такою була тодішня логіка влади, будь-що «наше» не може бути гіршим за «їхнє». Схоже, так «відбивали» людям критичне мислення.
Закінчив університет з червоним дипломом, отримав пропозицію працювати у Франції, але закохався і переїхав у Черкаси. Вродливий, замріяний, неговіркий, гострий на язик — він завжди подобався дівчатам.
В Черкасах поет закохується у просту кур’єрку Людмилу. Зі своєю зовнішністю та досягненнями він міг одружитися з будь-якою красунею. Люсьєн (як називав кохану Василь) бідкалася (чи то кокетувала просто), що він занадто вчений для неї, що вона йому не рівня і їй до пари простіший кавалер.
Та Василь вірний почуттям і не зважав на шушукання, що «вона ж лише кур’єрша». Мати Людмили теж не розуміла цих стосунків — «Куди ти прешся? Він же з вищою освітою, а ти хто? Не мороч голови хлопцеві».
Перед від’їздом до Києва Василь подарував коханій брошку-песика. Приколюючи її до пальта Людмили, пожартував: «Цей барбос стерегтиме від усіляких сашків-залицяльників. Відтепер, Люсю, тебе охороняє „злая собака”».
А от листи поета до коханої — це окремий вид мистецтва. Вміли ж люди писати листи! Звучать вони правдиво, щемко і сучасно: «Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови…/ Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе./ …Влопався, як пацан…».
Суспільство не схвалювало цього роману і Василеві доводилося відбиватися від хейтерів, захищаючи свою кохану. Поет Василь Оглоблін пояснює вибір Симоненка так: "Романтики — це ідіоти‚ відірвані від життя".
Звичайно, що Василь Андрійович не зважав і таки одружився з Людмилою Павлівною Півторадні. Згодом молоде подружжя переїде у двокімнатну квартиру з видом на Дніпро, у них народиться син Олесь.
У Симоненків були фінансові труднощі, що й не дивно для митців. Прикро визнавати, але кохана не розуміла таланту свого чоловіка і, схоже, мала зовсім інші пріоритети.
«Думала, що він на хліб зароблятиме‚ а вийшло — якісь віршики пише. З глузду з'їхав — ночами сидить і пише», — скаржиться Людмила Симоненко письменниці Дарії Ястребовій (Тут всі, хто пише, сумно всміхнулися і зітхнули).
У вересні 1963-го в письменника діагностують рак нирок. Дружина хворобою переймається не одразу: «Нічого з ним не станеться. Хай менше курить». Коли він потрапляє до лікарні, Людмила перебуває на курорті і злиться, що довелося перервати відпочинок.
Василь Симоненко часто навідувався в Київ, там були його соулмейти — Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Анатолій Перепадя. Разом вони знаходять місце поховань жертв сталінських репресій у Биківнянському лісі. На вечорі пам’яті розстріляного 1937-го на Соловках режисера Леся Курбаса, до творчої компанії підійшла жінка, як потім з’ясувалося, завуч школи в Биківні, й розповіла, що під Києвом є свої «Соловки» — 1930–1940 рр. Вона знайомить молодих людей із стареньким дідусем, випадковим свідком тих бездушних злочинів. Він показав місце захоронення і розповів подробиці жорстоких розстрілів «ворогів народу». Саме там хоронили страчених в НКВС, а вбивства списали на нацистів.
Оглядаючи територію, Василь помічає, як діти грають у футбол простріленим черепом. На воротах у них лежали інші черепи. Друзі намагалися вести своє розслідування, опитали багатьох людей, переймалися трагедією і прагнули справедливості. Вони офіційно вимагають розслідування та впорядкування могил, але відповіді від влади так і не отримують.
Поет ненавидів роботу в газеті, відчував себе самотнім у Черкасах, в родині були непорозуміння, йому починає здаватися, що втомлюється його серце і розум, іншими словами — на горизонті маячить апатія або ж навіть депресія.
Незадовго до смерті Василя побили поліціянти, затримавши його на вокзалі через дрібну суперечку. Били довго і сильно, поет не мовчав і казав все, що про них думає. Після цього здоров’я Симоненка значно погіршилось. Невдовзі він помирає в лікарні після невдалих операцій.
До останнього поет зберігав оптимізм і жартував, на лікарняному ліжку.
В день похорону з дому Симоненків зникає його щоденник. Мати стверджує, що нікого з чужих не було. Насправді ж його забрали Світличний та Перепадя і передали на іноземне радіо «Свобода». Гостра критика радянської дійсності пролунала на радіохвилях словами поета. Його збірки публікуються закордоном, а на Батьківщині — заборона та забуття аж до 1981 року.
По смерті чоловіка, Людмила ще двічі виходила заміж. В її житті та житті дітей (народилась дочка Василина від нового чоловіка) на жаль було пияцтво, куріння і наркотики.
***
Життя в Черкасах пригнічувало поета через те, що не знайшов для себе близьких по духу друзів. За кожної нагоди їхав до Києва, де відводив душу в компанії Світличного, Перепаді, Горської… В нашої команди «Відмови» існує чат в месенджері, який часто є віддушиною і підтримкою. Чудесно було б і Симоненкові мати схожий чат. Горська скидала б туди фото своїх малюнків, Симоненко вкидав іронічні жарти, Світличний надсилав би квитки до театру чи оголошення про літературний вечір, всі разом вони б обговорювали діяльність Максима Рильського і обмінювалися селфі…
Розкіш людського спілкування — ось що має сьогодні наше покоління у великих масштабах. Розкіш доступу до літератури, історії, культури. Користуймося.
Загугліть пісню Kozak System «Не моя» на слова Василя Симоненка і закохайтеся в українську поезію заново.
Круто, що не відмовили і дочитали до кінця — моя вам повага і літературний цьом!
Лінк на пісню:
Почути голос Василя Симоненка:
Почитати листи, доторкнутися до прекрасного:
Для підготовки статті використовувались наступні джерела:
Коляда І. А. Василь Симоненко / Ігор Коляда; худож.-оформлювач О.А.Гугалова-Мєшкова. — Харків: Фоліо, 2020. — 121 с.: іл. — (Знамениті українці).
Фото: https://stus.center/