.jpeg)
— Всьо, мама, я вже сіла, — молода жінка з гуркотом закрила за собою двері купе і, тримаючи плечем телефон, важко плюхнулась на нижню поличку. Її очі досить швидко адаптувались до синюватого вокзального світла, що пробивалось сюди крізь прозору фіранку. Вона роззирнулась довкола і спробувала послабити петлю шарфа на шиї.
— Нє, тут ше одна дєвочка зі мною, — сказала вона, подивившись на сусідку, що спала. Жінка увімкнула верхнє світло, звільнилась від довгої важкої шуби і, крекчучи, почала знімати чоботи.
— А шо діти? Нормально діти. Мама, вони мене так задовбали за ці канікули, шо я вже дивитись на них не можу!
— Дивитись, кажу, не можу! — ще голосніше повторила вона, хоча і до цього говорила досить голосно. — Чуєш мене?
Сусідка ледь помітно зітхнула і повернулась до стіни.
Жінка, продовжуючи тримати телефон одним плечем, покосилась на неї, а тоді взяла з сумки пакет, що страшенно шарудів, і почала діставати звідти шльопанці. В цей час телефон гучно впав на підлогу.
— Так, всьо, мама, давай. Мені неудобно тримати телефон.
Поставивши трубку, жінка ще якийсь час сиділа, дивлячись спочатку у вікно, а потім на сусідку. “Ну, точно ж не спит!, — думала вона, — Але, навіть, не поздороваєця! От вже якесь немиляще!”.
Сусідка лежала нерухомо. Поїзд досі чомусь не рушав. Спати не хотілось.
— Вам свєт не мішає?, — спитала, врешті жінка, щоб хоч якось розворушити єдино-можливого співбесідника.
— Ні, дякую. — відповіла дівчина.
“Я шо кажу — таки не спала” — подумала вона і через якусь хвилину продовжила: — А вам далеко їхати?
— До Львову.
— О, а мені дальше — мені аж в Яремче.
— Карпати, мабуть, прекрасні… — з якимось неочікуваним ентузіазмом сказала дівчина.
— А Ви шо, ніколи Карпат не бачили?, — голос жінки прозвучав здивовано і дещо насмішкувато.
— Ні. На жаль.
— А мені вони вже в печінках сидят. Чоловік з друзьями ше позавчора виїхали, а я от тільки на вихідні до них. Ну, бо, от скажіт, шо там робити осінню? Дивитись на смереки? Чи один на одного? Я не любітєль всіх цих пейзажних созєрцаній. Ну, раз подивився, ну, два, а на третій вже тошнит.
Сусідка нічого не прокоментувала.
“Завідує, я ж чую, як вона аж засопіла від злості — подумала жінка. — От шо за люди такі?“.
Розмова далі не клеїлась і вона, вимкнувши, нарешті, світло, лягла спати.
--
— За пів години Львів, — провідниця тихенько поторсала за плече дівчину, і обидві пасажирки прокинулись. — Вам потрібна якась допомога?
— Ні, ні, дякую, — пошепки завірила її та. Провідниця ще щось ввічливо перепитала і вийшла. Дівчина сіла і, не вмикаючи світло, почала тихенько одягатись.
— А шо це вона така вєжліва? — голос жінки звучав сонно і роздратовано. Перший раз таку бачу.
“Певно ця дівчина якесь велика цабе, - подумала вона трохи згодом, — Іначе проводнічка би так не розшаркувалась. А може, вобще, якась, знамєнітость…”.
— Включайте собі свєт, шо Ви в потьомках сидите? Мені не мішає, — якомога люб’язіше додала жінка.
— Ні, все нормально, дякую. — Дівчина на той момент вже встала і, стараючись в темряві нічого не зачепити, збирала постіль.
Жінці так кортіло подивитись хто це, що вона, навіть, припіднялась і сама увімкнула лампу в себе над головою. Та дівчина ніяк на це не прореагувала і продовжувала збиратись, стоячи спиною до неї.
“Хамка!, — подумала та. — Я її свєт включила, хотя сама ше сплю, а вона, навіть “спасіба” не сказала! Думає, певно, шо всі її тут обязані прислужувати!”.
Дівчина склала постіль і, ще незграбна зі сну, сіла взуватись. І, хоча сиділа вона, опустивши голову — жінка мала можливість пересвідчитись що це лице їй не знайоме абсолютно. “Нічо вона не звізда. Мабуть, просто якась мажорка, яка вчора проводнічці на чай дала, і вона надієця, шо ше сьодні дасть...”
Дівчина для неї більше не становила жодної цікавості, але, оскільки сну вже не було, жінка сіла і байдужим поглядом ковзала по її речах, відмічаючи про себе, що і сумочка, і окуляри, які вона тримала в руках — явно дешева підробка.
Аж раптом, одягаючи куртку, дівчина змахнула нею так, що рукав з залізним замком на манжеті, зблиснув буквально в сантиметрі від лиця жінки. Та, з переляку тільки беззвучно відсахнулась. Дівчина не вибачилась. Жінка вже, відкрила було рот, щоб крикнути: “Ти шо, блядь, сліпа?!”, але вирішила не опускатися до рівня цієї заздрісної мажорної хамки.
В цей момент поїзд зупинився. Дівчина одягнула чорні окуляри і, попрощавшись з сусідкою, вийшла, обережно розвідуючи собі шлях ціпком, який увесь час стояв поруч з дверима.
Фото: Тая Левченко