Ігнатович

– Петрович, ти вдома?

У дверях веранди з’явився старий чолов’яга. Стояв, обпершись обома руками об раму дверей, та усміхався самими очима.

– Та ще, слава Богу, не на цвинтарі, – почувся голос з глибини кімнати, – заходь, Ігнатович, заходь.

Ігнатович не скористався запрошенням, залишився стояти на вході та ніби про щось замислився. Як завжди, чисто поголений та охайно вдягнений: фланелева сорочка, чорний вовняний светр у ромби та піджак.

***

– Дідо, тобі не лінь кожного дня як на парад одягатися? – питала не раз Ігнатовича старша онучка, яка з першого дня карантину ходила у незмінних спортивних штанях та худі.

– Одягатися, Євочко, треба так, наче до тебе от-от завітають гості, – кректав той.

Три роки тому Ігнатович похоронив дружину. Діти та онуки боялися, що не переживе. Сорок девʼять років у шлюбі. Два роки разом у школі за сусідніми партами, разом вступили до будівельного. Після першого курсу одружилися. Після другого – Катерина взяла академвідпустку – народилася донька. Багато років поневірянь по гуртожитках, бараках та знімних квартирах. Вже у власному помешканні народився син. І тільки коли підросли онуки, діти допомогли купити дім. Такий, про який вони з Катериною завжди мріяли: великий з чотирма спальнями, щоби діти з усіма онуками могли приїхати та залишитися на ночівлю, з окремою літньою кухнею. Та головне – з величезним городом, де першої ж весни вони посадили кілька десятків фруктових дерев і поставили вулики для Катерини. Прожили там щасливо п’ять років. За рік до золотого весілля Катерини не стало. Серце.

Та Ігнатович не здався. Точніше спочатку піддався. Посивів вдруге, бо вже був сивим багато років. Зморшки заглибилися, сам весь зсохся та скоцюрбився. Разом з ним зменшився дім і город, навіть бджоли перестали гудіти. Діти та онуки приїжджали та кожного разу бачили невтішну картину: Ігнатович сидить на веранді, втупившись кудись поперед себе і на все відповідає «Мені вже нічого не потрібно». Та одного разу донька, зайшовши до будинку, не застала батька на його звичному місці. Кинулася шукати його по всьому домі, коли раптом побачила батька на порозі такого, як сьогодні: у фланелевій сорочці, в чорному вовняному светрі в ромби та піджаку.

– Тату…

– Сидів тут на веранді, а до мене залетіла бджола, – сказав Ігнатович. – То я пішов глянути, як там у них справи. Та то не наші. Наші вже не ... То я взяв у Петровича рамку з розплодом.

– Тату... – вдруге зітхнула донька, але вже з полегшенням.

– Тільки дарма я так одеколоном набризкався. Забув геть, що бджоли цього не люблять, – Ігнатович показав покусану спухлу руку.

З того дня Ігнатович кожного дня вставав о 6 ранку, робив зарядку, вдягався, готував собі сніданок та виходив до бджіл.

***

– Так і будеш там у дверях стовбичити? Заходь вже врешті до хати, – кричав з кімнати Петрович.

Не звертаючи уваги на запрошення, Ігнатович поліз до кишені, витягнув звідти окуляри, які одразу ж почепив на носа, а потім – смартфон. Зашкарублими старечими пальцями довго водив по екрану.

– Зранку оце знайшов, що американці вигадали нову модель вуликів: не такі громіздкі та не придавлюють бджолу. З Америки ми з тобою, звісно, не замовимо. Але пропоную, Петровичу, один такий зробити на пробу. Я вже й дошки приготував. Питання тільки, коли починаємо?