top of page
  • Фото автораVydavnytstvo Vidmova

Коли час планувати наступне життя

Такі ранки я полюбляв найбільше — канікули тільки розпочалися, батьки поїхали на закупи, ти ніжишся на високому ліжку у дідовій хаті, а ба тебе ще жаліє і не будить дуже рано. Втім останнє треба було цінити особливо, бо вже за день-два наші витребеньки їй точно набриднуть, і вона зазиратиме у спальню й шипітиме: «Ану, малі чортяки, прокидайтеся. Вже й сонце пече. Тільки Христинку не будіть мені».

Звісно, Христинка… Ба боялася зайвий раз засмутити Христю. Бо ж малу заразу привозили три рази на рік. А ми з Яріком тут були, як не раз любила повторити ба, «як прописані».

Тільки ступив за поріг хати, наче пірнув у гірську річку. Колись я в таку занурився. Опустимо той момент, що мені на це сказала Ірина Степанівна, яка на той час «вже тричі пожалкувала, що зголосилася на цю екскурсію». Але ж як було добре!

От і зараз я здригнувся від бадьорої прохолоди. І одразу ж здригнувся вдруге — на лавці сиділа Христя, наче йог. Я дивився на її скручені у бублик ноги та не розумів, куди ж поділися її кістки.

Вона розплющила одне око, а потім знову зажмурилася. Ще та кривляка.

З хати вивалився напівсонний Ярік.

— Опа, а це що таке?

Вона ніби чекала на це. Ледь помітна хитра усмішка — щоб вона там не надумала, я вже знав, що треба приготуватися.

— Валік, — звернулася Христя до мене, — як думаєш, ким ти був у минулому житті?

— Шо?...

— Я от, — здалося, що моя відповідь зовсім її не цікавила, — була каменем.

— Ти з дуба впала?

Ноги її розплелися та опустилися на землю, а от руки навпаки — закрутилися у ще більш химерний вузол. От це — типова Христя!

— З якого дуба? Я була каменем на березі річки.

— Може отої, що ми в Карпатах бачили? — озвався Ярік.

— Ну, звичайно, — буркнув я.

— А ти? — що ж, Яріка завжди було легше затягнути у такі розмови.

Брат так напружив своє обличчя, наче й направду щось намагався пригадати:

— Мама каже, що я був малим поросям, ним й залишуся.

— Божа правда, — повз нас пройшла ба. Сьогодні вона була в хорошому настрої. У поганому б вже відправила допомагати діду на городі.

Христя задумливо подивилася кудись у бік виноградника. Я відчував — готувала нову підставу. І не помилився.

— Ярік, а у кого ти б хотів переродитися? Тільки не кажи, що в порося.

— Та я ще з цим життям не розібрався.

Тут я з братом повністю погоджувався. Якщо в мене були хоч якісь плани на життя — зʼїхати на вєліку з дальнього пагорба без рук, спробувати сигару та назбирати на приставку, це й же — котився за вітром.

— А ти? — звісно ж, Христя не могла оминути мене.

— Псом.

— Якої породи?

Оце вже справжня підстава! Я поглянув на Рекса, що чухався біля своєї будки. Блохань ніби все відчув та співчутливо блимнув очима: «Про породи, Валіку, то не до мене». А сам я знав всього дві. Перша — німецька вівчарка. Тут треба бути чесним перед собою, розумом я не блищав. То ж залишився варіант…

— Чао-чао.

Ярік пирснув від сміху.

— Оце ти ляпнув. То ж італійці так вітаються. Памʼятаєш, приїздив до нас Антоніо з тіткою Ніною. Усе тут бігав — чао! Чао! — Ярік раптом змовк і задумався. — А може то так він прощався…

Христя важко видихнула та підвелася з лавки:

— Чао. Побачимося за сніданком.

— Ага, — я плюхнувся на її місце.

— Ти чого? — Ярік вмостився поруч. — Міг би сказати «вівчаркою».

Я невпевнено похитав головою. Христя зачепила щось невідоме у моїй душі. До такого я не готувався. Це ж виходило, треба було планувати не тільки це, а й наступне життя. Хто ж знав, хто ж знав.



44 перегляди0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page