top of page
  • Фото автораVydavnytstvo Vidmova

Памʼятні дати

Оновлено: 8 бер. 2023 р.

Сімнадцяте квітня, пʼяте червня, восьме листопада. Ще по кілька у грудні, січні та лютому. Коли мало сонця, земля тверда і дме крижаний вітер. Їй би сидіти гріти свої кістки біля теплої печі, а не ходити на похорони. І не важливо, скільки тобі років — двадцять два чи сімдесят два — хочеться бути ближче до тепла.


Вона поглянула на фото батьків — двадцяте січня. Заснули навічно в один день, але з різницею у рік. Сусідка сказала, що то іронічно. Вона ж подумки відповіла: «Дурепа». Поруч стояло фото Мишка — сьоме грудня. Лікар дав прогноз: «Максимум місяць». Так і вийшло. Краще б сказав, що буде жити ще років зо двадцять. А так, цей час вона все сама й сама. Зіна — така гарна на фото. Світу не встигла побачити. Раз поїхала сама до міста і не повернулася. Повернули. Захар кричав, бив стіни кулаками, поривався їхати мстити за сестру. Але куди? Кому? Так і залишилося все у лютому, з його завірюхами, тривожними ночами та крихким очікуванням весни.


Найболючіше — то перше вересня. Тоді сусідська Марʼяна бігла щаслива зі школи. А тут вона зі своїм чорним обличчям та неспокійними руками, що все чіплялися то за палицю, то за фартух. А як побачила малу, то простягла свої жилясті пальці до неї.


— Бабо Стася, вам недобре?


Хороша дівчина. Інша б вже закричала, побігла геть, а чи зовсім пройшла б повз. Ця ж водою напоїла, в хату завела, тітку свою — колишню медсестру — привела. А клятий ящик все не замовкав та крутив новини. Знову про аварію. «Водій мотоцикла загинув на місці. Чоловік сорока років». Сорок один з половиною, якщо бути точним. Поки вони там встановлювали особу, а Христинка міряла пульс, вона вже все знала. То був її Богдан. Вона впізнала його куртку й шолом. Цінник у магазині розгледіти не могла, а тут впоралася. Перед очима зринуло — сутула спина сина й штанина, що вилізла з чобота.


— Хоч би від пилюки протер!


— Та ну тебе.


Махнув рукою. Поїхав. На три роки. Краще б вона собі тоді язика відкусила. Мовчала. Заклеїла рот тим армованим скотчем, що він було привіз. Ні, їй же хотілося його повчити. Чи провчити. Стара дурепа. А тепер що? Нове фото на сімейному алтарі. Тепер вона сама у цілому світі, а в памʼяті лише дати смерті.



Біля будинку зупинилося чорне авто. Таких тут проїжджає чимало — ганяють на озера. Пролітають повз сільські хати, ніби тут не люди живуть, а привиди. Скоріше б догнати до води, веселощів. Але щось зламалося в системі.


Вийшла молода жінка. Темні окуляри, світле волосся. Мабуть, з району. Зараз буде купляти її голос. Оно вже й до пасажирських дверцят підійшла. Що там? Гречка? Дешеві макарони, будь вони прокляті?


Дитина. В неї на руках вмостилася маленька дівчинка. Хвостик-пальма, палець у роті.


Дітей їй ще не привозили.


— Анастасія Павлівна?


Це ж хто така? Баба Стася. Навіть поштарка оте «Павлівна» давно позабула. Тільки у паспорті є та в архівах.


— А ви?


— Я так рада, ви не уявляєте, — жінка просто побігла назустріч. Тоненький хвіст-пальма загрозливо захитався. — Богдан нічого про вас не розповідав. Я була така зла, коли дізналася. Але ж він… Ви розумієте… Ой, ви ж знаєте?


Звісно, вона знала. Та ж Христина-медсестра допомогла відшукати. На похорон не встигла. Але могилу бачила.


— Мене звати Віка. А це, — вона цьомнула у червону щічку малу, — Аліска. Ваша онука. І уявляєте, в неї сьогодні день народження.


Вона не знала, що сказати. Очі Аліски уважно вивчали її. Може грошей хочуть?


— Як і у вас, — продовжила Віка. — Оце співпадіння. Я так плакала, коли дізналася. Буквально позавчора. Копирсалася у старих записах. І тут же прийняла рішення. Зібралися …


Подвірʼям і далі линули слова, але вона їх вже не чула. Щось вирвалося назовні. Старе й позабуте. Закинуте у темну комору й закидане старим ганчірʼям. Та невже воно знову повернулося до неї? Життя.


70 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page