.jpeg)
Дрова тріщали в розтопленій печі. Полум'я гуділо й звивалося, облизувало піч, неспокійно відкидало тіні на обличчя Софії. Та підкинула ще полінце, усміхнулася самими очима. Обличчя її було підсушене віком і підкопчене димом, але очі, немов жарини, світилися цінним досвідом і знаннями. Вона трохи хвилювалася — сьогодні мав бути її останній вечір, але заразом і перший.
— Спокійно, — прошепотіла вона до вогню, — порадиш собі й цього разу. Як завжди, — вигребла кочергою в казан трохи тріскотливого вугілля та прикрила піч заслінкою, щоби втішити розбурхане нервове полум’я.
— Ходімо, — цього разу звернулась уже до дівчини, що нерухомо, з прямою спиною та широко розплющеними очима, сиділа на лаві.
Дівчина встала — так само мовчки та з прямою спиною — і покрокувала за Софією в сіни. На обох жінках були святкові сорочки, з руки дівчини звисав вишитий рушник. Його Софія дістала із самого дна різьбленої старої скрині.
— Сіни, баня та горище. Це місця, де завжди отримаєш відповідь від тих, кого не видно. Сьогодні ти почнеш їх чути.
Софія поставила казан на земляну підлогу, надломила кілька гілочок із трав, що висіли під стелею, і кинула на жарини. Дівчина уважно слідкувала за її рухами.
— Не мусиш запам'ятовувати, все знатимеш, як мене не стане, — зняла з передпліччя дівчини рушник і поклала собі на вибілене роками волосся.
Дим щипав очі, змушуваі заплющити їх; лоскотав горло, перешкоджав вимовити хоч слово; затьмарював поволі свідомість, занурював у напівсон. Зморшкуваті пальці старої і пружні дівочі пальці сплелися над пойнятими тлінням травами, вишиті сорочки й волосся вбирали гіркуватий запах трав'яного диму. Софія нашіптувала слова, які зливалися чи то в пісню, чи то в одне слово, що немає початку й кінця. Раптом у двері постукали. Марево розвіялося, клямка піднялася й у сіни разом з клубками пари вбігли дівчата.
— Щедрий вечір, Ксеньо! — кричали навперебій, — Щедрий вечір!
— Щедрий, — відповідала трохи збентежено Оксана, запрошуючи жестом руки проходити в хату.
— А баби Соні не буде? — запитав хтось?
— Софії не буде, — відповіла Оксана, роззираючись сіньми.
На місці, де стояла Софія, на втоптаній за добру сотню років землі, лежав рушник, а під ним купка попелу. Його Оксана зібрала в глибоку миску — знадобиться пізніше для вечірньої забави. Зараз час пекти калиту.
Дівчата порозставляли свічки, щоб ясніше було в хаті та почали діставати з полотняних торбинок хто мед, хто борошно, хто мак.
Тісто замішують всі разом: по три жмені борошна, по три ложки молока, три яйця… Кожна намагається дотягнутися, доторкнутися. Кілька десятків білих пальців у білому липкому тісті з вкрапленнями маку. Дівочі руки формують коло. Дівочі руки вкладають коло до натопленої печі. Дівочі руки дістають із печі гаряче щедре коло-сонце.
Оксана затягнула пісню, яку не чула ніколи в житті, бо бездомні сироти не ходять на вечорниці. Але зараз вона знає її досконало, співає впевнено. Також знає, що скрині в кутку понад шістсот років, вона трохи розтріскалась і почорніла, але все ще міцна. Завитки та спіралі, вирізьблені на ній, усе ще охороняють вміст. Оксана більше не бездомна — її дім тут. Ця древня тепла хатина з вічно нервовим і вічно голодним вогнем у печі зараз належить їй.
Постукали у двері. Цього разу сильно й голосно. Цього разу двері не відчинилися так швидко — дівчата хлопців не пускали, охороняли своє коло, своє сонце. Не піддавалися на погрози й не хотіли продати за жодні скарби світу.
Оксана непомітно прочинила вікно — те, що має статися, має статися. Хлопці увірвалися, калиту-сонце відібрали, під стелею повісили й почалася гра. Кусати калиту пробували лише хлопці, але Оксана, як і стара Софія, заохочувала дівчат робити це також. Цього року, проте, жодна з них не була відважною настільки, щоб згодитися приймати важливі рішення у своєму житті самостійно, жодна не відважилась узяти долю у свої руки. Усі, як одна, видивлялися того, у чиї руки хотіли ту свою долю вкласти.
Комусь вдалося вкусити калиту. Хтось переживав свою невдачу із чорним від сажі обличчям. Одного з таких невдах Оксана вислала топити баню.
Калиту зняли й передавали з рук у руки — жіночі руки, чоловічі, знову жіночі — аж поки вона не опинилась у Оксани. Та неспішно розділила коло-сонце на частки і роздала кожній і кожному в хаті. Бережно зібрала всі крихти в миску, накрила тим же рушником, що ним попередньо покривала голову собі Софія, та сховала на піч.
Глибокої ночі, як всі в селі поснули, хлопці зазбиралися йти. Деякі з них надивилися собі наречених і треба було завідомити про свої наміри як дівчат, так і цілу спільноту — промалювати стежку від її воріт до своїх буряковим квасом чи зняти ворота з її двору і сховати в своєму. А інші охоче допомагали робити витівки. Дівчата ж пішли із Оксаною в баню. Вона взяла із собою зілля, насипала свіжого жару в чавун. Вогонь у печі не признавав її, не приймав, намагався вкусити руку й обпалити вії, але Оксана звідкись дуже добре знала його норов і спритно уникала загроз.
У бані, очищаючи тіла й наміри, дівчата до ранку спілкувалися з тими, кого не видно, але хто дає знаки й підказки про майбутню долю. Комусь ці знаки пророкували гарне майбутнє, комусь самі перешкоди, але Оксана знала, що насправді звідати людський життєвий шлях можна, лише пройшовши його. Знала, що ті, хто до кінця життя будуть нашіптувати їй свої різновиди правди, теж вміють жартувати й брехати.
Коли дівчата розійшлися, Оксана з хвилюванням зняла миску з печі й заглянула під рушник. На місці крихт від калити лежав цілий неушкоджений корж. А це значить, сонце переродиться. Дівчина посміхнулася, задоволено показала калиту вогню.
— Бачиш, усе вдалося нам і цього разу. І цього разу світ не загине без сонця.
Оксана поставила калиту посеред столу і дістала зі скрині срібне люстерко. Торкнулася пальцями молодого обличчя, та у відображенні побачила те підсушене віком і підкопчене димом вічного вогню обличчя Софії. Софії, Килини… Калити, Коляди.
