.jpeg)
Першу книжку Банани Йосимото я купила, коли щойно стала студенткою КПІ. Осіннього дня дорогою додому я зайшла до книгарні біля парку Шевченка і випадково звернула увагу на невеличку книжечку, яка називалась «Кухня». До речі, ніхто мені зараз не повірить, але заплатила я за неї 8 гривень. Так, колись були такі ціни.
Книжка написана дуже просто, ще й поганенько перекладена російською, бо в ті часи книжок українською виходило не так багато. Та все одно вона захопила мене і не відпускала доти, доки я не дочитала до кінця і «Кухню», і «Тінь у місячному світлі» — зазвичай вони виходять під однією обкладинкою. Після цього — класичне “все як в тумані”. Я почала купувати всі книжки Банани Йосимото, які потрапляли до мого поля зору. Потім замінила все, що було, на переклади англійською, і купила решту тих, яких не мала.
Що саме мене так причаровувало в її прозі, я пояснити не могла. Так, вона пише дуже просто, але водночас захоплює з перших слів. Так, вміє створити неймовірну атмосферу лише кількома фразами. Один з образів, які я досі пам’ятаю з першого прочитання «Кухні» — полуденне світло, яке просвічує наскрізь скляні чашки так, що тіні від зеленого чаю відбиваються на підлозі. Так, там багато та з любов’ю описується їжа. А що ще?
І лише не так давно я зрозуміла – ніхто, так як Банана Йосимото, не пише про втрату, горе та пам'ять. У багатьох її романах герої переживають втрату близьких людей.
Головна героїня «Кухні», Мікаге, яка нещодавно втратила останню рідну людину, свою бабусю, і лишилась сама, раптово отримує запрошення від знайомого пожити з ним та його матір’ю. Зрештою, за якийсь час їх обох об’єднає ще й спільна втрата. Сатсукі з «Тіні у місячному світлі» переживає загибель коханого і бігає рано вранці берегом зимової річки, де знайомиться з таємничою жінкою. «Та, що спить» складається з трьох оповідань, кожне з яких про втрату – брата, подруги і навіть суперниці в коханні. В «Озері» головна героїня, яка нещодавно втратила матір, зближається із сусідом, який намагається пережити дитячу травму. В «Moshi Moshi» батько головної героїні потрапляє в автокатастрофу з коханкою, про існування якої не знали ані вона, ані її мати.
Може здатися, що в такому разі більшість її книжок доволі одноманітні, але це зовсім не так. Банана Йосимото якимось чином завжди показує питання життя та смерті під новим кутом. Переживаючи втрати, її герої відкривають інші сторони самих себе, зближуються з незнайомцями, які теж страждають, налагоджують стосунки з родичами, починають нарешті робити те, про що завжди мріяли…
Вона розповідає схожі історії з несподіваних точок зору – оповіддю дівчини, яка в дитинстві ледь не загинула, але вже не пам’ятає про це; через дітей письменника, який вчинив самогубство після видання найзагадковішого свого роману; через спробу вбивства; через тугу за тою, хто за життя була тобі ворогом.
Банана Йосимото іноді вдається й до експериментів. У першому оповіданні з «Hardboiled/Hardluck» саме привид загиблої жінки відмовляється прийняти те, що з нею сталося. У другому ж головна героїня на фоні світлої меланхолійної осені змушена потроху усвідомлювати та приймати втрату сестри, яка навряд чи колись вийде з коми. В одному з оповідань збірки «Ящірка» дівчина головного героя наважується на експериментальну процедуру, після якої може втратити пам'ять, тому влаштовує для них прощальну вечірю на випадок, якщо забуде і його.
Незважаючи на важкі теми, авторка пише про смерть та втрату легко, просто та життєствердно. І проводить своїх героїв через всі стадії горя, приводячи їх зрештою до прийняття та пам’яті про тих, кого не стало. На фоні втрати, прості радощі, як то: зорі в небі, які видно з вікна автобуса, смачна локшина, краса озера чи затишне світло на кухні допомагають читачам «заземлитися» та жити в теперішньому моменті.
Один з найвідоміших романів Йосимоти, «Прощавай, Цугумі», розповідає історію Марії та її найкращої подруги Цугумі, родині якої давно сказали, що вона хвора та, скоріш за все, помре молодою. Тож її родина та друзі роками живуть з усвідомленням того, що кожен день може бути для неї останнім. Цугумі ж має складний характер, любить бешкетувати та розмовляє з усіма знайомими у власній задиркуватій манері. Зрештою, дочитавши останню сторінку, відчуваєш, що кожен день, коли ми живі, вже доволі непоганий хоча б через це.
Мені б не хотілося, щоб у вас склалося враження, що Банана Йосимото пише лише про смерть. Бо яку б тему не піднімала кожна нова її книжка, вона завжди перш за все про життя – наше та тих, кого вже немає. Про життя та про пам'ять.
Фото engin akyurt з сайту Unsplash