Не говоріть з баристою

*Італійський бар – це місце, де снідають та п’ють каву.

Від моря бар відділяли три перехрестя, старовинний будинок, який останні двадцять років успішно розпадався на складові та блошиний ринок. Місто навколо змінювалося – відкривалися та зачинялися ресторани, у бруківці з’являлися нові прогалини, у давно всіма забутому вазоні коло входу незрозумілим чином виріс соняшник.

Бар же не змінювався вже багато років. У тих, хто про нього не знав, майже не було шансів знайти його. На ньому не було вивіски, на тротуарі перед входом не стояли столики і ніщо навіть не натякало на те, що всередині на відвідувачів чекає найсмачніша кава в Палермо.

Але так вже вийшло, що про бар знали майже всі.

– Ходімо до Сальво, – казали жителі міста одне одному сонячного ранку. – Побачимось у Сальво за пів годинки! У Сальво найкраща кава, як не крути! Що ми робитимемо, коли Сальво піде на пенсію?

Перед баром вишиковувалась черга з тих, хто прямував на пляж чи повертався з пляжу, вигулював собаку, йшов купувати курку на недільний обід, планував полювати на антикварні тарілки, чекав на друзів…

Коли ж вони нарешті потрапляли всередину, то одразу ж прилаштовували лікті на стійці та потай фотографували мийку та стіл, заставлені коричневими чашками з рештками кави. Над баром у старій дерев’яній рамці висів листочок з єдиним правилом бару: «Не розмовляйте з баристою».

Але нікого це не зупиняло.

– Доброго ранку, сеньйоре Сальво!

– Як ваші справи, сеньйоре Сальво?

– Агов, Сальво, як ся маєш, старий чорт? Все пучком?

Найщедрішою реакцією Сальво – високого, худого та зовсім сивого – був стриманий кивок у сторону привітання. Він мовчки продовжував робити каву, а порожні чашки зіставляти до мийки, на стіл та будь-яку іншу вільну поверхню.

– Можна мені мак’ято?

– Еспресо!

– Два капучино, ми на вулиці зачекаємо!

– Кафе лунго та корнетто з шоколадом!

– Лате мак’ято, дві піцетти та два корнетто без нічого, з собою!

Сальво вибивав з насадки використану каву і засипав нову, прилаштовував її до кавомашини, переливав молоко у металевий глечик, щоб за допомогою гарячого повітря умить перетворити його на пінку. Розрізав піцетти та корнетті навпіл для парочок, які «вже в принципі снідали, але можна нам оце поділити на двох?». Наливав воду у склянки. Прибирав чашки зі стійки. Ніколи не усміхався. І майже ніколи не підтримував розмову.

Лише постійні відвідувачі знали, що Сальво іноді не просто розмовляв, але й жартував. Почуття гумору він мав доволі темне та саркастичне, але кожен, хто хоч раз відчував на собі укол його жартів, потім переповідав це знайомим – настільки рідкісною була ця честь.

Бар роками лишався майже порожнім – всередині не було жодного столика чи стільця, але на барній стійці росли стоси рекламок, які запрошували на спектакль-монолог, виставку фотографій чи зустрічі для колективного письма на сходинках оперного театру. Темні стіни потихеньку заповнювалися подарованими фотографіями, постерами та малюнками, дипломами «Трипадвайзера» за найкращі відгуки року.

На чільному місці, просто над баром, поряд з проханням не розмовляти з баристою, висів вицвілий колаж – фото його батька за барною стійкою у 50-ті роки, веселого та усміхненого, матері Сальво у квітчастій сукні, самого юного Сальво, якого неможливо було впізнати. Правий нижній кут колажу зараз був порожнім – його прикрашали лише рештки жовтого клею, на якому колись трималася давно відірвана фотографія. Ті, хто знав Сальво давно, лише хитали головою на запитання «новеньких» про те, що було там раніше.

Коли осінь змінювала літо, люди у черзі за кавою вже не ховались від сонця у тінь. Навпаки – виходили з чашками з бару та влаштовувались на бордюрі, підставляючи обличчя теплим променям.

Наприкінці жовтня відвідувачі починали вдягати куртки, у грудні – пальта. Черга пістрявила парасольками та зіщулювалася від холодного вітру з моря. Бар був відкритий щодня, за будь-якої погоди та умов, незважаючи на жодні свята.

Тому, коли він зачинився за кілька днів до Різдва, відвідувачі здивувались. Дехто жартував, що Сальво просто не хотів знову чути пропозиції «хоч вертеп поставити», інші переживали, чи не сталося чогось з його літньою мамою, яка жила в селі під Корлеоне. Ніхто не хотів вірити у те, що він міг справді вийти на пенсію.

Всі свята бар стояв темний та порожній, і повірити в те, що зовсім недавно на його відвідувачів чекала найсмачніша кава в Палермо, було ще важче.

Відчинився він лише після Епіфанії, холодного січневого ранку. Перших відвідувачів зустрічали все ті ж постери, фотографії та аромат добре обсмажених кавових зернят. А ще – незнайома багатьом рудоволоса жінка, яка тепер знімала чашки зі стійки та діставала з вітрини корнетті. На щастя, Сальво теж нікуди не зник – спокійний та незворушний, як завжди – він так само варив каву, повернувшись спиною до відвідувачів.

- Анно! Це ти? Повернулася?! – дивувались більш давні відвідувачі. – Маєш чудовий вигляд! Ти той… Назавжди? Ви що, помирилися? – додавали вони тихенько, наче за шумом кавомашини Сальво мав шанс не почути їх.

Анна усміхалась і нічого не пояснювала. Лише простягала їм їхні замовлення, вибивала чеки, протирала барну стійку, зіставляла чашки у мийку. Тим, хто її до цього ніколи не бачив, раптом стало зрозуміло, наскільки незручно Сальво було раніше працювати самому. Вони не наштовхувались одне на одного, не мали проблем з тим, щоб розминутися у тісному просторі між мийкою та вітриною з випічкою, не хапалися за ту ж склянку і майже не дивились одне на одного. Але навіть тим, хто засипав її питаннями, було очевидно – так, повернулася, так, назавжди.

Після появи, чи то повернення Анни, Сальво, що б там не казали, не став іншою людиною. Він так само не вітався, не теревенив з відвідувачами і не усміхався – навіть до неї. Кава не стала смачнішою, а сам бар – більш затишним. На ньому так і не було вивіски, і ніхто вже й не пам’ятав його справжньої назви.

Єдині зміни були помітні на стіні над кавомашиною. У кутику колажу з’явилась та сама фотографія – квадратна, чорно-біла, вицвіла трохи менше за інші. На тих, хто любив спекулювати про неї, чекало розчарування. Це було не весільне фото, не постановочний родинний портрет і не зображення маленького Сальво у пелюшках. На розмитому фоні, у якому вгадувався балкон однієї з центральних вулиць міста, зблизька було знято профіль Анни – молодшої та більш кучерявої. Вона сміялась, прикриваючи обличчя руками.

А напис «Не говоріть з баристою» зник, наче його ніколи й не було.