.jpeg)
У поодиноких озерцях калюж відбиваються спілі кольори осіннього листя. По гладкій бруківці постукують чорні лаковані туфлі. Їхня власниця – бліда шатенка з високим чолом – боязко озирається навколо, наче наперед перепрошує за кожен дзвінкий крок. Кілька машин ліниво котяться дорогою. Дівчина раптово зупиняється навпроти двоповерхової будівлі з червоним дахом, арковими вікнами та розтовченим боком, що з нього повивалювалися шматки цегли, мовби хлібні сухарики з пачки. Її каламутний погляд блукає по стінах будинку доти, доки у руках не починає вібрувати телефон.
Коли екран вкотре світиться, вона тихо лається.
– Алло, – каблуки знову заходяться цокотіти бруківкою.
– Ань, де ти? – різкий жіночий голос по той бік, – Вже майже всі зібралися.
– Біжу.
– Рухайся там! І нотатки не забудь. Макс хоче почати з обговорення.
– Добре-добре, все зі мною. Лечу. – Дівчина важко дихає і розпоясує плаща, а пальці хапають холодні поручні сходів.
– Це ж перша репетиція… – слова штрикають, наче камінці, що випадково закотилися у черевик, – Варто було вийти раніше.
– Так. – погоджується дівчина і тут же докидає, – Я вже біля фонтану. Дві хвилини.
«Якщо хочеться жити, це значить, що є щось, що ти любиш» * – повторює про себе Анна, а теплий вітер забавляється її шаллю з блакитного шовку.
***
Кам’яні стіни будівлі дихають порохом та деревиною. Як затриматися тут на якийсь час, то запах цей видається навіть солодкуватим. Він осідає на дерев’яних дошках підлоги, на великих пів аркових вікнах, на плюшевих багряних шторах, на довгих рядах з вішалками, обтяженими одягом, на різьблених мармурових лицях ангелят, що підпирають балкони, на червоних подушках сидінь, на скручених аркушах, помережаних кучерявим почерком…
Русявий чоловік із рідкою борідкою й глибокими зморшками на переніссі, сидить у широкому кріслі. Очі заплющені – він вдихає той запах на повні груди, а тоді повітря з тихим скрипом, як після перенесеної хвороби виривається на волю, наче крик німого. Стіни приміщення завішані плакатами й деякі з них вже пожовкли та вицвіли. З широкого вікна навпроти стола ллється обіднє світло. Чоловік похапцем збирає списані та змальовані аркуші до темної, як його очі, папки. Погляд застигає на кількох рядках: «– Але скажи-но, як ти себе почуваєш? На всі тридцять? – На шістнадцять і п’ятдесят водночас. Не вельми.»*
– Точно як я, – шепоче він, – ніби років двадцять минуло.
Рояль у кутку обкладений книгами, фотографіями в рамках, засохлими квітами. На вікнах ще виблискують обривки недбало віддертого скотчу. Чоловік накидає сірого светра й виходить у коридор, який скидається на довгий тунель. Десь в дворі рипить гойдалка.
– Можемо починати? – кидає хрипло молодій дівчинці з косичками, яка наздогнала його коридором. – Всі є?
З дверей ліворуч вискакує низенький чоловік з гітарою, і вони тиснуть руки.
– Мммм… Так, Максим… Сергійович…Крім Григор’єва і Коваль.
Максим за звичкою тягнеться до задньої кишені джинсів, та коли усвідомлює, що там порожньо, лише ляскає себе по стегні. Сирість, що її видихають коридорні лабіринти змушує його уривчасто покашлювати.
– О, я ж казав, – втручається чоловік з гітарою, який весь час йшов поруч перебираючи пальцями по струнах, – Паті треба було з наших брати, а ця хай би скакала по Брюселях далі.
А коли дівчина на кілька кроків їх випереджає далі, шепоче:
– Чи ти ше надієшся?
***
Багряне листя каштанів шурхоче, затуляючи ще тепле, але вже далеке сонце. Худорлявий темноволосий чоловік сидить під одним із таких каштанів на лавці. Він ховає руки в кишенях чорного плаща, час від часу дістає флягу, надсьорбує, кривиться, робить ще ковток, а тоді, підперши руками бороду, дивиться на площу міста.
Навколо діти ганяють голубів, втрамбовують острівки темного асфальту на місці ще донедавна свіжих ям. Продавці у кавових будках безкінечно колотять лимонади замість гарячих напоїв. Не так давно у вікнах забігайлівок нишпорив вітер, а тепер звідтіля пахне м’ясом і жиром. Чоловік вже знає, що за годину-другу офіціанти й офіціантки з лискучими посмішками й у засмальцьованих фартухах відгадуватимуть, скільки порцій печеної картоплі чи медових стегенець подадуть на обід. Він також знає, що будинки навпроти, поєднані високою аркою по центру – насправді один, у якого колись вирвали серце.
Якби хтось запитав чоловіка на лавці, за чим він так пильно стежить, то, можливо, найперше той зняв би темні окуляри, блимнув вицвілими зеленими очима, а тоді почав би розповідати. Він би розповів, ба ні, прохарчав, як ще недавно в його рідному домі поселилося пекло. А зараз він думає, чи це все було насправді, чи, може, то його хвороблива уява й тіло, змучене морфієм, сплелись у нелюдській фантазії. Чи пам’ятають ці люди, які зараз регочуть на сходах театру, які возяться з дітлахами у обкладених подушками колясках, які холодним ножем розрізають гарячу телятину? Чи пам’ятають вони імена? Чи пам’ятають вони дати? Чи взагалі пам’ятають? Чи їм просто здається, що будинки будують по клаптях? Колись він, високий та кремезний, бачив у їхніх очах захоплення й страх, а зараз – тільки страх. Чого вони бояться, коли пекло позаду? Що змушує їх зараз відвертати очі?
Чоловік дістає неповну пачку сигарет і за хвилину поринає в густий дим. Десь вдалині скрегоче візок. Скоцюрблена бабуся в хустині тягне його вуличкою, на якій ще не так давно валялися рвані шматки обгорілого металу.
Зненацька він помічає, як до його колін з іншого краю лавки тягнеться пампулястий малюк. Дитиня в яскравому комбінезоні – одна пухкенька ручка тримає пляшечку з водою, інша боязко чіпляється за протерті дошки, під носом надимається булька. Кілька хвилин уважно все розглядає, а тоді хапає пляшечку обома ручками, щось белькоче й підіймає над головою, торкаючись синенької шапочки. Недопалок ще димиться, коли його затоптує потрісканий чоловічий кросівок.
– Ну, чірз, малий чи шо, – ледь торкається прозорої пляшечки малого дном своєї зеленкуватої фляги, а тоді робить кілька ковтків. За хвилину чути плач – жінка в розхристаній дутій куртці шарпає дитину за рукав і веде геть, скоса оглядаючись.
Він дивиться їм у слід так, наче намагається доторкнутися. Торкнутися старої, забутої мрії. Звідкілясь доноситься аромат випічки. І в той момент чоловік уявляє, як відкраює скибку хрусткого, теплого маминого хліба, як накриває його густим шаром масла, як довго-довго жує, запиваючи молоком…
Останні краплі рому обпікають горло. «Вміти забутися – ось девіз сьогоднішнього дня»*, – міг би почути той, хто б наважився до нього підсісти.
***
Коли Анна нарешті підіймається останніми сходинками і намагається дотягнутися до вхідних дверей, то налітає на якусь темну постать серед яскравого денного світла.
– О, Аня…Анька, – раптом вона чує своє ім’я, – шо не впізнаєш?
Темні окуляри й плащ, скрипучий, трохи осілий голос, щетина, клуби сигаретного диму. Вона ледь помітно здригається.
– Андрій…
Чоловік закидає окуляри на підстрижену русяву гриву. Вітер дмухає на нього тонким ароматом жасминових парфумів.
– Ну привіт, – мала б сміливіше промовити дівчина, та, здається, голос дрижить, ніби раптово подув морозний вітер.
– О, впізнала? Ну з цією херньою важче, – він обводить двома пальцями, якими тримає сигарету, своє обличчя.
Шрам, схожий на пришитий шмат бекону, наче ділить лице навпіл, але впоперек, як неправильно розкраяне яблуко.
– А ти теж… тут?
– Ага. Макс запропонував. Мені ж зараз, – він нервово всміхається, показуючи жовті зуби і швидко спльовує набік, – потрібне якесь заняття.
Вона дивиться так, наче торкається до багрового рубця, відчуває шершаву шкіру. Вона все ще пам’ятає, якою його щока була на дотик.
– Не парся. Це загримують потім, – відказує Андрій, помічаючи погляд, – А за півроку ше одна операція, – і буду як новенький. А як ти?
– Та от приїхала. Минулого тижня. – блакитна шаль зісковзує, і з-під шовку вибиваються темні кучері. – Тут майже нічого не змінилося з того часу, як я…
– Ну та… Майже.
Зненацька хтось вискакує з будівлі, розчахнувши важкі дубові двері, заледве не збивши їх із ніг. Анна відскакує. Андрій гасить сигарету об підошву пом’ятого кросівка, а тоді хапає дверну ручку:
– Заходь.
Солодкуватий запах пороху змішується з тютюном.
– Зал догори, – показує рукою догори бабуся у зеленій хустині, як тільки вони заходять, – бо тутка нема світла. А тоді закидає до рота два «рачки» і заходиться драїти сіру цементовану підлогу шваброю.
Коли вони піднімаються, Анна вперше помічає, що Андрій стягує шкіряну рукавицю лише з однієї долоні.
***
У просторій залі з пів арковими вікнами денне світло відбивається від дзеркальної стіни. Зазвичай в таких приміщеннях тренуються балетні трупи. Того дня, згуртувавшись у невелике півколо, до репетиції готується трупа акторів. Кілька розкладених стільців досі пустують.
– Боже, – зітхає повновидий чоловік у картатому кашкеті, – це ж ми нарешті зберемося всі?
Висока дівчина у джинсах розчісує навпроти дзеркала пишне руде волосся:
– Не всі…– шепоче і глипає на блідолицю жінку в темній блузі.
Скриплять двері – з’являється Максим з чорною папкою, займає місце по центру.
– Починаємо, – керує він, кидаючи погляд два самотніх стільці, що наче розкраюють коло навпіл.
– Макс, а може ну його нах тих товаришів? Навіть сценарію ще нормального нема, – світловолосий, на вигляд значно молодший чоловік у зеленому худі ляскає себе по колінах. – Може, давай знову «Руїни» чи «Старих перців» чи якогось «Сватання» хоча б?
– Тааа, – протягує дівчина, змахуючи рудим хвостом з волосся – Або хоча б додай якихось веселіших сцен. Хочеться чогось такого зараз…
Як тільки вона вимовляє останнє слово, двері напружено прочиняються – до кімнати заходять двоє, чиї стільці пустують один навпроти одного, перериваючи коло. І до них прикипають одразу кілька пар очей, кожні з різних, зі своїх причин.
***
Знайомий, ледь вловимий аромат жасминових парфумів перебиває запах пороху й деревини. Максим прикипає поглядом до покручених золотистих завитків на картинній рамці біля вікна. Він думає, що коли наважиться поглянути праворуч, перехопить погляд холодних, як ртуть, очей, то вже не чутиме дзвінкого торохкотіння дівчачих жартів, монотонного постукування годинника чи приглушеного бриньчання гітари.
А я ж думав, що не побачу тебе більше. Йому ти теж дзвонила, коли приїхала?
Максим знає, що не зможе довго опиратися. Виснажлива хвороба добряче підточила й до того неміцні сили. Коли нарешті торкається поглядом скуйовджених темних пасм волосся, ледь помітної посмішки на губах, тонких пальців, то відчуває, як десь глибоко всередині пробуджуються заборонені почуття. Він переконує себе, що це збурюються чергові судомні напади кашлю. Та здається, що заодно із густим зеленим слизом, він вихаркує шматки скам’янілих слів.
Чи була ти щаслива, після того, як сказала, що «саме з ним почуваєшся справжньою жінкою»? Хіба це він збирав твої фото, коли в будинок «прилетіло»? Чи може в тебе вже є якийсь Жан чи Ахмед, а тут тебе вже нічого не тримає?
Максим знає, що вона не відповість на жодне з питань, бо він не наважиться вимовити їх вголос. Та й Анна не мусить нічого відповідати. Можливо, їм обом відомі відповіді. А, можливо, відповідей нема ні в кого. Десь вдалині чується виття – котрийсь з тих навіжених мотоциклістів саме тисне на газ. У залі западає тиша – раптова, незатишна, тривожна – знадобилося кілька хвилин, аби розум взяв гору над відчуттями.
А знаєш ти, що клята емфізема відібрала в мене рештки гідності, і я весь цей час оббивався тут, мов старий, поточений лишаєм, ні до чого не придатний пес? Так от ця вистава – це, мабуть, єдине, на що я здатний.
Максим завжди думав, що коли знову побачить людей, з якими так міцно пов’язало життя, а тоді раптово розкинуло по закутках світу, то його шийні вени розбухнуть від нервового напруження й затулять доступ кисню. На диво, дихається йому напрочуд легко, а ще чомусь пахне свіжоскошеним сіном, згадується, як шумить нічна річка, холонуть від мороженого соку пальці й світиться вогнями нічне місто…
***
Може не варто було приходити? Може й взагалі не варто було приїздити? Цікаво, чи спитають навіщо повернулася? Спитають. Всі питають.
Анні здається, наче вона уважно слухає, як поруч читають ролі виразні чоловічі голоси, розмірковуючи над темпом, наголосами, паузами, але якби хтось попросив повторити хоч одне слово, вона заледве б згадала назву п’єси.
Дівчина сидить навпроти дзеркала й раз по раз глипає на власне відображення: світла шкіра видається блідою на тлі темно-синього светра, заплетене абияк волосся, короткі темні пасма повибивалися із зачіски й доводиться закладати їх за вуха, великі сірі очі... Власне, саме в них вже скільки років досі жило 15-річне дівчисько, тоді як насправді їй вже вдвічі більше. Анна часто шукала дзеркало, коли її накривала тривога, а тоді дивилася на своє відображення, підморгувала і кивала – собі справжній, жвавій, натхненній, яка завжди жила в цих очах. Ще не так давно з тих очей позирало дівчисько. Сьогодні ж це були очі її матері – каламутні, безбарвні, облямовані оберемком дрібних зморшок. Власне, єдине, що залишилося у спадок.
– Гей, Патриціє, де твої «сяючі, щасливі очі» *? – згодом спитає брюнетка, якій дісталася роль Рози, а тоді додасть тихо, ховаючи посмішку: – Залишила там?
Крізь розчахнуте вікно закрадається теплий вітер, лоскоче шию, а тоді накриває хвилею спогадів.
Анна згадує посиденьки після вистав чи репетицій: як Прохір грав на гітарі, як Лорка з Галкою доливали кока-колу до рому чи коньяку і розігрували свої варіанти відомих спектаклів, як Малюхи дивувалися, коли їм вкотре доводилося грати сім’ю на сцені, як Андрій подарував перший букет – неоковирний збір фарбованих в якусь синьку маргариток, як Макс розкурював сигару, і вони згадували дитячі роки, як жбурляли підгнилі сливи один в одного через паркан в селі… Власне, весь час згадувала і мимоволі порівнювала…
Хіба ти мав право змушувати обирати, ставити ультиматум?
***
От чого, з-поміж усіх людей, я зустрів саме її?
Андрій закидає до рота жуйку й потирає чоло, наче намагається розігнати головний біль, що наростає так, як важкі темні хмари скупчуються на небі перед грозою. Безсонна ніч і туманний день. У кишені плаща шерхотять кілька прямокутних блістерів з пігулками – від однієї згадки гірчить у роті. Якби він міг, то нанизав би пригорщу таких пігулок на нитку і зробив би собі браслет, як мав у дитинстві – солодкий, різнокольоровий, з цукрових драже. Можливо, хоч так від всіх цих «доксикламінів», «селофенів» та «гідазепамів» було б більше користі.
– Життя я уявляв собі зовсім інакше*, – стиха завершує свою репліку хлопець, який грає роль Гассе. Проте Андрію здається, ніби він чує кожне слово вимовлене власним голосом.
А що, як не варто було погоджуватися? Всі ці місяці я думав про неї, писав повідомлення, уявляв, як зустріну, скажу зовсім інші слова, ніж тоді, а вийшла якась дурнувата балачка. Може, встати й піти прямо зараз?
Далі Андрій слухає, як Анна читає – ніжний, глибокий, тремтливий голос – і думає, чи він тепер завжди гратиме таких, як Роббі? Він здригається, і стілець під ним нервово шарпається – десь надворі гасає мотоцикліст. А що, власне, спільного у нього з цим персонажем? Чи віддали б йому цю роль, якби їх поєднували лише вік та любов до рому?
Чи це така помста Макса – змусити мене говорити, навіть вивернути свої думки, відчуття, спогади перед глядачами, перед всіма навиворіт, випатрати собі нутрощі, як зарубаному півню? А що залишиться після? Що залишиться мені? Шматки понівеченого тіла і чорно-білі сни?
Він дивиться, як рухаються обведені червоним Анині губи. Видається, наче єдине, що її цікавить – правильні слова, правильні рухи, правильні тональності. Через це Андрій відчуває, як пульсує кров у скронях. Хрипить Макс, прочищаючи горло. За вікном починає торохкотіти дощ…
Ми вже втрачене покоління? Чи нам ще є що втрачати?
***
Коли по дірявих ринвах стікають краплі, а сонце котиться за обрій – репетирують вступну, вкотре переписану, сцену:
– Так звикаєш до щоденної метушні, що коли маєш трохи вільного часу, то воно ніби й заважає...
– А що, власне, заважає нам тепер жити, Отто?*
* Цитати з роману Е. М. Ремарка «Три товариші».
Редакторки: Марія Баглай, Тетяна Олексієнко
