.jpeg)
Тієї осені xлопчик з паралельного 7-А класу почав приносити мені яблука.
Той самий, з-під якого колись в їдальні я випадково висмикнула стілець, і він лише встиг блиснути в повітрі новими кросівками, загримівши на підлогу під регіт однокласників.
У першому класі ми з ним були разом у групі продовженого дня. Ще той плаксій! Він відмовлявся спати, рюмсав, аж доки вихователька не викликала його маму з іншого корпусу «великої школи», де та була Директрисою! Вона приходила, сідала на маленьке синове ліжечко, садила його до себе на коліна і тихо-тихо розмовляла з ним, поки він не засинав. Я памʼятаю її гарні строгі костюми і високу зачіску, а найбільше — спокійне, лагідне обличчя. Здається, ми всі трохи заздрили, що у нього така мила мама і її можна викликати по телефону. А я, підглядаючи за ними зі свого ліжечка в кутку, відчувала, як сильно, до сліз, не люблю цього малого, як хочу зробити йому боляче.
Моя мама теж була молодою й красивою. Але в нас вдома не дозволялося плакати. Нікому. Хоч би там що. «Хто реве, той і получає» , «хто плаче — той слабак і вибуває з гри» — дві заповіді мого дитинства.
Зі школи мене завжди забирали останньою. А одного разу — забули. Тьотя Валя, нянечка, вела мене додому поряд зі своїм велосипедом, обвішаним торбами і кухонним приладдям. Ми довго шукали в темряві потрібний підʼїзд, але квартиру я впізнала легко. Під нашими дверима було найбільше дитячого взуття і жив дух розігрітого гречаного супу.
В сьомому класі мене важко було не помітити. Мій величезний пуховик з зірками та американським прапором, служив улюбленою мішенню для сніжок і паперових куль. Як би переконливо я не розповідала, що доношую одяг старшої сестри, запах секонд-хенду і нашивку «Карітас» в спільній роздягальні не приховаєш. «Фуу, гуманітарка!» — морщили носа старшокласниці, розглядаючи мої стоптані черевики і довгі, до середини литки, картаті спідниці.
Він мовчки підходив і непомітно кидав мені в кишеню яблуко.
Нарешті я мала щось, що належало тільки мені. І ділитися я не збиралась. Додому я носила яблука в задній кишені портфелю і почувалась володаркою найбільшого скарбу. Вони мені снилися. Такі соковиті і смачні. Я прокидалася вночі й лежала нерухомо в стані делірію, зi щасливою усмішкою і повним ротом слини. Потім, обережно щоб нікого не розбудити, я брала портфель і зачинялася у ванній. Там я сиділа в темряві і вдихала аромат яблук, торкалася рукою їх гладеньких, досконалих боків. Не придумавши нічого кращого, я ховала їх далеко під ванну , загорнувши в улюблену футболку.
Їсти яблука було шкода. Хоч дуже хотілось. Вони були надто гарні, надто багато для мене означали. Набравшись сміливості, якось я дістала одне яблуко і залишила його на парті, у всіх на виду. Це було ризиковано, але я хотіла щоб усі побачили і спитали звідки воно. Того дня вчителька англійської диктувала нам речення про осінній сад, а на літературі ми читали вірш про любов.
По дорозі додому я уявляла перший поцілунок зі смаком терпких осінніх яблук. Але мені не вдавалося придумати дo нього риму.
На початку грудня ми з однокласниками пішли вітати керівничку з днем народження. Вирішили здивувати її вдома. На подарунок обрали наймоднішу сумку на міському ринку — з довгим ремінцем, з блискучими буквами «CHANNEL». Ми так жваво обговорювали наш сюрприз, що я не побачила за кучугурами снігу відкритого каналізаційного люка.
Перелом ноги і тріщина тазової кістки надовго заземлили мене в лікарнянній палаті. Катерина Осипівна сказала, що почувається винною i подарувала свою нову сумку мені, хоч вона їй самій страшенно сподобалась.
Яблука мама знайшла і викинула. Вони зігнили під ванною. Через мою схованку там усе вкрилося чорною пліснявою.
До школи я повернулася з новою сумкою аж наприкінці навчального року.
Все вжe було не так.
Коли зі мною трапився перший поцілунок, він не мав ні смаку, ні запаху. Наші губи торкались і завмирали, не відаючи, що робити далі. Кожна наступна спроба була гірша за попередню. Ми перечіплялися носами, він не знав куди подіти руки, у мене затерп язик. Слух різали фальшиві ноти зі сцени, де другу годину поспіль ганьбився місцевий рок-гурт.
І ось, нарешті мої очі зустрілися з парою інших зелених очей. Хлопчик, який носив мені яблука, стояв неподалік. А я вдавала, що не памʼятаю, як його звати.
