.jpeg)
Зараз страхи українців крутяться навколо війни. Страх смерті, страх втрати, страх зробити замало. Це все зрозуміле й знайоме кожному.
Наше дослідження, тим часом, стосується страхів людей, пов’язаних із літературою. З якими страхами доводиться зустрітися віч-на-віч, коли відкриваєш текстовий файл чи записник? Лише наших власних відповідей було малувато для об’єктивності, тому ми пішли питати інших: постукали до письменників і письменниць, до критиків і критикинь. Деякі з них навіть відповіли.
Виявилося, що письменницькі страхи різні настільки, наскільки й тексти. І залежить це не лише від внутрішніх особливостей, а й від стажу в даному ремеслі. Хтось боїться померти раніше, ніж встигне сказати все. Хтось навпаки боїться, що слів не вистачить і доведеться доживати в мовчанні. Хтось боїться критиків, а хтось своїх персонажів.
А критики, до речі, теж інколи бояться критики.
Понад чотири десятки відповідей і всі різні. Та що я розказую, читайте самі.
Мій письменницький страх номер 1, — що моїй книжки нікому не потрібні. Він розвіюється тоді, коли хоча б одна дитина доводить протилежне.
Боюся перетворитися на того сумного дідуся, що блукає київським метро, заглядає людям в очі і пропонує книги від автора. А тих книжок ніколи ніхто не купує.
Мій головний страх — незакінченні тексти, які будуть приходити до мене уві сні. Борюся з ним тим, що намагаюсь писати швидше, краще, сильніше.
Я боюся пасивної форми «було написано», «було прочитано»… Тому пишу і перечитую.
У мене немає жодних ірраціональних письменницьких страхів, однак є один дуже прагматичний. Я боюся, щоб електронний текст не зник. Якось, коли я дописувала дипломну бакалаврську роботу, оскільки файл містив чимало посилань і перетривав чимало змін та правок, то не витримав лихої долі — і частина його зникла. Відтоді я щоразу після роботи зберігаю текст і десь у хмарі, і на диску.
Очевидно, це страх замовкання, страх втрати голосу, страх втрати письма. Коли в якийсь момент ти раптом розумієш, що не можеш писати. Якщо для тебе це дійсно серйозні важливі речі, то, це мабуть, і є найбільший страх, найбільший ризик і найбільша втрата. А крім того, є якісь письменницькі неврози. Мені час від часу сниться, що я забув тексти, які маю читати, або запізнююся на виступ перед читачами, або прийшов не в той зал, де маю виступ. Оце неврози — речі значно простіші. А найбільший страх — це страх мовчання.
Боюся відкривати рота, коли потрібно вголос сказати, що я письменниця, — одразу хочеться замість цього вистрибнути у вікно.
Боюся, що напишу коли-небудь книгу, а у ній не буде геть нічого про секс.
Відкрити в собі скриньку Пандори жаху війни і не дати тому ради. А з іншого боку — оминути цю тему, не до кінця прожити її, витіснити з себе чи потопити надто глибоко.
Безсердечно запитати у письменника початківця про письменницькі страхи і ОБМЕЖИТИ відповідь обсягом 1-2 речення (от одне речення вже безтолково й використала — лишилося ще одне в запасі; згадуємо Забужко і пишемо!). Основний страх, бути недо- ! Недо-цікавою, недо-корисною, недо-смішною, недо-письменницею. Видавати посереднє за бестселер. З іншого боку, хто точно може визначити що є що? Втім, дуже не хочеться, щоб на письменницькій могильній плиті було підписано: «Анна Софіна — не письменниця, а графоманка».
Що я умру раніше, ніж встигну написати свої оновлені книги.
Найгірший момент — коли виходить друком у світ моя книжка, і якийсь час у просторі просто тихо. Так наче книжка там невидима, наче її немає зовсім. І це найгірше. Страждання молодого Вертера закінчуються в момент, коли з’являється перший відгук або перша кількість зірочок на GoodReads. Вже далі можна жити! І хоч я знаю, що кожній книжці завжди потрібен час, аби читач її помітив (зрештою, потрібен час і на те, щоб її прочитати!), утім, щоразу не перестаю хвилюватися. Знаю також, що у кожної книжки завжди є свій шлях — і навіть попри заплановані маркетингові ходи, кожна книжка завжди житиме своїм неконтрольованим життям, і сама знайде спосіб, як і коли потрапити до рук читача. Найголовніше, витримати і пережити оту паузу, яка, часом, здається, триває цілу вічність.
Мій головний письменницький страх — це ввести читача в оману або надати недостовірну інформацію, або не перевірити факти, або зробити помилку. Пам’ятаю, коли я випустив свою першу «Франческу», дуже переживав, тому що коли перечитав текст, вже буквально в книзі знайшов там…, ну знаєте, завжди ми знаходимо блохи в своїх текстах. Пам’ятаю дуже тяжко переймався цим. Потім зрозумів, що помилки — вони невідворотні. Кожен раз, коли ти будеш мати свій текст, вже оприлюднений, вже надрукований, ти будеш боятися побачити там помилки. Це час від часу трапляється. Це нормально. Цього не треба боятися. Я цього боюсь, насправді. Це вже в якості терапії собі промовляєш. І дуже тяжко. Але я знаю, що це процес роботи. Якщо ти не помиляєшся, то ти нічого не робиш.
Найгірше, коли ти сама собі стаєш передбачувана. Коли твоє письмо тебе саму ніяк не дивує. Також погано, коли люди його сприймають зовсім не так, як ти хотіла. Це навіть не страх, а гарантований результат. Третій страх - втратити потребу писати. Хоча, можливо, з огляду на попередні два, це було б не так і погано.
Як і кожен автор, я дуже боялася негативних відгуків. Мені здавалося, якщо хтось, навіть якийсь абстрактний анонімний читач в інтернеті, не приймає мій текст, то це автоматично означає, що він не приймає мене, що я "якась не така". Але насправді, у нас усіх різні смаки. І нерідко читач бачить у тексті щось своє, через призму свого досвіду, світогляду, настрою, прочитує навіть те, чого автор не планував. І всі ми різні, це факт. Якщо книжка комусь не сподобалася, це просто означає, що вона потрапила не до свого читача. І в цьому немає аніякої катастрофи. Крім того у мене був величезний страх відкрити свою свіженько надруковану книжку і побачити там помилки. А ще я дуже боялася, що на мою презентацію ніхто не прийде і я стоятиму сама серед порожньої зали. І вже коли все це сталося зі мною, бо мало всі шанси статися з будь-ким, бо шлях письменника тернистий і всіяний дрібними описочками, я збагнула, що насправді ці жахи підсилювалися лише моєю уявою. В реальності ж значно страшніше піддатися страхам і не здійснити свою мрію.
Із зовсім ірраціонального — боюся, що мене порівнюватимуть з письменниками, які мені не подобаються. Борюся тим, що продовжую писати далі, і не задумуватися про «а що, як?»
Мій найбільший письменницький страх полягає в тому, що мою книжку не помітять. Якщо її не помітять, це означатиме, що вона нецікава і непотрібна.
Через свою еміграцію, боюся відірватися від сучасної української ментальності й писати книги незрозумілі українцям.
Боюся, що не зможу написати текст, не приплівши туди щось скандинавське. А якщо серйозно, боюсь побачити свою ідею втіленою кимось.
Найбільший страх, коли пишу нову історію, що закінчення роману буде гірше ніж початок, що ідеї видихнуться і стануть банальними.
Страх — не знати й не мати, що сказати. І що не зрозуміють мої жарти. Але то трапляється часто. Мабуть вже не страх, а буденність.
Мій страх — почути від когось, чия думка для мене важлива, слова «Я очікував від тебе чогось більшого». І ще боюсь бути вразливою через власні тексти. Але чомусь так виходить, що найкращі тексти ті, які неможливо перечитувати і не ранити себе кожного разу. Тому з цим страхом я звикаю жити і писати.
Боюся, що люди які хвалять мої тексти, роблять це виключно з ввічливості та бажання зробити приємно.
Боюся так і не наважитися випустити свої історії та своїх персонажів у світ.
Боюся бути тією жінкою, що ходить центральними площами вулиць і заглядає перехожим в обличчя: «Книжки від авторки».
Тільки нещодавно мистецтвознавці знайшли нотатку Едварда Мунка і виявили, що персонаж на його картині «Крик» не кричить сам, як вважалось раніше, а затуляє вуха, щоб не чути крику природи. Бідний Мунк... Який же це відчайдушний відчай, коли тебе розуміють настільки викривлено. Боюсь бути, як Мунк…
Боюся, що те, що пишу, нудне і нецікаве.
Боюсь, що можу написати щось значиме, а не напишу. Ще побоююсь прискіпливості до поведінки персонажа і переходів на особистість у критичних відгуках.
Боюся писати про поганців, про страшних людей. Бо мої герої частенько звідкилясь беруться в реальному житті. Наприклад, темношкірий хлопець, який раптом стукає в мої двері, коли вирішую писати історію від імені напів кенійця, що народився під Києвом. Або дівчина з фіолетовим волоссям дивиться мені з докором в очі на автобусній зупинці, бо дуже схожу зовні персонажку, яку я саме надумала викинути з тексту (передумала).
Боюся зневіритися в своїх текстах, що мої книжки читатимуть лише з ввічливості, що одного дня напишу занудно-моралізаторсько-повчальний твір.
Зараз у мене страх зачепити якусь болючу тему. Адже у кожного тепер є те, що може викликати потужний флешбек, навіть здавалося б абсолютно мирне: запах фіалок, гречана каша, цуценя тощо. Я боюся писати, бо подумки уявляю тисячі історій, чому це може засмутити.
Страх так і не дописати почату книгу. Страх того, що ідеї так і не втіляться в сюжет.
Страхи? Стати занадто зарозумілою і перестати чути публіку ;) Це жарт. Зараз у мене головний страх не знайти про що писати.
Бути не почутим, коли твої книжки не читають. Мабуть, це найбільший страх.
Не знайти свого читача. Розчаруватися у вже виданій книжці. Застрягнути посеред твору і не змогти дописати.
Незаслужені погані відгуки, як у теперішній ситуації з тою книжковою блогеркою))
Загалом, в мене є три письменницькі страхи: перший — більше не впіймати письменницького потоку, коли слова просто виливаються на папір самі, коли ти не контролюєш процес і не знаєш наперед, що буде з героями далі. Другий страх — писати сіро, якщо перечитуєш і самій нудно, якщо текст не викликає в мене самої емоцій, навіть, коли написано добре. А ще, один з найбільших страхів, написати смішну історію несмішно. Писати з гумором — це завжди ходити по тонкій грані, тому доводиться читати уривки різним аудиторіям, щоб відстежити реакцію.
Хай як парадоксально це звучить, найбільше боюся, що книжка занадто сподобається. Про такі тексти писати найважче, бо завелика спокуса написати просто «це чудово неперевершено божественно читайте всі». (Так, такі тексти бувають!) До речі, з текстами, які дуже не сподобалися, це працює з точністю до навпаки) Раніше було страшнувато, коли після моєї рецензії виходили тексти інших колег про цю саму книжку — і їхні думки кардинально відрізнялися від моєї (а іноді їхні статті відверто полемізували з моєю). Одразу починаєш думати: може, я неправа, нефахова, щось недобачила. Але насправді це більш ніж нормально — коли є множинність думок. Значить, книжка працює саме як хороша книжка) Звісно, боюся дедлайнів. Але водночас люблю редактор_ок, які ніжно й водночас непохитно нагадують, що стаття треба. Я з тих авторок, яким дуже потрібен «чарівний пендель». І той страх, якого остаточно вдалося позбутися — це що сильно розпишуся й розтечуся мислію по древу. Донедавна я категорично не вміла в короткі форми. Проте в такі часи, як нині, дуже легко відділяти суттєве від несуттєвого. Тож тепер інша проблема: розширити стислу, лаконічну думку про текст (яка формується одразу по прочитанню) таки до повноцінної статті.
Літкритики бояться не вкластися у дедлайни, пропустити важливий текст, видатися занудними. Бояться, що Нобелівку здобуде хтось, про кого вони навіть не чули. Бояться, що з ними припинить спілкуватися половина літпроцесу, бо ж критиків не люблять. Страх білого аркуша також завжди є, в мене кожна рецензія починається із жаского усвідомлення, що я поняття не маю, як вибудувати її структурно і про що взагалі тут написати. Страх наробити фактологічних помилок і що потім за це прилетить від читачів.
Було б очевидним сказати, що боюся письменників, еге ж? Але це не буде правдою. У мене нема жодного почуття, яке б було скероване безпосередньо на автора книжки (навіть якщо я цю людину знаю, тим більше, якщо я її знаю). Коли працюю, то цікавлять мене тільки книжки. Власне, це проблема і страх номер один – опинитися в «дні бабака» та знову і знову, роками поспіль пояснювати, що літературний критик — не обслуговуючий персонал для письменника, критик працює з завершеним проєктом, з твором, що уже став книжкою, і адресується при цьому читачу, а не літератору. Так що письменників я не боюся, їх в моєму професійному світі нібито і не існує. А от книжок подекуди лякаюся відверто (страх номер два): боюся тих книжок, що здаються мені поверховими і дурними — боюся, що це я не здатна заглянути за поверхню і побачити щось справжнє; боюся тих книжок, що глибокі і мудрі — боюся не мати спроможності відповісти на їхній виклик. Вихід — бути чесною з книжкою: очі бояться, очі читають далі. Є ще один мій персональний дуже сильний страх — залізти комусь в душу брудними чоботами. Часом в моїх рецензіях людей тригерять речі, про які я й подумати б не могла (тригери взагалі важко передбачити), тому коли пишеш про теми складні і важкі (а я їх не уникаю), то треба бути максимум обережною з читачем. Ну і звикнути до того, що навіть після всіх докладених зусиль тебе назвуть злим зарозумілим стервом. Ви ж розумієте, що ніхто при розумі не приходить в літературу критику, аби його за це всі навколо любили?
Після прочитання цієї палітри різноманітних відтінків острахів, видається, що літературотворення — це справжнє чудо з розряду неможливого.
Але ж ні, чудо — це коли книжки пишуться, видаються та критикуються незважаючи на те, що людям, які працюють зі словом, в теперішній час доводиться виконувати чимало нелітературної робити: переганяти автомобілі для військових, збирати гроші на ці авто, волонтерити в тисячу інших способів, захищати від загарбників зі зброєю в руках. І все це під перманентними обстрілами.