.jpeg)
Коли Вова запропонував їй поїхати до дітей у Польщу, вона ледве не зойкнула від радості. Звісно, як належить хорошій дружині, відмовлялася від цієї ідеї близько тижня. Забракло одного дня. У ранок неділі, похмурий і несподівано сирий, після сигналу тривоги, що тривав із третьої ночі, на кухні її зустріла брудна тарілка із залишками гречки.
— Все. Їду.
— Ти щось сказала, Тамуся?
— Знову не прибрав? — вона гучно поставила тарілку у раковину, різко відкрила кран з водою. — Ці твої нічні жори… У Катрусі хоча б посудомийка є.
— Ну то їдь. Я тобі вже давно кажу. Прошу. Відправляю тебе у безпечне місце.
Тамара подивилася на полицю, де вишукувалися білі філіжанки. Один… Два… Шість. Дасть Бог, залишиться чотири, коли вона повернеться. Нічого, купить нові — польські.
— Добре, — вона повернулася до свого чоловіка, який вже з блиском в очах поглядав на верхню шафку. Дурненький думав, що вона не знала про його заначку цигарок там. Хто ж ховає свої секрети від дружини на кухні?
***
Говорили недовго. Вона хвилювалася через вибухи, він беззаперечно погоджувався, що їй варто залишитися ще на місяць. А краще — до весни. Бо вже розбиратися самостійно з городом він був не готовий.
— Па, — втрутилася у розмову донька, — може й ти до нас? Тобі ж шістдесят чотири.
Завмерли обидвоє.
— Та доню, — Вова прочистив горло, — ти ж знаєш… Треба ж той… Як його… Тамуся?
— …слідкувати за квартирою, — підхопила Тамара. — Там стільки всього.
— Хіба що спогадів, — усміхнулася Катя.
Тамара поглянула на монітор — за спиною Вови виднілися її улюблені філіжанки, його подарунок на двадцяту річницю.
***
«Хочу приготувати святкову вечерю. За твоїм рецептом. Качку».
Тамара не спала всю ніч. Думала, що ж зробити на Різдво. Онук збирався гуляти з друзями. Катя була на добровільній дієті. Її чоловік-поляк — на вимушеній. Тамарі заборонили пекти пиріжки мінімум два тижні, а про «наполеон» взагалі попросили забути.
«У моєму зошиті є рецепт. Приправа у баночці на холодильнику. А качку вже купив?».
«Ага».
На екрані її новенького телефона вигулькнуло нечітке фото чогось… лисого і схожого на сусідського кота.
«Вова, ти нормальний? Це ж Філіпс. Як там Іванівна?».
«Нормально. Діти приїхали».
Знову фото — Вова поруч зі своїм старим другом Андрюхою, сином Іванівни. На задньому фоні видно меншого з онуків — Марка. Схуд сильно після поранення й реабілітації.
«Так що там з качкою? Ти її всю зʼїси?».
«То на Різдво, Новий рік і ще трошки віддам Філіпсу».
Вона поставила у відповідь смайлик, але так і не відправила. На обличчі усмішки не було.
Телефон у руках тихенько завібрував.
— Тамуся, все добре?
Вона видихнула. Хотілося чогось солодкого, зі своєї духовки, а потім загорнутися у ковдру й почитати стару добру Агату Крісті. На ранок піти з Вовою до сусідів, пити трав'яний чай та кликати їх на вечерю. Вони відмовляться, Іванівна пожаліється на тиск, але вже о шостій вечора гучна юрба завалиться до їхньої квартири. Вова буде розповідати старі жарти, вона морщити носа, бо «скільки вже можна», а гості сміятися не з поваги до господарів, а, бо ж дійсно ті історії з кожним роком стають все більш кумедними.
— Ти знаєш… — Тамара замовкла.
— … потяг з вашого вокзалу о шостій ранку. Ще й на вечерю встигнеш.
Вова умощувався на дивані, тому криво тримав телефон. Вона бачила тільки частину його обличчя, але достатньо, аби помітити кутик усмішки.
— Буде качка?
— І запашна кава на кінець.