Американська подорож

У кожної людини настає день, коли вона одним широким помахом руки змітає зі столу робочі документи, папірці з нагадуваннями купити котячий корм і краплі для очей, дрібки доіcторичного печива, дитячий конструктор і фломастери без ковпачків, щоб демонстративно розвернути велику мапу з накресленим маршрутом й оголосити: "Ми вирушаємо за Імлисті гори! Себто – у мандрівку. Перша зупинка..."

… Літо!

А це саме та пора року, яка викликає найбільше спогадів про дитинство. Мої літні канікули були насичені читанням. Одним із ритуалів переходу в режим, де нема місця годинникам і розкладам, було перечитування книги "Пригоди Тома Сойєра та Гекльберрі Фінна".

Американська література така багата на відомі імена, а територія країни така велика, що навіть якби скласти детальний список авторів та місць, пов`язаних з їхньою творчістю, вам би знадобилася дуже тривала відпустка і дуже терплячий напарник, щоб подолати цей квест. Але якщо розділити умовний список за сезонами, то занурення у світ літературної Америки буде гармонійним і сповненим яскравих вражень.

Можливо, після цієї мандрівки ваша домашня бібліотека поповниться кількома десятками нових томів. А подорожі набудуть глибших сенсів.

Я ніколи не задумувалась про те, щоб потрапити у світ Марка Твена по-справжньому. Моя уява так добре відкликалася на його оповідь, що мені вистачало заплющити очі після кожного розділу аби уявити Індіанця Джо, хлопчаків, їхню церковну школу і пережити першу закоханість разом із Томом і Бекі. Яким же було моє здивування, коли через багато років я опинилася перед свіжовибіленим парканом, поряд із відром та щіткою з вапном.

Ба більше, печери, у яких заблукали діти і де ховав золото Індіанець Джо, теж виявилися справжніми і відкритими для екскурсій! Це була, безперечно, одна із найкращих мандрівок мого дорослого життя. Вона наче звела двa паралельних світи в спільну площину, де все було саме так, як у моїй уяві.

Марк Твен, як і багато інших письменників, черпав натхнення з місцевості, в якій він провів дитинство. Містечко Ганнібал у штаті Міссурі знаходиться на річці Міссісіпі, як і вигаданий Сент-Пітерсберґ з "Пригод Тома Сойєра". Дім Марка Твена вже понад сто років приймає відвідувачів з усього світу. Цей музей – не єдина пам`ятка про "батька американської літератури", як його називав інший класик – Вільям Фолкнер. По всьому містечку розкидані відсилки на Марка Твена та персонажів його книжок. Тут і маяк Марка Твена, і пам`ятник Томасу та Геку, і краєзнавчий музей з двориком, і бруківка, і екскурсійний пароплав на Міссісіпі. Якщо ви не маєте сентиментальних спогадів про творчість Твена, то вам містечко Ганнібал може здатися застиглим у часі, майже міфічним, випаленими на сонці декораціями. Та навіть коли так, то річка не залишить вас байдужими. Наш круїз на пароплаві перед заходом сонця був сповнений кумедних моментів, як от пафосна трапеза з зелених бобів і печеної картоплі, так і щемкого відчуття закоханості в цю неймовірну країну.

От до наступної зупинки нам справді доведеться вирушити за гірський хребет. Ще однією дуже літньою і дуже атмосферною місциною на літературній карті Америки є Ешвіль, штат Північна Кароліна. Місто на 100,000 жителів знаходиться в оточенні гір Blue Ridge Mountains – Блакитного хребта. Тут повітря пахне сосновим лісом, вранці стеляться густі тумани і дихається так вільно і глибоко, як у підніжжі Карпат. В Ешвілі народився трохи недооцінений чи вже призабутий письменник Томас Вульф. Він був одним із представником "втраченого покоління", писав у першій половині ХХ сторіччя, і його редактором був Максвел Перкінс з видавництва Charles Scribner's Sons. Перкінс також працював з Ернестом Гемінгвеєм та Френсісом Скоттом Фіцджеральдом. Томас Вульф отримав блискучу освіту і мав намір стати драматургом. Натомість світ про нього дізнався завдяки великим романам, які він встиг написати за своє коротке життя.

Дебютний роман Вулфа «Подивись на свою домівку, Янголе» ( “Look Homeward, Angel”) вийшов у 1929. Це автобіографічний твір, у якому жителі міста Ешвіль змогли без зусиль впізнати себе, що викликало шквал обурення. Письменник вісім років не повертався на свою малу батьківщину. Коли у своїх наступних романах Вулф ні словом не згадав про Ешвіль, це образило його сусідів і родичів ще більше.

Ось такий символ повернення додому - скульптура килимка з черевиками перед батьківським домом Томаса Вулфа. Asheville, North Carolina

Томас Вулф помер у 38 років. Його творча кар`єра тривала всього декаду. Впродовж цього часу письменник написав чотири великих романи, два з яких опубліковані посмертно. Його проза емоційна, лірична і занурює читача в легку меланхолію.

Коли ви потрапите в Північну Кароліну, вас зачарує природа штату, але я вас запевняю: такий ефект на собі відчуває кожен, хто потрапляє сюди вперше. Навіть найбагатші люди Америки – династія Вандербільтів – не встояли перед магією Блакитного хребта і збудували неподалік Ешвілю найбільшу приватну резиденцію в США, відому як Biltmore Estate.

Це справжній замок з англійським садом, терасою, галявинами та фонтаном. Оранжерея приваблює садівників з усіх куточків Америки, а музей побуту всередині замку вражає розкішшю Позолоченого Віку.

Biltmore Estate охоплює сотні гектарів. На його території є і виноградники, і готель, і ресторани. Після відвідин музею особливо різко відчувається убогість довколишніх містечок. Ешвіль пережив економічний бум у 1920-х роках, але після Великої депресії так і не повернувся "у форму".

Biltmore Estate стане бонусом для тих мандрівників, які все ще вагаються, чи варто планувати подорож виключно заради відвідин міста, описаного американським класиком. Ешвіль у романах Томаса Вульфа не має нічого спільного з життям фінансових магнатів. Тим і важливі подорожі зі знанням історичного, літературного та музичного контекстів. Після них на згадку нам залишається дещо більше, ніж знімок на тлі гарної локації.

За вікном – злива, яка тривала лічені хвилини, а мені здається, що я досі чую її шум, варто лише глянути на цю світлину.

Осінь.

Так, я знаю, що Рей Бредбері у багатьох читачів асоціюється з "Кульбабовим вином" і літніми оповіданнями про дитинство, але в місто Вокіган, штат Іллінойс, я рекомендую їхати в пору золотої осені.

Вокіган – бідне місто. Якщо їхати до нього з Чикаго, то шлях пролягатиме через Еванстон, Вілмет, Хайленд Парк, Лейк Форест. Якби з цих містечок створити уявне намисто, то Вокіган був би непримітним скельцем серед діамантів. Скельцем, якому добряче дісталось від мінливої погоди та економіки останнього століття.

Час у Вокігані звучить безперервним гуркотом водоочисного заводу, вантажними потягами, які його обслуговують та приглушеним шумом мічіганських хвиль. І хоч посеред міста височіє будівельний кран, важко сказати, чи він там стоїть для конкретної місії, чи як останній символ надії на майбутні проєкти розбудови міста.

Цікаво, чи таким уявляв собі майбутнє письменник Рей Бредбері, чиє дитинство пройшло тут? Мабуть, що ні.

Рей Бредбері народився в місті Вокіган 22 серпня 1920 року. Вже з 1931 року він почав писати короткі оповідання, а у 1934 році сімʼя Рея переїхала аж до Лос-Анджелеса, сподіваючись на кращі умови життя. У Каліфорнії майбутній письменник закінчив середню школу, і на цьому його освіта закінчилась. Своє перше оповідання Бредбері опублікував у 1941 році. З того часу з-під його пера вийшло понад 500 повістей, оповідань, віршів, сценаріїв та пʼєс. Письменник отримав безліч літературних нагород, любов читачів та прихильність критиків. У 1971 році один із кратерів на місяці був названим "Кульбабовим" на честь роману Бредбері, а в рідному місті письменника встановлена меморіальна зірка в т. зв. Алеї Слави через дорогу від театру "Дженесі" і зовсім недалеко від бібліотеки.

Бібліотека Карнегі, де юний Рей зачитувався книжками про інші галактики, відкрила свої двері для жителів міста у 1903 році і залишила глибокий слід у душі майбутнього письменника-фантаста. У своїй передмові до "451 градус за Фаренгейтом" Бредбері писав: "Відколи мені виповнилось 9 років, я проводив щонайменше два вечори на тиждень у бібліотеці міста Вокіган, штат Іллінойс. Влітку не було жодного дня, коли мене не можна було б знайти серед книжкових полиць. Я вдихав запах книг, наче екзотичні спеції; впивався ними ще до того, поки я почав їх читати."

Зараз бібліотека зачинена для відвідувачів. Будівля все більше осідає, в одному із задніх вікон вибита шибка і видніються стелажі з книжками. Мені чомусь боляче думати про самотню будівлю, яка надихнула Рея Бредбері і увіковічнилась у його творах.

Немає вже й будинку, де пройшло дитинство письменника. Як і дому його дядька, куди Бредбері любив повертатись у зрілому віці.

Якби моя воля, то я б організовувала в закинутому готелі та Бібліотеці Карнегі резиденції, майстер-класи та семінари для молодого покоління письменників-фантастів, за участю відомих авторів. Що може краще надихнути, ніж ночівля в закинутій бібліотеці, де витає дух Рея Бредбері? Де ще розгулятись уяві, як не споглядаючи занепад сучасного американського міста з балкону 8-го поверху абсолютно безлюдного готелю? Тут ідеї для фантастичних оповідань ліниво порозлягались на тротуарах міста і лише чекають, щоб знайшовся якийсь 11-літній чи 56-літній оповідач, який побачить у звичайних речах нові галактики і не побоїться відправити туди своїх астронавтів!

"Ширше відкрий очі, живи так жадібно, ніби через 10 секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший від будь-якої мрії, створеної на фабриці і оплаченої грошима. Не проси гарантій, не шукай спокою – такого звіра немає на світі. А якщо є, так він схожий на мавпу-лінивця, яка цілісінький день висить на дереві головою вниз, і все життя проводить у сплячці."

Восени мене щороку тягне до Східного узбережжя Америки. Я зауважила, що осінь тут триває найдовше, наче дає людям можливість насолодитися кожним відтінком дерев і квітів перед тим, як світ зануриться у монохромність зими.

Марк Твен обрав місто Гартфорд, у штаті Коннектикут для будівництва сімейного маєтку. Письменник витратив на нього всі свої заощадження і вліз у колосальні борги. Але, схоже, що витрати були немарними.

У цьому деревʼяному будинку Марк Твен написав свої найкращі твори. Навіть зараз, 120 років після того, як сімʼя продала дім, у відтвореному до найменших деталей побуту письменника, відчувається, що це було справжнє сімейне гніздо, переповнене сміхом і любовʼю. Поки родину не спіткала трагедія. Під час європейського турне, в яке Марк Твен вирушив, щоб заробити грошей і розрахуватися з боргами, одна з його доньок захворіла і раптово померла. Втрата була такою важкою для сімʼї, що вони не змогли жити в домі, де все нагадувало про Сьюзі. Письменник продав його в 1903 році, за сім років до власної смерті.

Зараз у Домі Марка Твена облаштований музей, простір для культурних подій, книгарня та галерея. Будинок цікавий не лише своєю архітектурою, але й інтерʼєром та різними технічними винаходами, якими Марк Твен цікавився і про які решта американців дізналася набагато пізніше. Якщо ви памʼятаєте старі фотографії Твена, то ви, напевно, помітили його увагу до власного зовнішнього вигляду, любов до стильного одягу та аксесуарів. Інтерʼєр будинку не менш вишуканий, хоча зараз це вже радше заслуга працівників музею та істориків, які присвятили багато часу на відновлення оригінального стану маєтку.

Зима

Ернест Гемінгвей народився в містечку Oak Park, девʼять миль від Чикаго. Там він прожив до закінчення школи і за першої нагоди покинув батьківський дім, куди повертався дуже рідко.

Oak Park, Illinois

Маленький Ернест на колінах у мами. Сімейне фото з дитячої кімнати в будинку, де народився Гемнігвей.

І хоча в домі, де народився Гемінгвей, зараз облаштували архів і музей, сам письменник згадував про свою малу батьківщину з їдкою іронією. Його найвідоміший вислів про те, що у мешканців Оук-парку широкі галявини і вузький світогляд глибоко поранив самолюбство місцевої інтелігенції. Та з часом громада пробачила геніального автора і користується стабільним потоком туристів – шанувальників творчості Гемінгвея, які прибувають сюди на екскурсії.

Ернест Гемінгвей за своє життя змінив багато міст і країн, у яких почувався як вдома. Він любив тропічний клімат, рибалити і напівострівне життя. Сімейна вілла на Кі-Вест, у штаті Флорида, забезпечила йому ідеальні умови для життя і письма. Там письменник завершив писати роман "Прощавай, зброє" нон-фікшн про кориду "Смерть після полудня", "Переможцю не дістається нічого", оповідання та вірші.

Саме на Кі-Вест варто майнути взимку. До крайньої південної точки можна дістатися автомобілем із Маямі або на човні. В обох випадках подорож займе кілька годин, які можна заповнити читанням або прослуховуванням короткої прози Гемінгвея. Я зауважила, що моя цікавість до його творчості відновилася саме після відвідин Кі-Вест. Там зовсім інша атмосфера, ніж в сімейному домі Гемінгвеїв в Oak Park. Батьки письменника були типовими представниками Вікторіанської епохи, релігійними і строгими. У будинку навіть зараз відчувається стриманість та розміреність сімейного життя. Приглушене світло в бібліотеці батька, вузькі сходи і коридори, музична кімната матері та простора їдальня для сімейного застілля.

Вілла на Кі-Вест – повна протилежність домашньому побуту старшого покоління Гемінгвеїв. Це двоповерховий будинок в іспанському стилі з жовтими віконницями, терасою і численними вікнами, завдяки яким приміщення тоне в сонячних променях.

Ернест Гемінгвей придбав нерухомість на Кі-Вест зі своєю другою дружиною Полін Пфайффер на кошти, подаровані її заможним дядьком. Подружжя вклало чимало грошей у свій омріяний дім і навіть збудували приватний басейн, що було нечуваною розкішшю.

Зараз вілла відкрита для відвідувачів, але постійними мешканцям там є лише коти – їх вже понад 60. Вони не реагують на гостей, сплять на ґанку, в тіні тропічного саду та на терасі.

За "символічну" суму – $1,500 можна зарезервувати три години "письменницького досвіду" для двох. Ви отримаєте доступ до усіх кімнат вілли, кабінету письменника, саду і галявини. Можливо, вам навіть вдасться спіймати за руку норовливу музу, відчути приплив натхнення. Не буду приховувати – мені не хотілося покидати віллу. Це дуже красиве і світле місце, де буяє вічна зелень, любов до життя і … котів.

Весна.

Не знаю, якою буває весна у ваших краях, а до Чикаго вона приходить із запізненням щонайменше на два місяці і часто пережити лютий-квітень психологічно складніше, ніж пізню осінь і зиму. Тому, коли сірість за вікном набридає так само, як пуховик і хронічна застуда, час вирушати на південь – на зустріч весні.

Усе почалося з Нового Орлеану. Це було третє американське місто, крім Чикаго, у моєму скупому списку "відвідано". А як кажуть – third time is the charm. І мені дійсно пощастило. Новий Орлеан виявився найбільш богемним і найменш американським містом на території США.

Я й досі так думаю, давно втративши лік відвіданих місць і штатів. Мистецькі галереї, наче церкви, були відчинені якщо не цілодобово, то до самої півночі. Музиканти – справжні королі міста – відпускали своїх підданих на короткий сон перед самим сходом сонця, беручи з них обіцянку зустрітися на тому ж місці через пару годин і продовжити концерт.

Ранки – найкращий час для прогулянки південним містом.

А якщо це місто славиться своїм нічним життям, то до обіду вам ніхто не заважатиме неквапливо роздивлятися будівлі, історичні маркери та постійних жителів. Так, прокинувшись о сьомій ранку я вийшла на пробіжку, але травневе сонце і вологість виявилися надто сильними суперниками і виснажили мене впродовж перших 10 хвилин. Я йшла позаду неповороткої машини, що мила бруківку вузьких вуличок Французького кварталу, а потім – на Канал-стріт, яка виявилась широким бульваром із трамвайною колією.

Фасади дорогих готелів чергувалися з миршавими крамницями, чиї вікна в такий ранній час ще були наглухо прикриті металевими повіками іржавих ролет. Пошуки води і кави привели мене до вітрини універмагу, на першому поверсі якого був замаскований вхід у готель Hilton. Перед дверима мене зустрів огрядний вусатий чоловік з пакетом у руках і в шапці, "вуха" якої стирчали в різні боки. Вигляд у незнайомця був не менш здивований, ніж у мене. "Ігнатій Райлі" – представився він бронзовими літерами, викарбyваними поряд зi стоптаною підошвою його черевиків. "Ігнатій хто?", – подумала я, набираючи ім`я в Гугл. Виявилось, що переді мною був тридцятилітній холостяк, представник місцевої інтелігенції, який тимчасово проживав із матір`ю, зневажав людей і заробляв на життя продаючи хот-доги.

– Дуже приємно! – промовила я. – І не менш цікаво.

Місто, в якому встановлюють пам'ятники літературним персонажам, одразу отримує бонусні бали в моєму особистому рейтингу.

Заінтригована зустріччю з Ігнатієм, я забула про все і вирушила до найближчої книгарні. Мені терміново захотілося знайти книжку, зі сторінок якої цей персонаж опинився на Канал-стріт.

Ignatius J. Railly - персонаж роману "Конфедерація дурнів", дія якого відбувається в Новому Орлеані.

Книгарню я знайшла неподалік найвідомішої площі. Називалася вона іменем американського класика Вільяма Фолкнера, оскільки знаходилась у будинку, де письменник проживав у 1925 році. На моє запитання про Ігнатія, власниця книгарні мовчки вручила мені книжку в м`якій обкладинці, на якій був зображений той же дивак у шапці з-під універмагу, з примруженим саркастичним поглядом і папугою на плечі. Роман про Ігнатія називався "Конфедерація дурнів" (A Confederacy of Dunces).

"Ви напевно чули, що це один із кращих зразків сатири в сучасній американській літературі? Особисто я так не думаю", – беземоційно прокоментувала мою покупку касирка книгарні.

"Ще цікавіше!", – подумала я.

"Конфедерацію дурнів" написав мешканець Нового Орлеану Джон Кеннеді Тул, чия коротка біографія має бути у кожного автора-початківця як застереження: не зациклюватись на своєму єдиному творі, відкинути довбаний перфекціонізм та переїхати з батьківського дому, аби не з`їхати з глузду. Втім, хто-зна, яка саме з цілого букету душевних травм стала визначальною в рішенні письменника покінчити з життям. Він вчинив самогубство, коли йому виповнився 31 рік.

Джон Кеннеді Тул був без сумніву талановитим письменником. Можливо, навіть геніальним. Напевно, усвідомлення цього, як і постійне нагадування матері про непересічний літературний талант сина і те, як він його марнує, паралізували розвиток Джона як автора. Чернетка "Конфедерації дурнів" свого часу потрапила до рук редактора та літературознавця Роберта Ґоттліба з видавництва "Simon & Schuster". Він надіслав свої рекомендації, запевняючи, що в роману є потенціал. Тул і Готтліб переписувалися впродовж двох років, хоча редактор так і не погодився видати книжку в тій редакції, в якій вона була на той час. Він вважав, що попри винятковий літературний талант Тула, відчутний з перший сторінок роману, твір має один вагомий недолік – все, що в ньому відбувається та комічно описується, не має сенсу.

Одинадцять років після смерті Джона Кеннеді Тула, його матір правдами і неправдами домоглася публікації роману. Пізніше його відзначили Пулітцерівською премією, що привернуло увагу до "Конфедерації дурнів" і надало роману статусу культового серед молоді.

Я прочитала "Конфедерацію дурнів" ще під час перебування в Новому Орлеані. Роман не вплинув на моє сприйняття міста, хоч всі події відбувалися саме там. Та це далеко не найгірша книжка з прочитаних мною. Вона місцями викликає регіт, місцями – огиду і здивування.

Тоді, в 2012 році, сидячи на березі Міссісіппі з книгою Вільяма Фолкнера "Москіти" (Mosquitoes) та з закладкою з зображенням бідолахи Ігнатія Райлі, я зрозуміла, що знаю, хто мені покаже Америку – письменники. У кожного регіону є власний пророк, літературний голос, уважний літописець людських доль та епох. Минуло 10 років, а я продовжую мандрівку, знайомлюсь з новими літературними "гідами", а часто зустрічаю вже добре знайомі імена у нових містах і це так приємно, ніби зустріч давніх і щирих друзів.

Сподіваюсь, що і для вас ця стаття стане стимулом збирати власну колекцію місць, які хочеться відвідувати ще і ще. Як казав Марк Твен: «Подорожі згубні для упереджень, фанатизму та обмеженості».

У подорожах ми знаходимо себе і придумуємо продовження власної історії.

Всі фото з приватного архіву авторки.