.jpeg)
У цей сльотавий листопадовий вечір своєю звичною пружною ходою Олена йшла додому. Ще зранку вона подивилася прогноз погоди й взула гумаки — води ставало все більше, вчорашній сніг невблаганно танув під сотнями ніг перехожих. Дорогою проїзжали машини, іноді здіймаючи хвилі з калюж. Світло від фар мерехтіло у краплинках води. Як добре, що вона все прораховує наперед, і не важливо, що та психологиня думає про її гіперконтроль, зі злістю думала Олена. Навіщо вона взагалі погодилася на цю сесію, можливо їй просто треба знайти мультивітамінний комплекс чи просто пропити магній, тоді тривожність сама мине.
Олена завернула з тротуару у двори. Тут тала вода назбиралась у ямках на асфальті, які колись були тріщинами, й Олена ще раз втішилась, що не в черевиках. Поки обходила калюжі, вона продумувала, що ще повинна встигнути сьогодні. Думка, що в неї з собою є робочий ноутбук, тримала в тонусі — можна легко працювати вдома. А ще написати декільком колегам, нагадати, що дедлайн вже післязавтра.
Вона підійшла до свого дому, відчинила вхідні двері й пірнула у тьмяне світло типового під’їзду бетонної дев’ятиповерхівки. «Знову хтось намагався підпалити», — помітила Олена, натискаючи трохи почорнілу кнопку ліфта. Вона вже давно вмовляла інших жильців поставити камеру спостереження на першому поверсі, але, звісно, скоріш за все, їй самій доведеться із цим возитися.
Олена зайшла у вузький потертий ліфт. Тісна коробка із гуркотом зачинила двері, загуділа і трясучись полинула догори, на дев’ятий поверх. Вона ніколи не любила цей ліфт, часом він її навіть лякав, але вона жодним чином не хотіла витрачати дорогоцінний час на підйом пішки.
І раптом ліфт смикнувся, світло блимнуло, і в ту ж мить запала тиша. Олена теж наполохано завмерла. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що сталося, а коли усвідомлення прийшло, вона швидко дістала телефон із кишені та ввімкнула ліхтарик. «Ну так, аякже!» — роздратовано подумала Олена, коли побачила спалену кнопку виклику диспетчера, але це її не зупинило. Ключами їй вдалося натиснути на залишки кнопки.
— Гей!.. Мене хтось чує? Я застрягла в ліфті!
Тиша. В усьому домі панувала цілковита тиша. Олена ще почекала, знову натиснула кнопку і покликала, але не отримала ніякої відповіді. Тоді вона ліхтариком відшукала на пошарпаних стінах оголошення з номером ліфтера, написане чорним маркером просто на стіні. Олена знову згадала психологиню. «Я надто сильно контролюю своє життя? Ні, я шукаю виходів. Я не реагую на дійсність — я дію!» — подумки продовжила вона свої контраргументи до суперечки з нею.
Коли набирала цифри, помітила, що заряду у телефоні майже не залишилося — лише тоненька червона смужка. «Чорт!» — Олена швидко полізла в рюкзак за павербанком, і тут її серце похололо. Пальці не знайшли звичної матової поверхні, і спогад прошив її мозок — вона запізнювалася на сесію з психологинею та зовсім забула забрати павербанк зі свого робочого столу. Вона матюкнулася, а подумки ще й облаяла психологиню, її спокійний тон і повне нерозуміння причин ситуації Олени.
Олена всеодно подзвонила ліфтеру. «Зачекайте, будь ласка, абонент розмовляє», — і вона продовжила чекати. Гнів стихав, натомість з’являлася тривожність. Скоро її телефон вимкнеться, і вона залишиться тут взагалі одна. У темряві й тиші.
Виклик обірвався. Олена хотіла вже знову дзвонити, коли телефон завібрував. Вона швидко відповіла:
— Так! Алло!
— Здрастуйте! Ви мені дзвонили?
— Так! Ви ж ліфтер?
— О, то ви теж застрягли? — в його голосі відчувалася усмішка.
— Так, коли ви зможете мене витягти звідси? — Олена тамувала роздратування.
— Та нема потреби! — весело відказав ліфтер. У неї навіть подих перехопило. — За годину вже включать світло, там якась аварія на подстанції, кажуть, скоро виправлять. Я ж до вас за годину тільки доберуся.
— А якщо ні? Мені тут всю ніч сидіти?!
— Ну, добре-добре, я вашу заявку приняв, придеться почекать, ви вже третя. В якому будинку застрягли?
Олена почала надиктовувати йому адресу, коли екран згаснув. Вона спочатку не повірила у те, що сталося. Намагалася увімкнути телефон, але він залишався темним. Нарешті вона кинула його у рюкзак і спробувала розсунути двері ліфту самотужки. Проте вони не зрушувалися. Врешті решт Олена відступилася від дверей, спітніла і втомлена. Сльози навернулися на очі.
Спочатку злі сльози, сльози від образи та несправедливості, що вона застрягла тут, коли мала ще стільки робочих планів на вечір. І що все сьогодні обернулося проти неї з тою сесією, із забутим павербанком, і чортовою аварією на підстанції. На всіх роботах її завжди називали бійцем, і вона радо підтверджувала це, але супротивників цього разу виявилося забагато.
А потім уся приреченість і безвихідь ситуації навалилась на неї. Вона ніби знову стала маленькою Оленкою, у якої ніяк не виходить вирахувати задачку з математики. Сидить над тим зошитом у клітинку, сльози скрапують на числа, чорнила розпливаються у солоних краплинках, а в голові звучить гостро і гучно: «Хватить ридать, позорище! Заспокоїлась та зробила все!».
Олена схлипнула, закусивши губу. Вона завжди намагалася бути сильною, сильнішою за обставини. Говорила, що обставинами виправдовуються ліниві або слабкі. Говорила, що людина може все, треба тільки захотіти. Ще трішки зусилля, ще трішки напружитись. І ось вона сидить у чорному ліфті, у знеосвітленому домі, і єдине, що їй залишається – це чекати. Все, що вона зараз має — себе і свої думки.
Олені згадався спокійний та мʼякий голос психологині, її слова, що не все підвладне людині, що людина помиляється, і в тому насправді немає трагедії. Щось всередині Олени надламалося, як крига креснула на річці на початку весни. Вона сіла на підлогу і заридала, вперше за багато років.
Коли за годину тьмяне світло в ліфті блимнуло, засліпивши звиклі до темряви очі, Олена встала з підлоги. Двері зі скреготом відчинились на її дев’ятому поверсі, і вона вийшла у сяйво лампочки на сходовому майданчику. Втомленою зайшла додому, зняла гумаки. За звичкою одразу пройшла на кухню та клацнула чайник, хоча й не бачила його за своїми думками. Дістала з рюкзака ноутбук, хотіла вже класти на стіл, коли несподівано завмерла.
Олена дивилася на сіру матову поверхню, на наліпку з логотипом компанії, і раптом задумалась, чи готова зараз його вмикати.
Чайник закипав.