.jpeg)
Твої зіниці розширені, а обличчя бліде, як крейда. Тиск підвищився, а серце калатає так, наче зараз вискочить з грудей. Ти відчуваєш, як кожний твій мʼяз напружився, а волосся по всьому тілі стало дибки. Що відбувається? А, здається, ти чимось наляканий. Ну так, тільки що прямо перед твоїм носом загальмувала машина, водій якої помітив тебе на пішохідному переході в останній момент. Ні? То, може, на тебе накинувся ротвейлер, хазяїн якого відволікся на телефонну розмову. Добре, що він таки вчасно зупинив свого собаку. Теж ні? Ну то, може, ти просто дивишся «Хижу в лісі» або читаєш «Сяйво»? Так-так, наше тіло реагує однаково, як на реальну небезпеку, так і на вигадану, як у книжці або фільмі. І, хоча, буквально через долі секунди ми розуміємо, що нам нічого не загрожує, тим не менше, наші вуха та очі вже встигли відреагувати на подразники (темрява, крик, дивний звук на екрані або в нашій уяві, якщо ми читаємо) і передати цю інформацію до відповідних ділянок мозку (таламуса, амігдали та гіпоталамуса). Завдяки цьому наше тіло – очі, м’язи, бронхи, серце – отримало сигнали і вже готується до боротьби або втечі, якби це була реальна небезпека. Скоріше за все, нам не доведеться битися або тікати, та мозок воліє перестрахуватися і підготувати нас до найгіршого сценарію. Водночас з тим, як наше тіло готується до боротьби, неокортекс (частина мозку, яка відповідає за вищі когнітивні функції) обробляє інформацію та перевіряє, чи нам фактично щось загрожує. На цей процес треба трохи більше часу, ніж на підготовку до боротьби, тому на той момент, коли ми усвідомлюємо, що нам нема чого боятися, наші очі, серце та всі мʼязи вже у всеозброєнні.
Якщо під час перегляду або читання горорів ми лякаємося по-справжньому, чому нам подобається це робити? Наше життя повне стресу та негативних емоцій. Ми купуємо в аптеці заспокійливе та ходимо до психотерапевта, щоб впоратися з тривогами. Ми медитуємо та відвідуємо семінари «Як впоратися зі стресом». Одначе популярність фільмів жахів та горорів впевнено тримає свої позиції і, схоже, не збирається здаватися. Чому? Що нами керує і чи дійсно ми любимо відчувати це огидне, липке відчуття страху?
Не я перша замислилася над цим питанням. До мене цим цікавилося багато різних психологів та інших спеціалістів. І не тільки цікавилися, але й робили досліди, щоб таки дізнатися, що керує людьми, коли вони тягнуться за черговою книжкою Стівена Кінга чи Стівена Чбоскі.
Версій кілька і деякі з них трохи безумні. Намагаючись проаналізувати будь-яку тему, дослідники часто насамперед вивчають давнину. В цьому випадку з того, чи любили люди страшні історії в давніші часи чи це просто нам сьогодні бракує адреналіну. Дослідження показують, що, те, від чого в нас сьогодні стигне кров у жилах, більше схоже на жахастики для дошкільнят, у порівнянні з тим, чим лоскотали собі нерви наші предки. Міфологія повна жорстокості та брутальності, древня література практично стікає кровʼю, від казок тих часів перехоплює подих. Окрім того, раніше люди любили не тільки вигадані жахастики, але й справжні, тобто такі, які можна було оглядати наживо: четвертування, колесування, повішення. Оглядали з цікавістю, виборюючи місця поближче до сцени. Лише попкорну бракувало.
Зараз, звісно, ми стали страшенно чутливими й оглядати публічні страти не готові, проте горори все ще нас приваблюють. Чому? Які потреби ми закриваємо, оглядаючи страшні сцени? Одні дослідники стверджують, що це відбувається тому, що страх є однією з наших базових емоцій і ми просто мусимо його відчувати для нормального функціонування психіки. Інші кажуть, що в порівнянні з життям у давні часи, сьогодні адреналіну нам таки бракує, тому треба його добирати з книжок чи фільмів, приблизно як вітамінки. Та психологія наука неточна, тому стверджувати на 100 відсотків, хто має рацію – складно. Мені особисто найбільше подобається така версія: в моменті, коли ми лякаємося, до нас у кров потряпляє цілий коктейль гормонів, серед яких також дофамін, відомий під назвою гормону задоволення. Власне кажучи, нашому організму не дуже важливий спосіб, яким цей гормон потрапив у кров: задля приємних відчуттів всі способи підходять. Дуже важливим при цьому є той факт, що хоч, переглядаючи фільм чи читаючи книжку, ми лякаємося насправді (памʼятаєте розширені зірниці, підвищений тиск…), проте за мілісекунди наш мозок розуміє, що ми то насправді в безпеці і хвилюватися треба отому хлопцю на екрані, а не нам. Ми ж отримуємо від неокортексу сигнал, що небезпека минула (хоч її насправді і не було) і ми вийшли з цієї небезпечної ситуації переможцем (неважливо, що перемогли завдяки тому, що просто знаходилися по інший бік екрану) і за це отримали ще одну дозу дофаміну.
Проте, коли ситуація насправді безпечна, і мозок не отримує підтвердження того, що нам нічого не загрожує – наприклад, як під час нічних кошмарів – жодного задоволенням ми під час перегляду такого “фільму жахів” не отримуємо, бо наш мозок вірить в те, що ця небезпека справжня.
Ще одна теорія, яка, напевно, заслуговує на увагу, говорить про те, що переглядаючи жахи, ми можемо більше дізнатися про свою “темну сторону” і визнати її право на існування. Вже давно відомо, що бути завжди “білим і пухнастим” в принципі неможливо. Якщо ж нам хочеться такими здаватися, то ціна за таке “шоу” досить висока – наша психічна стабільність. Всі наші неідеальні риси, які ми не визнаємо в собі, а також страхи та злість відходять в тінь, зʼявляючись пізніше у вигляді різних розладів та проблем. Коли ж ми даємо можливість нашим страхам та злості проявитися, ми отримуємо розрядку напруження. Так що жахастики можуть бути навіть терапевтичними. Пам’ятаймо тільки, що приймати їх треба в розумних дозах.
Фото: andreiuc88