top of page
  • Фото автораМаргарита Моря

Чемна дівчинка


Вулички заповнились запахом, наче листкове тісто, нашароване з теплих претцелей, солодкої кориці на дріжджовому тісті, пряного вина та жирних ковбасок. Кольорові струмки людей складалися у візерунки, центром яких часто були Санти, Ніколаси та гноми. Для Кріс всього було забагато: барв та голосів, ароматів та реклами найвигідніших розпродажів. Вона обережно ковзала крізь натовп, наче боялася підчепити святкову лихоманку. Єдиним бажанням було скоріше купити щось до вечері та опинись вдома, де на неї чекала купа книжок і початок відпустки. Вона була байдужа до свят, а от люди її лякали: здитинілі, готові прощати всім та любити всіх, скажені до різдвяних див та чарівних формул, за якими здійснюються будь-які бажання.

Кріс не вірила в казки — вона вірила в оповідача. Тим паче не вірила в дива, а от в несподіванки – цілком.

Біля вбраної ялинки у дворі блакитного храму святий Миколай роздавав подарунки дітям — хоча перше Миколая вже минуло, а до другого лишалось ще півтора тижня.

— Ти була чемною? — українською спитав він маленьку дівчинку. Та енергійно закивала.

Губи Кріс трохи розтяглись у посмішці — добре, що у дітей була казка, їм вона ще потрібна. А ще так приємно було бачити рідного Миколая за тисячі кілометрів від його дому.

Та його питання різало вуха — тут вже давно не заведено ставити його. Натомість просять у дітей пригадати щось з останнього, що порадувало їх, і тоді дарують корисні солодощі.

В її дитинстві це питання було звичним. Безумовно, вона була чемною, інколи навіть занадто. Та сюрпризи, які вона за це отримала, були зовсім…

Кріс не помітила, що вже ходила супермаркетом, і навіть встигла покласти в кошик три зелених яблука та контейнер грецького йогурту. Її продуктовий кошик завжди був передбачуваним, тому вона часто не усвідомлювала себе аж допоки біля турнікета не вібрував смартгодинник для підтвердження оплати. Колись давно вона працювала з психотерапевтом над станом загубленості, але правда була така: інколи їй хотілось загубитись.

Того разу не годинник змусив її повернутись в реальність, а різке слово, потім ще одне, таке ж саме. Кріс озирнулась — голос звучав зовсім поряд, десь на сусідньому проході. Це було бридке слово, від якого її тіло покрилось липким потом. Першим бажанням було втекти від нього якнайдалі, та ноги не рухались. Вона стояла, закамʼянівши, дві хвилини чи дві години, доки двоє людей — він та вона — важкою ходою не вийшли з-за кута і не зачовгали мимо. Вони не були старі — такого віку були б зараз батьки Кріс. Але виглядали дуже вживаними, ковбасними та набряклими від алкоголю.

Серце заколотило і Кріс, наче зачарована, не випускаючи пару з поля зору, рушила за ними: спочатку — супермаркетом, а потім — шумними вулицями аж до квартирної будівлі. На мить вона зупинилась, не розуміючи, що робити далі, та тут же до неї дійшло — це була її квартирна будівля.

Чоловік із жінкою зайшли у найближчий підʼїзд, де єдина квартира — із величезним кутовим вікном — ще донедавна була вільною. Вона це добре знала. Кріс знала всіх мешканців будинку, він був невеликий – на два поверхи та три під'їзди. (Так вона почувалась у більшій безпеці — знаючи всіх, хто її оточує).

Кріс зайшла додому, кинула шопер з продуктами на підлогу. Думка про те, що йогурт зіпсується, якщо його не поставити в холодильник, пропливла повз, але не лишилась — для неї не було місця. Всім простором її свідомості заволоділи два відчуття: огиди та неймовірної удачі. Вона майже готова була навіть визнати: не удачі — дива.

Улюблене рожеве крісло, схоже на трон принцеси, було заставлено книжками, але Кріс навіть не подумала їх прибрати й всілася поряд на підлогу. Голова була важка, і вона спочатку притулила її до мʼякого оксамиту, та за деякий час просто сповзла нижче і вляглася на бік, підігнувши під себе ноги.

Щезли святкові аромати та метушня, яблука та спокійна вечеря після важкого робочого дня, розчинились, наче у їдкій кислоті, плани на відпустку та плани на життя. Весь її всесвіт зайняли ті двоє з супермаркету. Кріс сподівалась, що вони давно померли в страшних муках, і тим паче було неможливо, щоб після всього їх впустила бодай якась з країн Європи (тому вона тут і жила), але так було навіть цікавіше.

Декілька складних маневрів, багато посмішок та безглуздих балачок, велика коробка пампухів — та через декілька днів Кріс таки змогла прокрастись у кутову квартиру. Вона товаришувала з консьєржкою будинку і знала, де та зберігає майстер ключ (вона так почувалась у більшій безпеці).

Чоловік з жінкою пішли в бік автобусної зупинки, тож Кріс мала принаймні годину. З відчуттям глибокої огиди вона пройшлась по кімнатах. Пахло кислим та старим — і як вони тільки встигли так засмердіти житло? Посеред кухні стояло відро, наповнене змішаними відходами — та ні, насправді сміттям, просто Кріс вже забула це слово; під раковиною стояли пусті контейнери для вторинної сировини. На крані висіла ганчірка без кольору. На підвіконні в попільничку перетворилась банка з-під консерви. На столі лежав планшет. Вона натисла кнопку включення — на екрані зʼявилось поле для пароля. А на фоні — похмура жінка, віком, як Кріс, та хлопець років восьми зі знудженим виразом обличчя.

Її ледве не знудило і вона швидко вийшла з кухні.

Торкатись нічого не хотілось, та Кріс все одно розкривала шафи, зазирала у валізи, відкривала шухлядки. Вона не сподівалась знайти, що шукала, та не шукати не могла. З роздратуванням помітила, що одяг та інші речі були недешевими, хоча і справляли враження повного несмаку. А документи, як вона і думала, виявились підробленими, хоч тільки за виразом їхніх облич можна зрозуміти, звідки вони. Бажання взяти ножиці та зробити з усього спагеті, висипати сміття їм у ліжко, запхати в білизну попіл, охопило її майже буквально — вона відчула, що руки та ноги почали рухатись без її згоди.

«Очисть свою голову від поганих думок, інакше настане день, коли вони зжеруть тебе», — почула Кріс голос своєї мами. Вона мотнула головою, наче просила її не починати, але не стрималась, та заперечила: «Чомусь позитивні думки не допомогли ані тобі, ані татові». Мама на декілька хвилин затихла, та потім знов, вже тихіше, почала нагадувати про добро до всіх та любов до кожного.

Кріс спочатку ігнорувала її, потім сперечалась, і нарешті — почала злитись. Всі їхні бесіди проходили саме так з пʼятниці, коли Кріс побачила цих двох у супермаркеті. Мама хотіла вгамувати її — най би з того світу, хотіла нагадати доньці про гармонію та карму. Вона не завжди була така — тільки після знайомства із Наталі. Ця «така цікава пані» навчила маму приваблювати в життя позитивну енергію та відпускати негатив, пояснила, чому трапляються неприємності та приходять хвороби. В їхньому з мамою крихітному житлі почали зʼявлятися нові предмети, як то аромалампи, яскраві баночки з пігулками та кристали, а ще зникли відео, які мама часто дивилась, коли думала, що донька спить. Кріс подобались майже казкові речі, і подобалась мама, яка намагалась менше сваритись та робила смішні рухи на килиму для йоги. Та від її розмов про любов і прощення, всередині Кріс все камʼяніло — вона розуміла, що не зможе ніколи.

Тато теж не погоджувався і сперечався із мамою так, що Кріс чула це аж з її навушників. Коли у мами почастішали головні болі, він навіть кричав, щоб вона не дуріла та почала лікуватись. Потім наче здувся, став ще меншим на зображенні, і з усім почав погоджуватись, навіть зняв відео для мами, що пʼє якусь там травичку і запевняв, що став медитувати. Тоді мама казала:

— Це добре. В такому стані тебе ніщо не зможе скривдити. Всесвіт захистить тебе.

Кріс стала годинами сидіти в тиші біля свого крісла (книжки так і лежали там, а йогурт — на підлозі в коридорі), а коли бачила, як пара йшла з дому, одразу опинялась в їх квартирі. Одного разу вона прокралась туди вночі та дивилась на них уві сні. Кріс не була божевільна: вона розуміла жалюгідність своїх дій. Але нічого не могла та й не хотіла із цим робити. Якщо вона була б зовсім відвертою — всередині неї щось оживало. Тієї ж ночі вона забігла додому, знайшла захований в ящику під ліжком пустий блокнот та стала писати та малювати вперше з дитинства.

З того огидного слова, що вона почула в супермаркеті — слова «ма-ать!» — стало ясно: це були вони — мерзотні створіння, за життям яких вона деякий час спостерігала через екран маминого телефона. Тоді вони були молодшими, десь як вона зараз, худішими, але з таким самим тупуватим виразом обличчя, наче вони силкуються зрозуміти занадто інтелектуальний жарт про викручування канта, та замість сміху видають відрижку.

Мама, звісно, ховалась від неї, коли дивилась їхні відео й фото, виходила в коридор, коли обговорювала нові фото з татом. Та Кріс була розумною дівчинкою — вона знала, що мама особливо міцно спить, коли бурмотить уві сні, вона знала пароль від її телефона. І найголовніше — вона дуже хотіла знати, що трапилось із її «Чарівним замком Дзвінки». Хто тримав його в руках, гортав дорогі глянцеві сторінки, роздивлявся дитячі, та все одно гарні малюнки, хто намагався прочитати — але не зрозумів — історію про маленьку принцесу, яка побудувала замок, що виконував бажання.

Вона ненавиділа цих нелюдей, ненавиділа їх жирні від ковбаси пальці, його командирський голос, яким він ніколи не кликав дружину на імʼя, а лише кричав «ма-ать!», її вульгарну манеру відповідати матюками, їх брудні чарки з мутною рідиною і пʼяні насміхання над незграбною донькою, яка виконувала їх наказати принести «замóк» і почитати їм. Ці істоти спотворювали слова, які придумала Кріс та реготали над першим, і, вже останнім, чарівним, що у неї було.

Це був єдиний примірник книги, який створили для неї батьки з малюнків та нескінченних історій, що вона записувала на папірцях. Шикарна книга, схожа на замок, яка здавалась чимось коштовним — вдалим трофеєм для доньки.

На відео та фото Кріс впізнавала й інші речі — батьківській та свій одяг, фен для волосся, яким мама дмухала тепло їй в обличчя, ляльки та велику коробку татових інструментів, мамину біжутерію, яка блищала, але коштувала «три копійки».

І звісно, всі фото та відео ці люди — як же важко давалось Кріс це слово — знімали на планшет, не вийшовши з облікового запису її батьків. Цікаво, чи навмисно, чи просто були дурні. Вона схилялась до останнього.

Кріс шкрябала олівцем, заповнюючи пустий папір словами.

До неї завжди приходили історії, але вона ніколи їх не записувала. Те, що жило лише у її голові, ніхто не міг вкрасти. Та вона більше не могла стримуватися. Вона втомилась бути чемною та вдавати, що в ній немає темряви.

Вона знов, двадцять три роки потому, писала казку. Але вже зовсім не дитячу.

Мама була чемною дівчинкою, принаймні дуже старалась. Тато скоріш за все не був чемним, і брехав, що приймає вибір мами «лікуватись сонцем», щоб заспокоїти її. Але він був пристрасним та справедливим, він, не жаліючи себе, відбудовував їх зруйнований будинок. А ще дуже хотів приїхати до нас і, якби мама почала лікуватись, йому б дозволили виїхати.

Всесвіт начхав на них обох. Любов не зупинила рак, а медитації — ракету. Всесвіт не існував заради людей. Люди просто трапились із ним.

Виписавши все, знесилена Кріс не відклала олівець — знайшла більший аркуш та намалювала на ньому принцесу Дзвінку, трохи старшу, але впізнавану. Вона стояла у чарівному замку, який саме виконував чиєсь бажання. Вона зробила декілька написів на малюнку та, дочекавшись глибокої ночі, прокралась до їхньої квартири.

Тиша була така, наче час зупинився. У вікнах сусідніх будинків горіли ліхтарики та зірочки, десь стояли склянки з молоком та тарілки з печивом для Миколая.

Повітря у квартирі було важке, просякнуте міцним алкоголем та цигарками. У кутку зали стояла невеличка ялинка, прикрашена єдиною стрічкою червоного дощику, і нагадувала похоронний вінок. Поряд на столі смерділа чарка горілки та висихав бутерброд зі шпротами.

Шкода, що вона не побачить їх реакції, та сподівалась, що вони злякаються, бо у неї ще було багато ідей.

Кріс дістала малюнок та поставила його під ялинку. На малюнку, у чарівному замку, були зображені чоловік із жінкою у ліжку, біля якого стояла маленька дівчина з татовим дрилем і зверталась до них за справжніми іменами:

«Ну що, ви були чемними?»




87 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page