Черешня

На моїй памʼяті така кількість людей збиралася двічі: коли Павлівна сварилася на Триндичиху, чия Зірка потопталася по новому квітнику, та коли приїхав молоденький лікар до сільської амбулаторії. І от сьогодні знову. Напередодні той самий лікар направив ту саму Павлівну у місто на лікування. Вона довго пручалася, приховувала правду від дітей, проте один виклик швидкої вирішив це питання.

Лискуча іномарка чекала біля воріт. Невістка Павлівни нервово курила в стороні. Місцевий люд чекав, коли ж «винуватиця» цієї події вийде з хати. Жінки стиха перешіптувалися. Чоловіки знуджено човгали капцями по землі. Ми з Яріком та Ростіком визирали з-за паркану.

— Казав тобі, — шикнув Ярослав, — треба було у садку засідку робити.

— І що? — буркнула я. — Ми б все пропустили.

— Так там же…

— Тихо, — я штовхнула його у плече. — Оно вже виходять. Йдемо. Треба засвітитися на людях.

Натовп враз пожвавішав. Частина жінок кинулася до Павлівни, заспокоюючи, що із садком, Квіткою та іншим господарством все буде добре. Стара відмахувалася та із сумом оглядала своє подвірʼя.

— Але ж…

— Мамо, все буде добре. Ти вже за тиждень повернешся, — син підхопив клунки та поспішив до машини. — Киця, ти де?

Невістка в цей час вже була оточена увагою місцевих. На лавці поруч з нею зʼявилися прохолодні пиво й квас, нашвидку зроблені бутерброди й порізані яблука.

— Юрчик, Юрчик, гайда сюди, — кричав звідти Філька «Буряк». Чи то від спеки, чи від випитих градусів, та його обличчя пашіло червоним блиском.

— Та я ж за кермом.

— Так ти квасику, квасу домашнього. О, молодь прийшла, — побачив нас Філька. — Привіт бойскаутам!

Ростік вже жував яблуко та запивав його квасом.

— Ти що їсти сюди прийшов? — накинувся на нього Ярік.

— Так, а хіба ні? — намагався виправдатися той, але я вже потягнула обидвох до епіцентру подій.

Сумки Павлівни вже були у багажнику, то ж відступати було нікуди. Сусіди по черзі обіймали стару та зичили швидкого одужання. Навіть Триндичиха, і та щось мовила «Ну давай там» і сховала обличчя у хустку. З усіх сторін почало лунати «Та годі вам», «Скоро бігати будете», «Молодою повернетеся». Хтось включив музику на мобільному. Кудлатий Бублик хотів щось сказати й собі, але врешті заховався у свою буду.

Хтось схопив мене за плече та потягнув у самий натовп.

— Ну ось же Алінка з міста. Ану кажи, куди баба може сходити поки чекатиме аналізи?

Всі стихли. Ростік так і застиг з надкусаним бутербродом у руці. Ярік нервово озирався довкола.

Я перебирала в голові всі можливі варіанти, але крім своєї школи та пошти не могла нічого пригадати. Аж тут з полегшенням видала:

— Ботанічний сад!

Люди заходилися сміхом. Навіть Павлівна чи не вперше, скільки я її знала, змінила свою похмуру маску на якусь подобу усмішки.

— Ото нема шо бабі робити, на чужі сади дивитися!

— Так то ж не такий.

— Так там же пальми, мабуть.

— Куди тим пальмам до моєї черешні!

Ми втрьох перезирнулися. Бублик вискочив зі своєї буди й гавкнув, наче даючи зрозуміти, що йому всі ці теревені вже набридли й пора завершувати.

Врешті «офіційна» частина підійшла до кінця. Павлівна помахала із заднього сидіння іномарки, й машина викотилася на дорогу. Але, не проїхавши і трьох метрів, зупинилася.

— Ви, — сухий скрючений палець Павлівни вказував з вікна авто чітко на нашу трійцю, — не здумайте мені лазити у садку.

Не дочекавшись відповіді, авто рушило в дорогу.

***

— Це все через тебе, — Ярік копнув стілець у кухні. — Вже б могли від пуза наїстися.

— Нам треба було пропрацювати наше алібі. Кинути підозру на інших.

— Так, Шерлоки, — до хати зайшла наша баба Надя, — щоб я вас біля тої черешні й не бачила. Вам своєї мало?

— Та вона ж пізня! Ще чекати й чекати, — занив Ярік.

Бабуся промовчала й пішла до кімнати.

— Це через тебе, — тепер він ткнув пальцем у Ростіка. — Ми б все встигли, якби ти менше їв.

Я плюхнулася на прохолодну деревʼяну лавку, бо сил вже не було — вся підготовка пішла коту під хвіст.

— Та я ж спеціально не снідав, щоб побільше черешні налупитися потім, — виправдовувався Ростік. — Але, знаєш, всьому є межа. Хіба я знав, що вони так довго будуть збиратися. Скільки ж мені ще було голодувати?

— Досить, — не витримала я. — Нам треба новий план.

— Ти диви! — Ярік кинувся до вікна. — То ж Короп з Васьком? — він вистрибнув надвір та свиснув. — Гей, я вас бачу! Не чіпайте черешню! Пожалійте Павлівну!

У відповідь роздався сміх та свист. Почалася нечленороздільна перепалка.

— Ярослав, та що ж ти за дитина така, — баба Надя вийшла з кімнати.

— Але ж вони…

І поки брат емоційно махав руками й жалівся на Коропчука із сусідньої вулиці, в мене сформувався план:

— Йдемо вночі.

***

— Чого все треба саме сьогодні? — Ростік накинув капюшон та ще дужче загорнувся у кофту.

— Бо вороги не сплять, — відповів Ярік.

— Коропчук? Та він вже, мабуть, третій сон бачить.

— А Лесик? А Владік? А Гадюкін? Той же Філька.

— Його Бублик не пропустить.

— Та тихо вже, — я вдивлялася у вікна хати діда Івана. Той любив дивитися телебачення до пізньої ночі, мав неабиякий слух та був назначений головним охоронцем саду на час відсутності Павлівни. — Все чисто. Дід Іван вже скоріш за все у спальні.

— А якщо він у вітальні залишився спати, аби слідкувати за садом? — не вгамовувався Ростік.

— Вночі? — хмикнув Ярік. — Хто в таку годину сюди полізе?

Йшли обережно. Я звірялася з мапою, яку накреслила після вечері. Для того кілька разів мусила вибігти з хати, аби правильно вказати розташування виноградника, огірків та баштанів, бо як зачепимо останні — дід нас не пробачить ніколи. Але головним завданням було не розбудити Бублика. Ростік понив бабі Наді, що бідний пес вже почав страждати без господарки, тож вони віднесли йому добрячу миску вечері.

— Досить вже клацати тим ліхтариком, — прошипів Ярік.

— Тихо.

Трохи далі щось хруснуло. Ми зупинилися.

— Бублик? — мовила я.

— Філька? — подумав Ярік.

— Ой-йой, — повільно сказав Ростік та відступив на крок. — Ой-йой.

Він вказував на щось перед собою, але я бачила тільки ледь вловимі обриси черешні. Нічне небо було геть затягнуте хмарами, а світло вуличного ліхтаря губилося за хатою.

Пальці не слухалися і я все не могла тицьнути на кнопку ліхтарика. Ярік вихопив його в мене й посвітив перед собою.

Першим кинувся навтьоки Ростік. Я спочатку не збагнула, що сталося. Але вже тут закричав Ярік, ухопив мене за руку та потягнув слід за братом.

— Нас спалили, чорт, нас спалили.

Перед очима миготіло біле світло ліхтарика, баштани, ряди помідорів та кущі аґрусу. І серед цього калейдоскопу у памʼяті виринало страшне обличчя, яке ми побачили біля черешні.

***

— Дзвонила Павлівна, — баба Надя розливала нам чай. — Просила вас зібрати черешню.

— Я туди не піду, — різко сказав Ярік. Вигляд він мав кепський, мабуть, так і не заснув після нашої вилазки.

Бабуся зіщулила очі, ніби про щось знала, потім повільно кивнула й продовжила:

— Вона дала офіційний дозвіл, так би мовити. Але треба зібрати якнайбільше та передати її сину. Той заїде ненадовго.

— Ні, ні, — Яріка було не переконати. — Хай дід Іван береться за це.

— І він теж допоможе. І наш дід.

— До чого така команда? — я сьорбнула з чашки та полегшено видихнула.

Бабусин чай був найкращим у всьому світі. Особливо після безсонної ночі. Я до самого ранку морочила голову над тим, кого ж ми зустріли біля черешні. Ростік був упевнений, що то Філька, бо тільки той чортяка швендявся ночами по селу. Ярік почав пригадувати якісь сюжети про потойбічні сили, та врешті дійшов до висновку, що то був дух вже покійного чоловіка Павлівни.

— Її син везе військовим передачку. Вирішили, що треба гостинця передати. Я зранку вже пиріжків напекла. А ви зберете черешню. Тільки не лякайтеся, там дід Іван вчора притарабанив опудало зі свого городу.

— Я так і знав, — стукнув Ярік рукою. — Ех, ви! — він допив чай та вискочив з-за столу.

— Ти куди вже? — Ростік все ще жував свій сніданок.

— Як куди? Виконувати надважливу місію.

Ми покидали з Ростіком свої недоїдені пиріжки та побігли до сусідського саду.