top of page
  • Фото автораТетяна Олексієнко

Голод як зброя. Інтерв'ю з Танею П'янковою

Оновлено: 23 лист. 2022 р.


Ми познайомилися з Танею в Інституті літератури під час святкового заходу на честь новоприбулих письменниць і письменників з України до Краківської резиденції. Я не знала, хто вона й про що пише. Говорили про те, про що зазвичай говорять письменниці за кордоном: про книжки, про перевезення їх через митницю, про сало, яке можна сховати між цими книжками та про кількість двохсотих загарбників за останню добу. І мені навіть на думку не спадало, що нам доведеться поговорити й про щось не настільки приємне. Поговорити на болючі й водночас дуже потрібні теми, які ця весела та життєствердна жінка, ціною свого здоров’я, опрацювала в своєму новому романі “Вік червоних мурах”.


На численних інтерв’ю Таня невтомно розповідає про причинно-наслідкові зв’язки Геноциду в Україні 30-х років і сьогоднішньої війни. Розповідає, що на місце виморених страшними муками українців заселяли росіян, котрі мали зросійщити українські терени, донищити те, що залишилося від української мови та культури. Розповідає, що ці моторошні події були тільки часткою справді великого зла.

Таня П’янкова — авторка трьох поетичних збірок та чотирьох романів, редакторка, маркетологиня, співзасновниця та креативна директорка літературної агенції «Зілля», організаторка креативних літературно-мистецьких заходів.


Говоримо з нею про голод як зброю, про важливість національної пам’яті та про те, як сприймають тему Геноциду в Україні 30-х років за кордоном.


Натомість про любов до діалектів і поезію слухайте в повній версії на подкасті “Відмова”



Таню, перед тим, як братися власне до створення сюжету роману “Вік червоних мурах”, ти чимало працювала з архівами. Чи багато ввійшло інформації, взятої безпосередньо з архівів до рукопису? Скільки часу тривала підготовча робота?


Загальна підготовка тривала десь півтора року. Це був час, коли я опрацьовувала матеріали, опрацьовувала архіви, опрацьовувала спогади очевидців.

Сама книга писалася дуже швидко — в межах трьох-чотирьох місяців, але період підготовки був довший набагато.

Чи багато увійшло? Так, багато. Я намагалася максимально всі історії, які мене дуже вразили, вмонтувати у сюжет. Звичайно, якщо на фоні тих мільйонів трагедій, про які я прочитала, то все це, складає якусь краплину в цьому жахливому морі пам’яті. І я думаю, ця книга буде мати продовження, тому що матеріалу, який я назбирала і який є важливим для України, для українців і для того, щоб ми себе якось ідентифікували й пам'ятали своє минуле, є набагато більше. І я сподіваюся, що він перекочує в інші книги, тому що це дуже цінний матеріал. Українці повинні його знати.


В книзі дуже реалістично описані зовнішні (видимі) наслідки тривалого голодування. Цю інформацію можна відшукати у відповідній медичній літературі. Але вражає передача зміни психічного стану: сприйняття свого тіла, оточуючих і світу загалом. Що допомогло зрозуміти голод, його природу і вплив на свідомість людини?


Я справді читала дуже багато медичної літератури, щоб зрозуміти, що відбувається з тілом, що відбувається з психікою людини, яка голодує, і, взагалі, що таке голод, як хвороба. Крім того, я сама практикувала голодування. Нікому не раджу повторювати. Такий досвід дуже впливає на психіку і впливає на тебе навіть на рівні фізіології. Тому мені було легко писати про всі ці речі, я знала про них те, що мені треба було знати. Я намагалася увійти у стан тієї людини і говорити її словами, думати її головою.



Скільки тривало твоє голодування?


Найдовше тривало 48 годин. Це було сухе — без води і без їжі. Хоча, я знаю, люди, які готуються до голодування, набагато довше витримують: і сім діб і десять діб. Але це особливий психічний стан, людина готує своє тіло до цього. І це не відбувається так, що сьогодні я їм м’ясо, об’їдаюся, а завтра раптом голодую. Коли люди запускають процес голодування, вони до нього йдуть свідомо й готуються. А голодомор, він не був таким. Людина, яка опинилась раптом перед ликом смерті голодної не була готова до такого, її тіло зовсім по іншому реагувало. Тому, зрозуміло, що не витримували люди, і я думаю, що там десять днів достатньо було, щоб людина втратила сили, а в наступний період, якщо вона не отримувала їжі, починалися незворотні зміни психічного стану. Люди ставали зовсім іншими.


Маючи власний досвід голодування, чи можеш назвати голод зброєю? Адже такий підхід до примусової колективізації застосовувався також у Казахстані та республіках середньої Азії… Та й зараз окупанти широко використовують це як інструмент катувань і принижень.


Однозначно я вважаю голод зброєю і поясню чому. Він зброя навіть не фізичної дії, а більше психологічної. Матір, яка дивиться, як голодують її діти — вона зробить все, що завгодно. І в книзі таке є, і в спогадах очевидців є випадки, коли матері йшли на жахливі речі, щоб врятувати свою дитину. Людина, що опинилася перед вибором: померти голодною повільною смертю чи вижити, але зробити якесь неподобство, однозначно вибере друге. І, зрозуміло, що ми не можемо засуджувати тих людей за їхні вчинки, їхні дії. Частина тих, які вижили — це якраз люди, які намагалися вижити за будь-яку ціну, які наплювали на моральні цінності, на якусь етнічну прив’язку, на свою ідентичність і т.д.

Однозначно, голод є зброєю і совєцька росія чітко розуміла, що робить.


Ти нещодавно повернулася з Франкфуртського книжкового ярмарку й також мала презентаційний тур Італією. Як реагують люди на цю тематику за кордоном?


В Італії я розмовляла більше з діаспорянами — з українцями, з українками. Вони, звісно, знають і дуже діляться своїми родинними історіями. Якщо взяти публіку італійську, вони знають, що був Голодомор на українських теренах, але вони, не орієнтуються в цій темі. Для них ми все одно частина росії. Вони розглядають нас через москвоцентричне поле і це дуже прикро, насправді. Моя мета поїздки в Італію і розмови з нашими діаспорянами була в тому, щоб вони, спілкуючись з італійцями, могли говорити про всі ці речі більш глибоко, більш професійно. Тому що вода камінь точить, і навіть з маленької якоїсь інформації починається переворот свідомості. Особливо зараз це дуже важливо, коли війна.


Якщо взяти німецьку аудиторію — вона одна з найбільш складних. І, мені задавали різні питання: від “Що таке взагалі Голодомор? Як це? Поясни визначенням” до запитань: “А що нового ця книга принесла, якщо в Україні все одно всі все знають? Для чого українцям, взагалі, ця книга?”


І вони теж вважають, що ми частина Радянського Союзу. Досі так вважають, хоча вступ України туди… це була та сама анексія, яку з Кримом провернула росія, і більшість країн не хотіло в той союз вступати. А світові це показали, як красиву картинку: “Саюз нєрушимих рєспублік народних”, ніби всі об’єдналися заради спільної мети, якої насправді й не було. Світ схавав цю цукерку й тепер вони нас розглядають саме через цю призму. І коли ти читаєш їм уривок з книги та кажеш, що таке було, вони не вірять.

До мене приїздило телебачення, яке у Франкфурті намагалося схилити українських авторів взяти участь у програмі з російськими опозиціонерами. І коли ми почали відмовлятися, вони з обуренням таким це сприйняли: “Як це так? Ми вам зробили послугу. Добре ми не будемо вас поєднувати, але, щоб ви розуміли, шо це от саме послуга.” І коли ми їх питаємо: “А що таке “російський опозиціонер”?” — вони не можуть цього пояснити. Не можуть пояснити, що це за звір такий “російський опозиціонер”. Що він робить і чому українські письменники мають з ним говорити? Незрозуміло.


І коли я відмовилися, вони попросили пояснити це на камеру. Звичайно, які проблєми, ми вам все зараз пояснимо… (сміється) і дуже зрозумілою мовою. Ось, і до чого я веду. Цей же ж канал, ці ж люди, приїжджають до Кракова знімати відеосюжет про Голодомор.


Перед тим вони читають книгу, сидять на сайті Інституту Голодомору, Інституту Національної Пам’яті, щоб переконатися, щоб знайти підтвердження, шо те, що написане в цій книзі, реально мало місце в Україні і що це дійсно були масштаби отакі. І тоді вони приїжджають сюди знімати сюжет. І в мене сильно великий, я б назвала це, оргазм літературний, коли я бачу цей ролик і розумію, що вони в цьому шестихвилинному відео не так про книгу багато говорять, вони говорять про війну в Україні, як продовження Геноциду 30-х років. І це для мене просто шок і кайф одночасно. тому що, щоб німецька сторона отаке зробила у своєму ефірі… Це дуже великий прорив для них.


Доходить до людей. Але це все дуже повільно… Нам би хотілося скоріше, нам би хотілося активніше, але от воно так…


Так, нам би хотілося скоріше, але реалії такі, що й українці не пам'ятають всього. Ми теж забуваємо. Яка природа цього забування? Історія багато разів показала, хто є хто, а ми знову повертаємося до риторики “братніх народів”. Це ми такі добрі чи це така в нас погана пам’ять чи так гарно попрацювали над промиванням наших мізків?


Дуже багато всього. Тут така штука: чого ми погано знаємо історію? От ми відносно молоде покоління. На чому ми вчили історію? З підручників. А ким були написані ті підручники? Тою самою роспропагандою. Хто промивав мізки нашим батькам? Та сама роспропаганда. Покоління наших батьків — це діти Радянського Союзу, вони в ньому народилися, виросли, вони в ньому прожили найкращі роки свого життя. Вони за ним тужать, десь… Вони не за союзом тужать, а за молодістю. Це психологія навіть пояснює, це є нормальним. Тоді було краще… Не того було краще, що ковбаса була там по дві копійки, а того, шо там та людина, моя мама, чи мій батько, чи моя бабця, вона була молода в той час, вона мала повно енергії й можливостей якихось.


Наша проблема в тому, що зазвичай наші знання історії обмежені шкільною програмою, яку ми вчили так аби було. Крім того, в нас дуже мало художньої літератури було на цю тему. Ті люди, які могли би написати якісну літературу з боку очевидців… Їх розстріляли, в Сандармоху знищили. Ну, це Розстріляне відродження дуже сильно вплинуло на розвиток культури і, взагалі, на риторику. Тобто, знищили цвіт нації, знищили рупорів-риторів, які могли би про це дуже багато сказати, бо вони це бачили так, як ми зараз війну бачимо в Україні.

Художню літературу прочитала би велика кількість людей, а документалістику, яка є про геноцид (її дуже багато)... Хто її читає? Хто ходить в ті архіви?


Щоб ти порадила тим людям, які хочуть знати, які не хочуть забувати? Якісь універсальні рецепти приходять на думку?


Просто не забувати і пам’ятати. Говорити про це.

Нам треба розуміти, що є травми дуже глибокі, невидимі, запечатані на генетичному рівні й нам треба про це говорити. Говорити дітям. Не боятися, просто треба знайти слова, щоб дитині пояснити відповідно до її віку.

Ми мусимо зробити все, щоб це не повторювалося. Якогось рецепту, звичайно, я не маю. Але принаймні, зі своєю дитиною я про це говорю. Для мене це важливо.



Повну версію розмови можна знайти у нашому подкасті у розділі "Послухати"


редагування - Нік Орач

коректура - Юлія Желізко

62 перегляди2 коментарі

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page