.jpeg)
Вже девʼять місяців всі ми живемо в новинах, а хороших новин війна приносить мало. Дуже часто світлі моменти — це посмішка крізь біль і сум. Гірко визнавати, проте багато чого вже стало рутиною, ми механічно тепер проживаємо своє життя, з постійною фоновою тривожністю. Не лишилося родини, яку б не зачепила війна. Здавалося би, серед втрат, горя і сліз — що згадувати?
І тому ми вирішили спитати вас, що ви хочете все ж таки запамʼятати з цих девʼяти місяців широкомасштабної війни? Може, світлий момент, який, мов прищіпка, тримає вас і вашу надію весь цей час? Може, це глибоке та ясне усвідомлення про своє життя, яке тільки зараз стало для вас явним? Може, це важливий, суттєвий досвід, який ви хочете пронести крізь життя? Чи тверда впевненість, що ви можете вижити за будь-яких умов, бо вдалося це зробити зараз?
Опитування було анонімне. Ми планували опублікувати відповіді 24 листопада на сайті, але через масові обстріли напередодні і наступним блекаутом, ми трохи посунули публікацію у часі.
Це свідчення нашого часу. Можливо, воно подарує відчуття причетності і єдності тому, хто його потребує.
Дякуємо за вашу увагу і ваші відповіді!
Щиро –
Видавництво Відмова
*
Я почала цінувати дрібниці і менше боятися, як не дивно. Почала менше боятися помилок, зважилася реалізовувати свою мрію і стала впевненішою в собі. Я зрозуміла багато чого, зрозуміла ті речі, які ніколи б не усвідомила, якби не було цього досвіду війни, як би болісно це не звучало. Я чіткіше усвідомила, ким є і ким хочу бути. І вірю, що нам усім запам'ятається перемога, на все життя.
*
Привіт! Помітила багато змін у сприйнятті звичних раніше речей. Наприклад, коли слухаю пісні українською (особливо Скрябіна, Вакарчука...) Тексти набули більш глибокого значення (часто плачу під них) Пробудилось щось живе всередині. Але цього не достатньо((( Не достатньо для того,щоб полюбити себе, життя, рідну землю. Так багато ще треба вчитися і вчити майбутні наші покоління… Дуже велика місія покладена зараз на кожного з нас!
*
Як я вперше від початку війни зловила себе на тому, що сміюся, навіть регочу. То був десь травень…
*
"War. War never changes."
Цю фразу швидко забуваєш коли проходиш "Fallout", але ж і згадалась вона коли не очікував - на першому тижні повномасштабного вторгнення. Ці дев'ять місяців запам'ятались мені в першу чергу людськими стражданнями - через втрати, розлучення, біль, дефіцит і все інше що приносить загарбник із своєю армією.
Що я б хотів запам'ятати ще на все своє життя і передати нащадкам - війна завжди була частиною людського життя, і навряд чи це (на жаль) зміниться.
*
Запах осені в Кракові. Смак її поцілунку. Присмак диму та алкоголю на її губах. Несказані слова і нереалізовані плани.
*
Хочеться запам'ятати навіть (особливо!) погане, бо вірю, що це не можна ані забувати, ані пробачати, ніколи
*
Війна змусила вибирати. Змусила обривати старі непотрібні зв'язки. Знаходити нові або відновлювати забуті.
В такий час не хочеться відкладати на потім важливі слова і дійсно важливі справи.
Мене тримають люди, які також тримаються за мене. Це коло підтримки, яке заземлюється десь глибоко в минулому.
Війна - це страшно, але вона робить нас сміливішими.
*
Згуртованість українців, сміливість і відвага захисників, підтримка людей одне одного, бойовий дух і налаштованість на перемогу незважаючи ні на які обстріли, відключення світла та інші способи залякування.
Ще те, як багато українців усвідомило себе українцями і те, що мова має значення.
*
Хочеться запам'ятати цей період, як час єдності і виходу нашої національної свідомості на новий рівень. З часом буду згадувати, як люди несли в собі світло, попри відсутність електроенергії. Як сміялись, щоб не плакать.
*
Я відкрила для себе, що у потрібний момент можу вимикатися емоційно і повністю зосереджуватися на конкретній задачі тут і тепер, і від того не витрачаю сил на тривожність. Що можу самостійно давати собі ради, хоч ця війна показала мені, як багато людей навколо готові підставити своє плече у скрутний момент. Хочу запам’ятати це відчуття єдності і підтримки. І як ми, свідомо чи ні, слідуємо не тільки словам Шевченка “борітеся – поборете”, але й словам Лесі Українки – “щоб не плакать, я сміялась”. Я ніколи не задумувалася раніше, як добре ми вміємо жартувати, особливо у лиху годину.
*
Хочу зберегти все. Не забути жодної дрібниці. Нанизую на нитку пам’яті всі події, як намистинки. Щоб не лише діти, а й онуки правнуків носили це намисто і знали, де зло і брехня, а де добро і правда. Щоб знали ворога в обличчя.
Ворога, що нападає вночі. Ось вона, перша намистинка. Чоловік не став будити мене серед ночі, дав виспатися, щоб я мала ясну голову перед далекою поїздкою.
Мовчазні сльози моїх переляканих донечок. То навіть не одна намистина, а ціла низка.
Істеричний крик хлопчика на вулиці: «Мамо, що, нас тепер всіх повбивають?»
Зачинені магазини. Черги під банкоматами, ніхто не приймає картки, хочуть лише готівку.
Мені потрібно на процедури, бо ковідна пневмонія ніяк не відпускає. В лікарні готуються приймати поранених, їм не до мене.
Розпач над валізами та сумками. Чоловікове: «Навіщо ти береш так багато речей, за тиждень все закінчиться». Моє: «Це квиток в один кінець…»
Гугл каже, що на виїзді з Києва швидкість руху 2 км/год. Лягаємо спати одягнені, щоб наступного дня вирушити зранку.
Чоловік відмовляється брати з собою дончину бандуру, бо речей і так багато, а потрібно забрати ще його співробітницю, що ночувала в метро на Дарниці. Донька плаче, бандура залишається, небезпечно притулена до стінки.
Я за кермом 9 годин, після ковіду, з недолікованою пневмонією.
По дорозі зустрічаємо БМП та САУ, кілька разів дуже низько пролітають літаки. Чиї – незрозуміло. Тиснути на гальма чи на газ?
Манівцями, через десятки блокпостів…
Чоловік, як завжди, штурман. Ще й новини читає. Жахливі новини.
Холодний і незатишний будинок свекрухи. Але там тихо. Туди навіть звуки сирен не долітали.
Відчуття безпомічності та безпорадності. Залишити тут дітей та йти в ТРО? Я ж маю 1-й розряд зі стрільби. Але ж я мати. І я хвора. Плести маскувальні сітки? Але ж у клубі холодно, а я хвора.
Потрібні перекладачі. Ура! Я можу це робити! Переклади для «Голосів дітей» рятують мій мозок і дають можливість уникнути безперервно включений телемарафон новин.
А в новинах – вибухи, аеропорти, залишені села й містечка, розстріляні автівки, зруйнований Ірпінь та безперервні обстріли Харкова.
Ба-бах. Вікна цілі. З ґанку видно стовп чорного диму. Новини: Вінницький аеропорт, Гавришівка. По прямій – кілометрів 7.
Їхати далі чи сидіти в цьому селі? Закордонні паспорти залишились в Києві, на старій квартирі. Ми не встигли за ними заїхати, бо ж треба було забрати чоловікову співробітницю. Документи на квартири теж десь там. А якщо розбомблять, як довести, що вони наші? І бандура, яка небезпечно притулена до стіни в коридорі…
До Києва доїхала за 5 годин. Бандура ціла. Вазони та заморожені овочі передані сусідові знизу, який нікуди їхати не збирається. Документи знайдені. На ранок виїжджали під звуки вибухів на «Антонові». Я – шумахер і сталкер в одній особі, в голові колони з п’яти машин. Чоловік назбирав людей, які не могли виїхати з Києва самостійно. Роздовбана дорога. Блокпости. Подив та уклін бійців, що побачили дбайливо упаковану бандуру в багажнику.
Потеплішало. Нарешті можна вийти надвір з душної та задимленої від давно нечищеної грубки хати, яку не можна провітрювати, аби не випускати тепло. Але мені байдуже, я все одно провітрюю, але це не рятує.
Принципово не займаюсь городом. Розчищаю будівельне сміття та роблю клумби.
Над головою сильний гул. За хмарами нічого не видно. Бігти ховатись? Лягати на землю? З лопатою в руках притуляюся до паркану. Хай би це був наш літак…
Телефонує кум – однокласник і добрий друг: «Можеш привезти до мене батьків? Паливо знайду». Звісно, привезу, хоч і страшно. Знову майже до Києва, через розбомблений Макарівський район, повз спалені рашистські танки…
Не хочу робити те, чого від мене очікує свекруха з її домостроївськими поняттями. Хочу малювати. Інколи пишуться вірші.
Травень, а в нас зимові речі. Добре, хоч кросівки я прихопила. Свекруха біситься, що я звернулася в центр допомоги біженцям. А я щиро не розумію, чим ми відрізняємося від інших переселенців. Хіба тим, що живемо не у чужих людей? Так краще б у чужих, аніж так у своїх.
Напруга зашкалює. Ніхто нікого вже не хоче розуміти і навіть розмовляти.
Вперше звертаюсь до психолога. Онлайн. Знову думаю над напрямком руху – за кордон чи додому.
Вирішувати не доводиться – молодшу доньку запросили на вступні іспити до ліцею.
Я з доньками повертаюся до Києва. Чоловік залишається в своєї мами. Прощання майже без слів.
Ми вдома. Ми вільні. Але тут дуже гучні сирени та час від часу прильоти.
Кілька разів спускаємося у підвал разом з сусідами, але вирішуємо, що краще слідувати прикладу військових з частини по-сусідству. Під час тривоги ходимо в парк.
Уважно розглядаю нашивки військових, шукаю значення. Знаходжу. Стає страшно.
Під час прогулянок діти звертають на паркан з трьома рядами колючого дроту та значком «висока напруга». Упс… З іншого боку від будинку ще один режимний об’єкт. Стає ще страшніше.
Спимо у ванній та в коридорі.
Мала складає іспит. Чекаємо результатів. Проходить за конкурсом, ура!!!
Повідомлення від «Дитячої Коронації слова» – нарешті транслюватимуть онлайн. Я – серед фіналістів. Це не перша премія, звичайно, але все одно перемога.
На бандурі порвалися струни. Шукаю майстра, але вони всі в ЗСУ. Проте, відгукуються і знаходять людину, що служить неподалік Києва. Бандуру ремонтує Народний артист України. Бандурист, що взяв до рук зброю.
На відкритті арт-кав’ярні беру інтерв’ю у художника-іконописця, що теж наразі рівняє окупантів із землею. Ці зустрічі крають серце та мозок.
Мої малюнки беруть на виставку «Війна і мир». Більше того, один з них купляють в якості весільного подарунка для Олега Сєнцова. Решту теж купують. Я художниця?
Народжується «Видавництво Відмова». Я рада, що два роки тому опинилася серед цих молодих, талановитих та амбітних літераторів. Вони знають набагато більше за мене. Від цього часом незатишно, але мені просто треба надолужувати те, чого я просто не могла знати у своєму радянському дитинстві.
Ракети влучили в центр мого рідного міста. За кілометр від будинку моєї мами. Мої всі цілі.
Здаю стару квартиру. Щодня перевожу звідти речі, аби звільнити місце для арендаторів.
Мені пропонують робити переклади за гроші і на постійній основі.
З’являється замовлення на дизайн квартири та на картографію. Вау, я знову здатна заробляти гроші!
Розробляю проєкт меблів у вітальню та передпокій та замовляю їх.
Відкриваю ФОП, сподіваюсь, що знадобиться не лише для перекладів.
Після 24 серпня у старшої доньки чергова хвиля неврозу. А на носі навчальний рік.
Лікарня, фізпроцедури, масажі, лікувальна фізкультура. Навчання по боку, хвости, скарги викладачів.
Мала також не може зосередитись на навчанні. Тепер невроз вже в мене.
Малюю, закінчую рукопис.
Випускний на річному курсі Літосвіти.
Пітчинг. Презентація рукопису. Надсилаю його зацікавленому редактору.
Зовсім здуріла, але хочу фотосесію. Тому дуже коротко стрижусь і роблю манікюр.
Фотографії виходять класні, під кожну хочеться написати вірша, але не виходить.
Отримую довгоочікувані меблі, але зовсім не маю сил розпакувати коробки та знайти нові місця для речей.
Ще одна фотосесія – тепер з доньками. У парку Шевченка. А за кілька днів туди прилітає ракета. Саме на ту гойдалку, де ми фотографувались. У дівчат істерика. У старшої починають труситися руки та течуть сльози від будь-якого зауваження. Вона відмовляється підключатися до уроків.
Психолог. Три психологи – для дівчат і для мене. Щосуботи.
Мені тепер страшно залишати дітей надовго. Перестаю ходити на поетичні вечірки.
Знову вибухи. Зовсім поруч. Неподалік хлопці з автоматів збивають «шахеда». Добре, що дівчата в цей момент ще міцно спали. У ванній, між двома несучими стінами.
Наш будинок ввели в експлуатацію, потрібно оформити право власності. Має приїхати чоловік. Боюсь зустрічі. Не знаю, як реагувати. Я вже звикла сама. І я знаю, що здатна багато чого зробити сама.
Заявляю, що готова розлучитися і жити окремо. Бо так, як раніше, більше не хочу.
Мені стає легше. Напруга спадає і спілкування починає нагадувати старі часи.
Граємо з дітьми в настолки, вдвох намагаємося скерувати їх на навчання.
Старшу переводимо на домашнє навчання, щоб хоч якось вивести її з піке.
Черговий ракетний удар, дві доби без електрики та зв’язку, доба без води. Добре, що є туристичний пальник та сублімована їжа.
Мабуть, це така велика чорна намистина. І мабуть, такі ще будуть.
Монстр паніки перестає стискати горло і ховається у темний закуток, чекає слушного моменту.
Чи витримаю ще два тижні? Чого дитячі закордонні паспорти так несподівано закінчились? Паспорти мають бути напоготові. Як план Б. Або В, або Д…
Або як чергові намистинки подій. Дуже особистих подій, які могли б і не трапитися, якби ота сволота не вирішила зруйнувати нормальне життя мого народу. Хіба таке можна забути? Пробачити? Ні, я збиратиму це намисто терпляче, і воно буде довгим. І жодна намистинка не викотиться з моєї пам’яті.
