top of page
  • Фото автораМарія Баглай

Озброєні сміхом


У житті кожної людини настає такий день, коли вона дивиться виступ стендап-коміка і думає: «Я теж так можу!! Дайте мені мікрофон, відеокамеру з оператором і тегніть генерального продюсера з Нетфлікс!»


Цей порив, зазвичай, приходить після двох-трьох коктейлів, разом з бажанням співати караоке, і на ранок проходить, як страшний сон. Інакше ми б з вами стали свідками катастрофічних наслідків. Як тоді, коли на кожне село було по три тамади, а в гуглі досі можна знайти «топ десять унікальних конкурсів для весіль і корпоративів». Пам`ятаєте? Золота доба крінжу і декадансу.


На щастя, більшість з нас покірно приймає той факт, що народились ми з посереднім почуттям гумору, а то й взагалі без нього.


Але є й ті, що вирішують виправити свій вроджений ґандж. Вони переконані - мистецтва стендапу можна навчитись. Коли ці спроби приводять до ще більшого розчарування, бідолаха одягає високочолу маску критика і строчить в коментарях про те, як «це все нудно і бездарно». Критика безпомилково впізнаєте по його білому пальто під сольними виступами молодих, безсоромних, вульгарних і несмішних «ноунеймів», які чомусь збирають повні концертні зали.


«У нас з вами нема і не може бути нормального стендапу!», переконливо стверджує Критик з виразом людини, яка здатна щиро реготати лише під загальною анестезією чи гіпнозом.


Що таке «нормальний стендап» — таємниця на рівні масонських організацій та теорій змов. Вангую, що невдовзі хтось придумає курси для бажаючих стати наступним Девідом Шапелом, Джоном Олівером, Тревором Ноа чи Сергієм Ліпко. І як тільки оголосять запис на майстер-класи, я перша займу місце в черзі. Особливо, якщо викладачами будуть українські коміки. Мені дуже цікаво, як вони це роблять. Як їм вдається вже впродовж цілого року повномасштабної війни жартувати, смішити, збирати гроші на ЗСУ, виступати перед військовими, записувати силу-силенну контенту, завдяки якому ожив український ютуб, і не втратити при цьому не те що почуття гумору, а здорового глузду. Вдається це, як ми переконалися, не всім. Але найкращі представники українського стендапу досі з нами.


Мій шлях в підкоренні комедійного жанру тривав коротку, хвилюючу мить. У січні 2022 року я записалася на класи імпровізації при відомому театрі "The Second City", котрий діє в Чикаго ще з 1959 року. Це було моєю мрією відтоді, коли я прочитала біографію Тіни Фей "Bossypants". Вона є однією зі щонайменше сотні знаменитих випускників "The Second City". Емі Полер, Стів Карелл, Стівен Кольбер, Джон Белуші та багато інших коміків починали зі сцени цього театру. (Тут справедливо було б згадати тисячі і тисячі «безіменних» учнів, котрі або зламалися після першого ж класу, або завершили кар`єру, не ставши знаменитими.)


Я хотіла дізнатися, як працює кузня геніїв американського гумору. А ще мені було надважливо у той період перевірити: є в мене почуття гумору, чи ні. Це питання постало несподівано гостро, в процесі написання сатиричного роману. Чомусь все, що мені здавалося дотепним і смішним, на папері справляло враження відштовхуючої, чорної суміші банальщини і девіацій.


У січні 2022 року я оплатила класи майже не вагаючись. В мене, як і в багатьох, зашкалювало відчуття тривоги та паралізуючий страх перед наближенням апокаліпсиса. Кращого часу для прокачки почуття гумору і не придумаєш.


Американським стендапом я цікавилась давно. Він мені здавався зрозумілим і навіть до певної міри передбачуваним. Діапазон жартів тут часто обмежувався обігруванням стереотипів: гендерних, расових, етнічних, класових, політичних. Популярна культура постачала нескінченний запас points of reference, а турбулентна політична ситуація останньої декади дозволяла вправлятися в сарказмі, який в окремих регіонах сприймали за проповідь. Американська комедія багата на соціальний коментар. Навряд чи Нетфлікс записуватиме півторагодинний виступ, якщо в ньому не буде відсилок на актуальні проблеми сьогодення. Стендап, який провокує, продається найкраще. Білл Барр не дарма збирає повні спортивні арени, продаючи десятки тисяч квитків. Американці приходять на комедійні виступи, щоб посміятися з себе, а інколи — щоб на них добряче накричали та обізвали ідіотами.


Одним з моїх улюблених коміків є британець Едді Ізард. В процесі роботи над цією публікацією я дізналася, що з 2020 року актор надає перевагу імені Сюзі Едді Іззард і хотів би, щоб до нього зверталися «вона», що я і робитиму надалі в тексті. Пам`ятаю, що мене дуже вразили перші побачені виступи Сюзі: “Glorious” та “Dress to Kill”. Дорослий чоловік на сцені, в макіяжі та жіночому одязі верзе нісенітниці в нестримному потоці думок, жартів та пародій на відомих людей. Це було настільки абсурдно, ексцентрично і дотепно, що вже тоді я зрозуміла — це той вид комедії, який мені подобається найбільше. Нікого схожого за стилем на Сюзі-Едді Іззард я досі не знайшла.


Хоча, останній сольний концерт Василя Байдака «росія вкрала в мене абсурд» впритул наблизився до улюбленого стендап виступу ever.


Українською комедією я зацікавилась під час пандемії, коли по-справжньому відкрила для себе україномовний ютуб. Вже тоді я помітила, що багатьом комікам закидали звинувачення у вторинності їхнього матеріалу. Мовляв, все, про що вони жартують — жалюгідна мімікрія під російських колег. На щастя, я нічого про це не можу сказати, тому що для мене російський гумор сконав на етапі маслякових-задорнових і КВН.


Та повернімося до майстер-класу імпровізації. Я дуже хвилювалась. Здається, я передивилася всі сіткоми і виступи стендаперів-емігрантів (повірте, ця ніша досить заповнена), наче це мені могло чимось допомогти. І в одну з безсонних ночей, мені відкрилася жорстока істина — я зовсім, абсолютно не смішна людина, яка вже навіть не розуміє чужих жартів, не те що здатна придумати власний. З чого я взагалі вирішила, що комедія — моє? Пфффф. Як Джеррі Сайнфелд сказав у одному зі своїх інтерв`ю: «Бути професійним коміком, це наче сказати друзям, що ти вважаєш себе дотепнішим за них. Дотепнішим за всіх. Настільки дотепним, що незнайомці готові платити тобі за твої жарти. Це дуже егоїстична штука, не всім комфортно жити з цим відчуттям». Або ще цитата Джима Керрі про 15 хвилин на сцені, коли ти вперше виступаєш з монологом: «Ти почуваєшся, як тарган, якого ганяють по кухні. Ти знаєш кілька «безпечних місць», де ти міг би сховатися. Якийсь плінтус неподалік, наприклад». А й справді, від самої думки про участь у майстер-класі, мені хотілося заховатися під плінтус.


Більшість відомих американських коміків не приховує, що шлях до успіху лежить через безліч провальних виступів, кожен з яких вони пам`ятають в найменших деталях. Роки практики, запозичень, сумнівів і маневрування між роботою, яка оплачує твою мрію виступати на сцені. Один актор, який починав зі стендапу, розповів про свій провал в якомусь нью-йоркському клубі. Впродовж 45 хвилин він не зумів вичавити жодного «ха-ха» чи бодай «гммм» або «хех» людей в залі. «Я їхав по мосту і серйозно думав над тим чи не вильнути вбік і не кинутись в Гудзон», згадував він багато років по тому.


Стендап — про безстрашність, про вміння викорінити в собі вразливість і в процесі не перетворитись на цинічного покидька.


Я так і не потрапила на практичне заняття з імпровізації. Вторгнення росії було головною причиною. Але навіть за нормальних обставин мені б забракло сміливості. Я здивувалася, коли побачила персональне нагадування від інструктора. Він порадив не відмовлятися від ідеї назавжди. «Ви не повірите, скільки людей приходить в комедію через особисту трагедію чи травму. Повертайтесь, коли для цього настане час».


Впродовж 2022 року я дивилася і слухала тільки українських коміків. Стріми «Телебачення Торонто» і все, що виходило від авторів Підпільного стендапу. Потім ютуб став підкидати рекомендації від інших «гумористичних угрупувань». Переважна більшість створювала контент для збору коштів на ЗСУ.


Проблематика американських коміків здавалася надуманою і лише дратувала. Натомість кожен випуск розважальних шоу, в яких брали участь молоді українські стендапери були, наче розмова з друзями. Мені імпонує гумор Олександра Качури. В одному виступі він може здаватися психопатом і маніяком з Бронксу доби 1970-х, а в іншому — милим інтровертом, якого всі перебивають і дражнять. Сергій Чирков, Сергій Ліпко, Анна Кочегура, Настя Зухвала, Юра Коломієць, Костя Трембовецький, Славік Мартинюк...Те, що я знаю більше імен з українського стендапу, ніж з американського, мене саму дивує і тішить.


Коли я чую закиди, що український стендап якийсь «не такий», я згадую схожу критику в бік української музики, літератури, кіно, ютуб каналів. У нас «не напишуть Великого Роману», «не знімуть нічого масштабного», не «збудують державу», яка б усіх влаштовувала. Це вже закономірна реакція, песимізм і небажання розібратися в тому чи іншому культурному процесі окремих «оглядачів». Можливо, це проєкція власних провалів на людей, які розвиваються і займаються улюбленою справою.


І наостанок. Американський стендап — це традиція, яка триває понад пів сторіччя. Більшість коміків, про яких знають у світі, досягли великого успіху після тридцяти. А починали виступати в підлітковому віці чи у 20-25 років. Задумайтесь про середній вік наших коміків. Вони — ровесники незалежної України. Я захоплююсь їхньою сміливістю, талантом, винахідливістю і почуттям гумору. Попереду ще стільки тем для жартів, сатири, рефлексій, самоіронії. Та мені здається, що впродовж цього важкого року ми стали свідками відродження потужної комедійної традиції в Україні. Якщо не вірите мені на слово, то переконайтеся самі. Зрештою, я не експерт і не критик. Я навіть не знаю, чи маю почуття гумору і що робити, якщо так.


186 переглядів0 коментарів

Останні пости

Дивитися всі
bottom of page