Жовтий ґудзик

1

Надщерблений, маленький, теплий, крихітний жовтий ґудзик лежить на долоні у Аліни. За вікном ніч. Дівчина намагається глибоко дихати. Але їй здається, наче повітря вислизає з її легень крізь невидимі отвори. Так, вона наче знову бачить той сон, що мучив її роками – вона пробита кулями на дірки, як решето, кричить посеред темного зчорнілого двору, але у відповідь лише порожнеча. Сухий безмовний крик виривається з горла. «Але я пам’ятаю кожну лінію» – крутиться у голові…

2

На сірому мармуровому столі розкладені вирізки із журналів, розгорнений товстий записник у шкіряній палітурці, якийсь клаптик квітчастої тканини, наче крихітна подушка, перемотана стрічкою, візитні картки, а збоку – келих червоного. Дівчина час від часу відривається від ноутбука, щось записує, малює, а тоді відпиває вина, вдоволено поцокуючи по кришталевій ніжці каблучкою із каменем.

– Aля, – на порозі кухні з’являється чорнявий хлопець із темними кудлатими бровами, що, здається, от-от зійдуться на переніссі.

Наречений вимовляє ім'я так, наче тримає в роті кислого льодяника, а кілька звуків зрадницьки натякають на акцент. Проте дівчині подобається, коли звертаються саме так – Аля – як в дитинстві батько.

– Querida*, – провадить він далі вже трохи м’якше, – vete a la cama**.

– Si-si***, – дівчина ледь всміхається і благально складає долоні, від чого браслет на зап’ясті починає тихо бряжчати, – за хвилинку.

Справді, вона переконує себе, що за кілька хвилин вже готуватиметься до сну, проте десь глибоко всередині розростається сумнів, що, можливо, того вечора цього так і не станеться.

Мабуть, саме так Аліна уявляє підготовку до омріяної відпустки на медовий місяць – недоспані ночі, гори замовлень, поспіх… На блискучій прямокутній візитівці, поруч із портретом панянки у профіль, золотистими буквами виведено «Аліна Авраменко. Художниця». Дівчина іронічно хмикає, бо єдине, що вона зараз малює – це логотипи й отакі кручені букви у прізвищах на візитівках. За кілька тижнів вона офіційно стане сеньйорою Навас, майже сотня людей збереться поблизу мальовничого морського узбережжя, а її життя остаточно розділиться між двома країнами.

Аліна закриває ноутбук, втомлено потирає очі та допиває вино, масивний золотий браслет на руці дзеленькає об скло. Облизує терпкі губи й бере у долоні той квітчастий прямокутничок, який чомусь нагадує їй плитку шоколадки «Оленка». Тонкі пальці розтирають його доти, доки він не стає майже теплим. Вже кілька вечорів поспіль мне той клапоть у долонях, але так і не розв’язує стрічку. Вона розглядає вицвілий квадратик тканини з такою ніжністю, наче тримає у руках крихітну сповиту лялечку.

3

Дівчина кладе пакунок на стіл і підпирає голову руками. Годинник на стіні монотонно цокає. У горлі гріє вино. Раптом вона рвучко тягне стрічку, наче зриває присохлий до рани пластир, і та ковзає на холодну підлогу.

Всередині – кілька разів складений шмат паперу. Аліна розгортає – і впізнає власний дитячий малюнок, крізь роки випалений сонцем.

Зненацька її пам'ять оживає, вона – знову маленька дівчинка, яка ніколи не забуде ту весну. Березень 2022 року був холодним, пахнув чимось їдким і горілим. Забіліли проліски…

4

Аліна ніжно проводить по зім’ятих лініях на папері. Від малюнка насправді залишилися лише обриси. Але зараз вона дивиться так, наче він щойно з-під пензлика. Гладить кожну лінію та вигин, а тоді заплющує очі.

«Мені вже 6, – наче проказує замість неї малюнок, – переді мною – рюкзак, з кишені якого виглядає зелений динозавр. Мама кидає похапцем кілька пухнастих светрів, щось блискуче в торбинці суне в поділ куртки, наше фото з татом – у ліву внутрішню кишеню, біля серця. Її бліді губи мене лякають. Я акуратно викладаю з коробки олівці, кілька з них поламані, бракує червоного. Велика зелена папка, яку подарували в кінці року вже вщент напхана малюнками. Там є портрети тата, мами, виховательки, бабусі та всіх собак із «Щенячого патруля». Я гортаю історію про Вельветового Кролика й тримаю в руці такого ж вуханя, тільки з відірваним носом. Мама обіцяла пришити. Там, де мав бути ніс лишилася бліда, жовта пляма…»

У той момент у Аліни пощипує в носі.

«…Під ногами хрумкотить так, ніби ми топчемося по карамельках.

– Зібралася?– гукає мама, наче по складах.

А ні, то не до мене, то до Мільки. В тих синявих джинсах ноги моєї сестри схожі на дві покручені палиці, що ними бабця підпирає квасолю на городі. Вона витирає рукавами мокрі очі та ніс.

– Через Білого? – питаю я. – Тато його обов’язково знайде. – Вона киває і закриває очі руками.

Білий – наш кіт, він вискочив через кватирку (так, я вже можу вимовити це слово без помилок), коли стало чути ті страшні звуки вибухів, і не повернувся. Мілька дуже любила Білого. Як мене ще не було на світі, вона знайшла його під школою, принесла додому і називала молодшим братом. Впевнена, за мною вона б так не плакала»

– Або кріль або йогурти на обід, – виносить вирок мама…»

Аліна тримає у руках малюнок, розплющити очей вона так і не може. Сльози одна за одною сповзають по щоках. Навіть здається, що вона чує якусь давню мелодію.

«…Я згадую, як ми щипали суху сирну булку на трьох у підвалі, зітхаю і здаюся. «Залишаєшся за старшого. Я вернуся через трошки» – кажу я до кроля.

Акуратно розкладені олівці, малюнки, чотири непрочитані казки, кріль, розпатлана лялька, кубики, м’яч та іграшкова парасолька…

– Вибрала? – мама перериває мої думки…»

Можливо, Аліна вже пожаліла, що таки розгорнула той пакунок.

«… Мамині налиті сірі очі сумні, підведені півколами темних синців. Десь там, де кухня схлипує Мілька. Мама дивиться на мене, а мені здається, що вона не дихає. Я витягаю з папки лише один аркуш, складаю його вчетверо. Все решта так і залишається розкладеним на ліжку.

– Так, – нарешті відповідаю.

Мама пхає мені до рюкзака пляшку води, светра з капюшоном та дві пачки печива. Кілька разів я навмисно роздавлюю чобітками скляні шерхотливі камінці, аби подивитися, як від них залишається купка білого пороху, схожого на грудку цукру. Десь поміж стін гуляє вітер. Кілька куцих рюкзачків. Втомлені постаті.

– Чекайте, – кричу я й біжу до кімнати.

Під ногами хрумкоче. Підкладаю стільчика й шпортаюся у прямокутній шафці над столом. Вона схожа на крихітні дверцята. Там Мілька колись ховала червону мамину помаду.

– Алькаааа, – протяжно волає сестра…»

У коробочці, окрім листа, є ще один крихітний клаптик паперу, розміром з ніготь. Аліна витирає слизькі мокрі щоки, очі печуть. Вона кладе на долоню той клаптик і з її горла виривається тихий стогін – такий, наче вона точно знає, що там загорнене між клітинок, наче те, маленьке й крихітне, здатне обпекти їй горло, легені, серце.

«…Забіліли проліски… А дерева все ще схожі на чорні кістляві руки, що махають за вікном, ніби проводжають нас. Я дивлюся на дорогу, і від того, як швидко маячать кущі й клапті дороги паморочиться в голові. Мамині коліна піді мною нерухомі. Душно. Тихо. Раз по раз підскакуємо. Я жую рогалик з яблучним варенням. Мій червоний помпон на шапці товчеться об м’яку оббивку салону.

У лівій кишені складений вчетверо клаптик паперу. Занадто тісно, щоб його розгорнути. Але я пам’ятаю кожну лінію. То був малюнок моєї сім’ї: Мій тато, Моя мама, Моя Мілька, Я, Мій Білий, Моя бабуся. Ми стоїмо, взявшись за руки перед будинком. Кострубаті, з тонкими шиями і без пальців на руках, бо я ще не вмію їх малювати. Мій Дім здіймається високо за нашими плечима, наче козак-богатир, наче кам’яна стіна, що захищає нас від всього лихого.

Вчора від нього залишилася половина.

«Як і від нашої сім’ї» – сказала мама, коли дивилася на будинок, перед тим, як сісти в машину…»

Аліні здається, що двері, які стільки років були намертво замкнені та забуті – прочинилися, і зараз вона не в змозі нічого вдіяти з цим нестримним потоком спогадів. Те, від чого вона тікала – наздогнало. Більше того, воно завжди було за плечима, на відстані одного доторку, одного слова, одного спомину.

«…Є щось, що врізається мені у долоню. Я боюся розчепірити пальці, бо крізь них постійно все вислизає. Я розтуляю лише трошки, підкладаючи долоню іншої руки, так би мовити, для страховки. А тоді нахиляюся і зазираю одним оком, ніби у крихітне дверне вічко. Надщерблений. Маленький. Теплий. Крихітний. Жовтий ґудзик…»

5

Коли молочним туманом ледь сіється ранок, на кухні Аліни парує кава. На столі розкидані папери, світиться лептоп, на телефоні раз по раз вискакують повідомлення, але він продовжує нерухомо лежати, квітчастий пакунок пустий, як і крихітний клаптик поруч.

Аліна схилилася на колінах над чимось на підлозі, її рухи подекуди рвучкі й раптові, а подекуди – вповільнено-мляві. Навколо розкидані олівці, ручки, кілька покручених кольорових тюбиків від фарб без кришечок, великі білі аркуші, що вибилися з папки. Десь за вікном щебече соловей, а тоді кряче ворон. Спершу можна подумати, що дівчина відтирає на підлозі якусь в’їдливу пляму, проте, коли Аля підіймається, аби відсьорбнути кави і нагострити олівець, стає зрозуміло: вона малює.

Солодкий напій обпікає язика, коли Аліна знову схиляється на прохолодній долівці. Її світле волосся затягнуте у пучок, очі важкі й припухлі. Перед нею – розгорнений дитячий малюнок, від якого залишилися лише обведені ручкою обриси. А зовсім поруч, на цупкому аркуші за мить виринають такі знайомі постаті – кіт, діти, батьки, будинок. Аля не до кінця розуміє, як вона пам’ятає все: їхні родимки, зморшки, посмішки, великі очі, покручені пальці, сутулі і стрункі постаті, обскубаний котячий хвіст і навіть облущену лавку біля під’їзду. Скільки років вона носила цю пам’ять у собі, як важкий камінь за пазухою, не розуміючи, що звільнитись від нього можна лише, якщо піднести до світла.

Коли на кухні знову завидніється струнка постать нареченого, Аліна почне розмову першою:

– Знаєш, перед весіллям я хочу вирушити в одну маленьку, але важливу для мене подорож. І напевно я маю дещо про себе розповісти.

Поки ж Аліна домальовує останні лінії на картині. Кволі сонячні промені заглядають у кімнату, стрибають по долонях, а на зап’ясті видніється саморобний браслет – підвішений на тонкій мотузці, крихітний жовтий ґудзик.

_____________________________

*Люба, дорога (ісп.)

**Лягай спати (ісп.)

***Так-так(ісп.)