Початок сезону

– Шкода, що сезон закінчується, – з ностальгією в голосі говорить сеньйорові Міммо «та зараза з бару на площі».

Сеньйор Міммо киває і заводить мотор. Колись він посварився з «тією заразою» і потім два місяці не мав, де випити вранці кави. Довелося миритися. Але відтоді він принципово забув, що її звуть Розалія.

Вітер змінюється, до порту прибуває кораблик – такий несерйозний, наче іграшковий, особливо на фоні вантажного, який вранці привіз із Палермо продукти.

Нові туристи сходять на берег, озираються у пошуках його фургончика. Його ні з ким не сплутаєш – білий, з великими синіми літерами «Міммо Пітті» з кожного боку.

– Як тут гарно, дивіться! – зачудовано говорить руда дівчина.

Сеньйор Міммо везе їх повз інжирні дерева та кактуси, на яких якісь вандали повирізали веселі обличчя. Судячи з акценту, руда дівчина десь з центру Сицилії.

– Дивіться як гарно! Я все життя хотіла жити на острові!

– Ну ти мочиш! – сміється один з її друзів. – А де ти живеш, по-твоєму?

– Та ви ж зрозуміли! – відмахується вона. – Я мала на увазі – на маленькому острові!

Сезон справді закінчується – вже не так спекотно, і туристів все менше, то ж в сеньйора Міммо значно менше роботи і значно більше вільного часу між поїздками. Влітку він не зупинявся, навіть кави випити було ніколи. Зараз він все частіше відпочиває на осонні, між дзвінками від різних груп відпочивальників, розкиданих по острову.

– Доброго ранку, сеньйоре Піппо…

– Міммо, – автоматично виправляє він, хоча йому це все без різниці, хай хоч Джакомо називають, аби платили.

– Ой, так, пробачте! Ми з вілли сеньйори Альби. Ви не могли б відвезти нас до пляжу коло червоних скель…

– Друже, ти сьогодні зможеш скупатися лише коло маяка, – робить пляжникові послугу сеньйор Міммо. – Ти хвилі бачив? Як полізеш у воду коло скель – то гроші вперед.

Шарудіння в трубці.

– Так, так, чудово, давайте до маяка!

Дорогою сеньйор Міммо підбирає на зупинці самотню пляжницю з книжкою.

– До іспиту готуєшся? – з ввічливості питає він, бо вже наче десь її бачив.

– Та ні, – здивовано піднімає брови пляжниця. – Ой, ой, на дорогу дивіться!

У неї товста темна коса, дивний акцент та рюкзак з яскравих африканських тканин. Точно, вчора вона була на заході сонця коло маяка, теж сама, з коктейлем.

– А що це за ім’я – Міммо? – питає вона, і одразу ж пояснює, – Ну, в сенсі, це скорочення від чого?

– Доменіко, – каже сеньйор Міммо і трохи збавляє швидкість, бо пляжниці явно страшнувато.

Звідки їй знати, що він на цій дорозі знає кожну тріщинку…

– Дякую вам! – каже вона, коли він висаджує її коло пляжу «Акваріум».

– Тебе забрати?

– Ні, ні, дякую! – і дає йому згорнуту банкноту.

Надвечір стає прохолодно, туристи дістають куртки, теревенять про те, що літо закінчується – вже середина вересня.

– Вам, мабуть, шкода, що сезон позаду? – питають вони.

Сеньйор Міммо киває та дивиться на нічну дорогу, далеке світло вілл та ліхтарі у селищі.

Час уповільнюється. Сонце над морем встає все пізніше, осяює його кімнату помаранчевим світлом. Сеньйор Міммо на світанку варить каву, намащує сухарики густим інжирним джемом та снідає коло вікна, на повні груди вдихаючи свіже повітря.

– Що, як літо минулося? – питає він у старого Сальво, який тримає крамничку сувенірів. – Перезимуємо?

Сальво киває, набиває люльку тютюном і сідає на лавці коло входу.

– А куди ми дінемось, Міммо? Звісно, що перезимуємо!

У понеділок діти повертаються до школи – засмаглі, веселі, галасливі.

– Я щойно сюди переїхала, – навіщось пояснює йому нова вчителька. – Викладатиму французьку.

Сеньйор Міммо гмикає собі під ніс. Він щойно забрав її з порту з двома велетенськими валізами. До того ж все селище вже місяці з три говорить лише про нову вчительку.

– Мабуть, ще побачимось! – махає вона йому, коли він висаджує її коло вілли на іншому кінці острова.

Звісно, вони ще побачаться – на острові лише одна школа, просто біля церкви.

О першій він забирає звідти внучку. Вона на вигляд дуже серйозна, мабуть, вже мала можливість похвалитися тим, що вивчила за літо.

– І в кого вона така розумна? – питає сеньйора Міммо син, коли вони курять разом після обіду. – Ми ж з тобою наче не такі…

Сеньйор Міммо дивиться на вигоріле фото в рамці. В Ірене, звісно, в його покійну

Ірене. Вона лише одного разу помилилась – коли переїхала за ним на острів. Лишилася б у місті, ходила б частіше до лікарів – досі б сміялася, мов кришталевий дзвоник, який так любила…

Онучка справді на неї схожа – серйозна, задумлива, занадто доросла для десяти років. Але сеньйор Міммо завжди знає, як її розвеселити.

– Хочеш бріош? – питає він, і її очі одразу спалахують. – Але без морозива!

– Тобто як це – без морозива? – обурюється вона. – Дідусю, ти що, з Мілана?

Вони з’їдають по м’якенькій бріоші, наповненій морозивом і якийсь час гріються на сонечку коло бару.

– Міммо, не підвезеш наших гостей? – гукає «та зараза». – Вони з вілли Бонавіста.

Дорогою сеньйор Міммо висаджує онучку коло дому свого сина і спостерігає у дзеркальце за тим, як вона йде сосновою алеєю, тягнучи за собою рюкзак.

– У вас тут ще така спека, не те, що в нас! – каже одна з туристок. – Вам, мабуть, шкода, що сезон закінчився?

Сеньйор Міммо киває і обіцяє пізніше відвезти їх до маяка, на захід сонця та аперітіво.

О третій тридцять приходить ще один кораблик – туристів з нього сходить небагато, вдвічі менше, ніж тиждень тому. Такий час зараз, у вересні – від’їжджає людей більше, ніж приїжджає.

Його сусідка Джованна, маленька та кругленька, біжить через причал до трапу – мабуть, має забрати посилку. Повертається з камерою для велосипеда в руках, крутить її, роздивляється з усіх боків.

– Сеньйоре Міммо, а ви не знаєте, що це? – питає вона. – Хлопець мій передав, сказав – подарунок для батька…

Сеньйор Міммо посміюється у вуса і каже, що її батько в курсі, він вже тиждень жаліється на дірку у шині. А камери в місцевій крамниці закінчились.

Коло маяка небо вже помарачеве. На обрії просто у захід сонця запливає корабель. Багато столиків вже вільні, а влітку ж було не пробитися… Туристи захоплено фотографують краєвид, знімають відео, п’ють коктейлі. Маяк блимає – тричі поспіль, потім пауза. Кошеня, яке прибилося до бару, грається зі шлейкою від ласт тої самої пляжниці.

Власник приносить сеньйорові Міммо тарілку з усім, що в них сьогодні є – кілька брускетт, два шматочки сиру, в’ялені помідори, капоната з рибою-меч. Сеньйор Міммо ніколи не платить – всі ж розуміють, що він може припинити радити бар коло маяка туристам…

Сонце повільно сідає у море. Він із задоволенням їсть, дивиться на спорожнілий берег, звідки сьогодні нарешті поприбирали всі пляжні парасольки.

Скоро закінчиться сезон відпусток, і почнеться його сезон. Сезон сеньйора Міммо. Коли прохолодні ранки, ліниве осіннє сонце, морозиво з онучкою, коли забажаєш… Барбекю в сина на терасі, червоне вино та оливки, паста на обід в неділю, пироги невістки. Покер із старим Сальво, з яким можна курити люльку і мовчати. Потім дозріють апельсини, потім Різдво, холодний вітер з моря, туман, дим з коминів, можливо, навіть кілька сніжинок.

– Так шкода, що літо закінчується, – каже йому вчителька французької, коли він підвозить її додому.

Сеньйор Міммо киває та усміхається собі у вуса.